Щойно Мерда упав на землю, Карло підвівся. Земля ніби розійшлася у нього під ногами. Торпіньятарська дорога запаморочливо витяглася у безкінечність; попереду, у самому кінці з’явилася Казилінська дорога, а за нею — безкінечні скупчення багатоповерхівок і купки простих хатинок, що чергувалися з неозорими луками чи долинами, помежованими глибокими рівчаками; не маючи чітких обрисів, усе біліло у брудній імлі під непорушним сонцем.

Кермуючи возом, Божества посміювалися, і не припинили вони цього робити аж до самого кінця Видіння.

Коли Карло засмоктав вихор, що здіймався догори, чоловікові перехопило подих, і він злякався. Саме в ті миттєвості у його голові промайнули, закарбувавшись там навічно, певні думки про те, що він щойно бачив на вулицях у Видінні. Найперше, що заснувало в його голові, — це що серед усієї юрби юнаків та парубків, які товпилися на Колах та у Пекельних Ровах на Торпіньятарській дорозі, НЕ БУЛО НАВІТЬ ОДНОГО-ЄДИНОГО, який би подивився на інших не те що з любов’ю чи приязністю, а навіть просто зацікавлено. Другим, що він усвідомив, було те, що якщо ці парубки та юнаки стали такими, то, значить, вони мали таку змогу, а отже, через те, що вони скотилися, деградувало також і їхнє минуле, тож геть усе було оманою. Третя річ, яку відчув Карло, — це те, що за свою деградацію ці парубки та хлоп’ята заплатили кров’ю: у бійні, яка перетворила їхню бундючну ілюзію добробуту на страшенне посміховисько.

Божества так само неугавно гигикали, коли Карло, якусь мить пробувши нерухомим, дістався якнайвищої точки й полетів над землею — безсумнівно, він летів до Центру Міста. Майже задихаючись від запаморочливого польоту, Карло почав роздивлятися, як унизу; що ближчим ставав Центр Міста, то краще з безформного нагромадження хмарочосів та старовинних будівель починали вимальовуватись чіткі обриси. Карлові очі пекли від сліз, і він бачив, що всі куполи, оббиті по-новому, абсолютно ясно почали скидатися на жіночі груди з анатомічно досконалими сосками, наче «trompe l'œl» так само всі, й великі й малі, майдани змінилися настільки, що набули ледь зауважних обрисів величезних піхв. Зрештою, навіть усі дзвони, яких у Римі небагацько, та й невеличкі вони, таким же штабом перетворились на безліч прутнів усіх розмірів, які лишень можуть бути. Діставшись свого зеніту, у Центрі, Карло зупинивсь — тепер геть усе місто можна було охопити поглядом: воно, безперечно, було подібне до величезної свастики.

Карлові думки (пропущені у Видіннях) слід написати раніше, під час проїзду платформи до межі Пекла. У цьому місці стоїть пам’ятник, який описано у нотатках 74 та 74а й на якому є напис «для сміху».

Саме поруч із пам’ятником стоїть щось на кшталт надгробка чи прикордонного стовпчика (позначаючи межі Пекла). Мерда зомліває й падає.

Попри те, що наприкінці все завершилось мало не салютом, у Видіння має бути зовсім інша кінцівка. Вочевидь, у ньому залишилося ще щось про запас, що має ще виявитись, хоч, як ми згодом побачимо, у досить неоднозначний спосіб.

Через те, що я, як і зазвичай, поводжуся чесно, я мушу застерегти читача, нехтуючи правилами неоднозначності, яких маю суворо додержуватись, що те, що лишилось наостанок, має ще й метафізичний сенс: його значення важливе й для «Mysterion», достоту тоді, як про нього йдеться, але він також важливий для загального задуму автора (зрештою, не менш неоднозначного, ніж у романі).

Коли Карло сором’язливо попрощався з людьми, що теревенили під арками Колізею (хоч вони навіть не помітити його й ніякового прощання, на яке він наважився, перш ніж покинути їх), була вже глибока ніч. Здавалось, ніби зима ще була у розпалі, хоча вже дмухав не північний, а південно-східний вітер. Було безлюдно. Ніби вітер здув не лише папірці та неймовірне сміття, якого назбиралося на асфальті, бо ж там навіть солома була, а навіть людей та їхніх привидів.

