Та ось головною алеєю (якою ще й автівки їздять) йде дівчина з матір’ю. Карло прорахував, що якщо він поквапиться, то дістанеться вбиралень саме тоді, як їх проминатиме дівчина. Він навіть не бачив, яка вона. Миловидна, добре вдягнена чорнявка, от і все, що він бачив. Він майже біг до вбиралень, благаючи Бога, щоб мати відволіклась, відвернувшись в інший бік. Карло благав Господа від усього серця, так само, як колись на уроках у школі. Він подумки стогнав, скрегочучи зубами, від думки, що все не так, як йому хочеться. Ніби вогненний меч пройшов просто посеред грудей, паралізуючи його. Він стояв перед вбиральнями, дівчина ось-ось пройде повз нього. Мати дивилася далеко вперед — але й мала також. Карло, зовсім не криючись, ніби маючи на те повне право, поклав руку на пеніс, не зводячи очей з дівчини (лиш тепер він помітив її високі вилиці та відразливий рот). Ще не сховавшись як слід у бетонній капличці, він розстебнув штани. Дівчина, слідом за матір’ю, вже пройшла повз нього, але чоловік і надалі витріщався їй у спину, сподіваючись, що від його погляду вона обернеться. Це було сповнене болю благання, питання життя і смерті. Але дівчина не обернулася. Карло, стогнучи й лаючись, як хлопчисько, застебнувся, не кінчивши, бо сподівався, що незабаром це йому стане в нагоді. Він відійшов і сів на лавку, навпроти вбиралень, вдивляючись у спини жінкам, що віддалялися, обсипаючи їх прокльонами й називаючи шльондрами, ніби якийсь хлопчак.

Карло вештався від лавки до лавки, сподіваючись, що повз пройдуть ще дівчатка з матерями або, за чудесним збігом обставин, дівчата йтимуть самі. Але жодної дівчини у саду не було. Зрештою, пообіддя сяяло дедалі тьмянішим сяйвом, обіцяючи низку однаково чудових днин. Сад швидко спорожнів, навіть поодинокі матері з дитячими візками та старенькі вже порозходилися. Карло, взявши таксі, машинально попрохав відвезти його на вокзал. Врешті-решт, на вокзалі теж є безліч лавок. Через свою недосвідченість Карло відразу не здогадався, що саме на вокзалі на нього чекає раювання, відчуття, подібне до того, яке відчуваєш, коли вперше пробуєш гашиш, і згодом це перетвориться на звичку, від якої йому, саме через те, що вона сороміцька, небезпечна й божественна, тепер несила буде відмовитись аж до скону віку.

У К’яри, Наталії та Емілії була одна спільна риса: всі вони здавалися убогішими за Карло та батьків. Особливо К’яра. Була в ній якась неотесаність та фізична кволість, і невідомо, звідки це в ній взялося. Можливо, багатства його родини не були безмежними й розплачувалися за це його молодші сестри. Певна річ, нестатків вони не зазнали, дівчата ходили до кращого навчального закладу в Турині й навіть вивчилися музикувати на кількох інструментах. І все-таки були вони якісь трохи занехаяні, багатство не відшліфувало їх так і, так би мовити, не «звеличило» їх, як інших дійсно заможних членів родини. І вони не приховували незграбність власного тіла. Через якийсь несмак вони обирали собі вбрання, яке зовсім не приховувало їхні недоліки, а схильність до ощадливості, яка вкорінилася в них із дитячих років, — мабуть, про неї ніхто ніколи не казав уголос і думка про неї взагалі ніколи не доходила до свідомості, — дійсно гнала їх скуповуватись, на відміну від батька, матері чи старшого брата, у крамниці далеко не першого ґатунку. Вони відчували цю свою фізичну нижчість, але через свою скромність дійсно вірили в те, що заслужили на це. Вони обирали стиль поведінки, який би відповідав цій заслуженій нижчості, з одного боку, лише здавалось, що приховував, а з другого — разом з тим приховував її. Вони вважали себе мудрими, практичними, бачили своє призначення у тому, щоб прожити життя сповнене справ рутинних, справ домашніх. Дожилися до того, що стали уникати світських заходів, які відвідувала мати. Спочатку вони чинили так через свою вроджену сором’язливість, навіть гадаючи, що їхнє суспільне становище не так «обробило» їх, як їхніх подруг, які ототожнювали себе зі своїм становищем. Згодом дійшло до того, що вони стали почуватися ізольованими й негідними цього. І саме тому обрали собі поспішливий, позбавлений будь-яких жіночих слабкостей, трохи грубуватий, подібний до чоловічого, стиль поведінки, у якому граційність замінюється практичністю, а вміння поводитися у світському товаристві — культурою. Ось лишень їхня культурність, як стиль поведінки в житті, зовсім була позбавлена смаку й реальної спроможності вирізняти цінності. Й вони це розуміли. І саме тому під зовнішністю осіб, які успішно й прибутково роблять свою справу, вони були нескінченно невпевненими, змученими невиліковною інтелектуальною сором’язливістю. Вони, відчайдушно тримаючись за культурність, взяли на себе роль людей, що висловлюють правильні міркування, однак у світі не було нікого сором’язливішого за них, коли йшлося про те, щоб висловити свої переконання. Насмілившись висловитися, вони були по-дитячому нажахані, і їхній спектакль не міг приховати цього переляку. З іншого боку, через це вони ставали надзвичайно люблячими, віддавалися почуттям і сімейним цінностям, хоча насправді через це навколо них утворилася дещо зловісна й понура порожнеча. А ще їм подобалось бути мудрими-премудрими захисницями (саме тому вони повсюдно тягали з собою Віолу та інших дітей прислуги та селян). Отже, були вони соціалістками. (Втім, це було сімейною традицією, що зародилася ще в часи руху Опору. Мати, хай і лише як світська дама, теж учащала до культурного середовища лівих.)

Можна переміститися з реальності в сон, але неможливо перейти з одного марення в інше. Карло сидить на потертій, майже чорній лавці. Над ним — шалено високе, майже запаморочливе склепіння. Довкола неосяжний простір коридору. Незмінно-посмучено свистять потяги. Вони вирушають і прибувають з околиць або з півдня, мчать вокзальними тунелями, озиваючись у пошарпаних вітринах вокзалу й юрбах бідняків, котрі так природно йдуть за своєю долею. Карло пожирає нетерплячка, чекаючи, поки дівча за великим вбудованим склом у залі очікування погляне в його бік. Але вона теж зараз занурилася у власний еротичний сон, сон, у якому є чекання, цнотливість, розгубленість та відволікання — й цілковите незнання того, що таке секс (принаймні, у ті далекі шістдесяті). Але у Карловому сні вона має дивитися на нього, виявляючи цікавість до його заняття: як він вчиняє наругу над її почуттям пристойності, тримаючи члена однією рукою, готовий не лише будь-коли стиснути його у штанях, якщо дівчина раптом гляне на нього, а й навіть розстебнути їх, засунути руку всередину й торкнутися живої гарячої плоті збудженого пеніса, хоч би на мить показавши свій синюшно-червоний орган. І треба, щоб люди навколо теж цілком могли б за всім спостерігати. І їхнє почуття пристойності теж треба переступити, так само, як сором’язливість Карло та тієї дівчинки, що сидить поруч з меншими братиками, стискаючи в руці газетку. Вона спочатку має глянути на Карло, а потім опустити очі на його член. А якщо все станеться не так, Карло може навіть згинути від напруження, від якого рвуться його нерви й від якого він уже напівмертвий. Водночас саме цей біль людини, що помирає й відродиться до життя лиш одним поглядом, — це величезне щастя, що ніби наповнює світлом меланхолійну й уже надвечірню залу вокзалу. Це щастя, бо весь світ і весь сенс життя звівся до цього очікування; ця єдина надія, єдине заняття не мають меж. Увесь попередній і наступний день присвячені чеканню^a[39] єдиного погляду чи чомусь подібному, спробуваному, досягнутому; аби знову спробувати, знову досягнути. Тремтливе чекання, на яке перетворюється вбивче хвилювання, дарує відчуття володарювання над прийдешнім, насолоду й прихильність світу, який пригнічує й карає і який, хоч і потайки, дозволяє, щоб до нескінченності здійснювалися речі, що про них марить Карло, сповнений нестримного і майже умиротвореного щастя.