Утім, хай там як, а скрипучі, яскраві й абсолютно порожні трамваї досі ходили. Карло побіг за ним і наздогнав біля зупинки коло кількох барів з опущеними жалюзі та кіоску з газетами. Він саме встиг зауважити, що на тому боці Колізею, на загороді, яка забороняла заходити під арки, сиділо двоє чи троє юнаків. Та це були лише далекі тіні, І незабаром вони лишились позаду, а з ними й їхні таємні наміри. Карло доїхав трамваєм до вокзалу, де, чимало почекавши, він пересів на інший трамвай, який довіз його до Тускуланської дороги, неподалік кіностудії «Чінечітта», а саме — у район Квадраро, де він мешкав. Карлове помешкання розташовувалось далеко від трамвайної зупинки, тож аби дістатись додому, він мусив пройти чималенький шлях безлюдними вулицями, якими гуляє вітрюган.

Район Квадраро — це старий, бідний район, у якому стоять будиночки, зведені власними руками їхніх хазяїнів, та невисокі багатоквартирки, заввишки два чи три поверхи. Будинки були не штукатурені, а якщо штукатурка десь і була, то або стара, або зовсім пообсипалася. Тротуари теж більше скидалися на протоптані стежини уздовж будинків, розділених поламаною кам’яною плитою з потрісканого асфальту на вуличках.

Між будинками стояли пустки, які використовували або як безладно розкидані городи, або як комірчини просто неба, з купою загород, навісів з листового заліза й безліччю інструменту, покинутого просто так на затверділому перегної, від якого неприємно тхнуло. Всі старі віконниці було позакривано, як, зрештою, й дверцята обшарпаних під’їздів чи жалюзі у крамницях. Лише вуличні ліхтарі розсипали жовтувате світло.

Як ми переконаємось, помешкання, яке винаймав Карло, було одним із тих напівзаконних убогих осель на вулиці, що йшла рівнобіжно з головною вулицею Квадраро, котра простягалась уздовж залізничної колії, за якою здіймалися старезні мури Мандріоне, зведені у сімнадцятому столітті. Для того, щоб дістатись потрібної вулиці, Карло мав обійти невеличкою вуличкою, де якраз і було повно городиків та маленьких складів і яка у певному місці розширювалась, утворюючи округлу площу, що скидалася на майдан у маленькому містечку (вдалині, де виднілися цяточки блідого світла, височіли павільйони «Чінечітти»). Саме коли Карло проминав цей округлий майданчик, зовсім поряд зі своєю домівкою, — де на нього чекало ліжечко з матрацом із кінського волоса й убогі меблі у кімнатці, гірші за ті, які є у робітників, — місце, де так прекрасно кохатися, — він побачив останню, запізнілу Сцену зі свого Видіння.

Раптом вітер ущух. Десь понуро прохрипів гудок якогось потяга, й якоїсь миті почувся плач немовляти.

Будиночки навколо раптом здалися ніби повищерблюваними й запліснявілими, а над ними стелилося зоряне безмісячне небо, яке ніби стало ближчим, могутнішим, яскравішим — як у пустелі.

Будинки зникли, натомість з’явилася величезна Скинія. П’єдестал був цегляним, цегла на ньому теж стерлась від часу, ніби це було уві сні — вона була дрібною й червоною, як у сільських будівлях, а от Скинія була дерев’яною: вона складалася з чотирьох високих і надзвичайно гнучких стовпів, сточених червами й майже зогнилих, які утримували навіс — він теж був, як у селі, але разом з тим був надзвичайно цінним, як, наприклад, садова хвіртка в якомусь східному царстві. Черепиця, що виднілася над архітравом із маленькими різьбленими постатями та свинцевим стічним жолобом, була чорною, теж дуже ххх від часу.

У Скинії, яка, до слова, мала дуже нечіткі обриси, що розпливалися у сяйливому небі, зберігалася велика статуя Божества, зроблена з різного матеріалу — з нефриту чи туфу[247]. (?) Назвати статую гігантською не можна було, хоча вона була вражаючою — щонайменше втричі вищою за людину середнього зросту. Сказати, що то була жінка, було б не дуже правильно, хоча перше враження було саме таким. Це було радше страховисько жіночої статі, котре мало дві досить дебелі ноги, а в паху замість вульви, — тим паче, що її лінія збігалася з лінією підборіддя, — була чималенька жіноча голова. Волосся на голові було прибране, як у селянок на святі: їх притискали пара кілець (неможливо було розібрати, металеві вони чи матер’яні), тому одне з них прикрашало чоло, а друге утворювало посеред голови щось подібне до шиньйону. Правою рукою це женоподібне страховидло тримало довгу палицю, заввишки із себе: безсумнівно, це була не палиця, а довгий вузлуватий чоловічий член^{44}.