Карло протягом багатьох тижнів відвідує вокзал — місце, де на нього чекає нескінченно багато сексуального задоволення. Йому байдуже, якою буде дівчина, завдяки якій він зупинить свій пошук: аби вона лишень відповідала кільком загальним вимогам класифікації, за якою він розбив світ жінок навпіл; байдуже, чи вони білявки чи брюнетки, чи худі чи огрядні; чи поводяться вони як дрібні буржуазійки, чи як простолюдинки. Є річ, яку Карло бачить відразу й уже ніби навчився частково відчувати те, завдяки чому знову трапиться диво. Диво, яке може наприкінці принести найнестримніше задоволення (дівчина дивиться на нього, вона пізнала його секрет і бачила п’янкий захват, від того, що це пізнання разом з довгими моментами стримування, що цьому передували, іноді наприкінці доводить його до привселюдної еякуляції), а може навпаки, скінчитися трагічно: у найприємнішу мить щось відбирало у нього дівчину, — яку він нарешті знайшов і підготував, — залишаючи його на самоті, у полоні незагойного розчарування, яке так схоже на бажання померти й на жахливе відкриття, що реальність несумісна зі сном. Там він знайшов і втратив десятки дівчат. Усе це було частиною відрізка його життя, який врешті-решт співіснуватиме з іншими періодами у житті героя, але відтепер більше ніколи не щезне. Пізнання ексгібіціоністської насолоди (але він пробував не лише це, а й принагідно шукав не таких простих і не так легко досяжних зв’язків: власноруч торкався дівчини чи змушував її пізнати свій власний незрілий та несвідомий ексгібіціонізм) не заважало Карло роздивитися світ навколо; наразі, йдеться про те, що відбувалося на вокзалі. Пригнічено й уривчасто він був у змозі роздивитися цілу низку подій, облич та постав, звичок. Усе, що він бачив, ставало частиною задоволення. Коли він виходив з дому, щоб піти на вокзал (це було єдине його заняття в житті), його серце весело калатало, сповнене вдячності за божественну піддатливість світу, у передчутті того, що на нього чекає: втім, у його видінні були не лише сексуальні забавки та досягнення оргазму, навколишнє теж складало його частину. І це навколишнє було безстороннім. Воно було водночас і частиною його марення, й частиною дійсності. Й не тієї суворої та жахливої дійсності, якою вона видавалася йому в миттєвості відчаю, коли здається, що Бог, мораль та норми мають сенс, розчиняючи поволоку ілюзій; а натуральна реальність, така, якою постає вона, наприклад, у щасливих, зірких очах письменника-реаліста. Але найголовніше — нова дійсність, адже наразі для буржуа Карло йшлося про дійсність простих людей, яких він бачив у справжній бідності, якими не знає їх буржуа, реальність, яку злидарі переживають власним тілом, і це переповісти неможливо. Серед них було багато вихідців з півдня країни. Вони торгували контрабандними цигарками; були сутенерами повій, що тупцювалися на дорогах поруч із вокзалом. Мабуть, серед них було багацько злодіїв, які призначали «стрілку» в юрбі людей, що приїздили й від’їздили у їдкій вокзальній пилюці. Майже всі були молоді, чимало взагалі дуже юні, майже діти, котрі щойно приїхали з рідної домівки в Калабрії чи Сицилії.