«Німий», відділившись від Карло, отримує власне тіло. — Й ім’я теж, кумедне за своїм походженням з точки зору науки про назви речей та явищ, Корнеліо. — Звична іронічність цього імені така сама неоднозначна та «грайлива». Він спостерігає за тим, як Карло, тепер у по-справжньому, «прокинувся», але буквально не знає, що його робити. — Як завжди, прозріння сходить, коли йому заманеться. — У випадку з Карло, воно явилося до того, хто зовсім його не прагнув, а тому виявився до нього не готовим. — Якось отримавши в дарунок рішення, він зовсім не знає, як поводитись. — Він, себто Карло, не є одним з тих страшенно набридливих ченців, які ладні чекати прозріння хоч би все життя, а коли воно, врешті, сходить на них, вони напевно вже знають, як вчинити. — Корнеліо та Карло посміхаються (ці посмішки священні?) — Карло потрібне нове виховання та нова модель поведінки. — У словах Корнеліо більше немає логіки. — Преобразившись, але досі з посмішкою на обличчі, чи то краще сказати, так само привітний, він показує пальцем туди, де цієї миті сходить сонце. — У Турині шоста ранку. — Корнеліо промовляє слово «Едо». — Корнеліо зникає. — Карло в задумі. — Він у паскудному гуморі. — «У відповідь» з’являється враження, що Корнеліо схожий на обкуреного і йолопкуватого «хіпі». — Е, та він неабиякий невіглас, та ще й італієць на додачу.

(текст японською мовою)

Коли Карло повернувся на Батьківщину, йому по суті нічого більше не лишалось, як узяти на озброєння цінну науку, яку він пізнав в Едо, використовуючи її до щирцю. Тим часом, він наказав звести у Канавезе, на березі річки Адда (?), дно якої у тому місці було вистелене галькою, й навкруги не було ніде нічого, віллу, що своїми обрисами нагадувала б скит і була б точною копією японської каплички; він гадав, що таке обрамлення було, безперечно, конче необхідним. Для усамітнення, медитації, сховку:

Йшлося про культ «Бога дармування», поклонялися якому, байдикуючи, чи про культ «Бога-жартівника», якому вклонялися, граючись; Бога, який грався у хованки й самовиражався, по-дивацькому сиплючи дотепами, і який, непередбачувано вільно тиняючись де заманеться, ясно показує, що «мудрість — у дурощах» і що, на щастя, «світ не може мати певності ні в демократії, ні в будь-чому іншому». І все-таки таке поклоніння якщо й заважало Карло по-звичайному спілкуватися з людьми — висміювання котрих, певна річ, було найсильнішим виявом любові до них, — то анітрохи не заважало йому завести маленьку дружбу з цими Богами, Богами, яким головний Бог, ледар та витівник, що, мабуть, таки заснув десь там за хмарами (1)[378], довірив хазяйнувати у цьому світі.

Ставши святенником, Карло Перший, шукаючи для Карло Другого у його «стоїчній» битві із суспільством надприродної допомоги тощо…, здійснює

що за своєю побудовою дуже подібне до звичних зразків міфологічних та середньовічних подорожей, не виключаючи подорожі, які описував Данте. Але це лише один розділ (як для Уліса), він набагато простіший більш безпосередній, складається радше з термінів.

Чим наразі є для такої людини, як Карло, ці пекельні кола тощо; це місце Снів чи Підсвідомого (особисте Коло, чи Психології натовпу чи колективного Підсвідомого) укупі з усіма його символами. «Ідеальний Сон», у якому поєднуються всі сни, що тільки можуть бути, всі символи цих снів, Сон усіх Снів, котрий перетворився на банальність, що стала прообразом, застигла незмінною у низці повчальних видінь. Діставшись останнього пекельного кола й спостерігаючи сцену, що є першоосновою (яку можна створити, повністю змінивши припущення вчених: вона звелася до малозначущої події, яка розчаровує, як от, наприклад, перекинутий келих на надгробку, під яким лежить справжня Царина Смерті тощо), Карло вчиняє ритуально-визвольний вчинок, — навіть позбавлений будь-якого сенсу та логічного механізму (укупі з логікою, притаманною символам у Снах. І, звісно, «Сходження» наділене рисами роману. Наприклад, секс втілюється у Видінні про Кентавра, в якого величезний член розташований між передніми ногами, а не між задніми тощо, видіння про «архітектуру міста»; але справжня Розповідь, що скидається на роман, не про власне Карло, а про героя, якого він насправді супроводжує під час цього «Сходження», що має повторити міфологічну подорож, знову потоваришувати з таким самим, як він сам, другом, як Орест та Пілад[379] тощо, і який помер на кілька століть раніше за нього. Елліністичний міф (як у «Аргонавтиці» Аполлонія Родоського[380]), в якому йдеться про події, що відбувалися в античному світі, хоча, зрештою, все відсилає до першооснов. Задля здійснення цієї мети я б міг переробити найпростіший індіанський, африканський чи полінезійський міф, який буде наділено елементами, близькими до середземноморської та християнської міфології тощо.

— Візочок їде назад; сидячи в ньому, Карло спостерігає за пригодами героя з міфу. — Тільки наприкінці Карло сам стає головним його героєм. — Візочок такий самий, як і у Видінні, яке було у розділах про Мерду.

Кіа, 16 серпня 1974 року

(наснилося уві сні)

— Розтлумачити, у чому полягає ненормальність Поліса та Тетіса, а також зміст нарису про їхні історії —

Побіжно зазначити, що таємниці, які вони довірили людям, котрих самі обрали, це є історія про Карло Валетті —

Решта розділів, у яких йтиметься про Карло: «Вступне шаленство триває»

* Всі дописані розповіді точно й жваво зображають події чи людей, які в романі є наслідком цілковитого абстрактного перекручення.

1) Наприклад, перша добірка розповідей — це політичні персонажі, які у тексті ˂…˃ — абстрактно — політику розвитку, й дві добірки, де йдеться про політичні винищення —

Лише один з оповідачів наприкінці розповідає історію, яка насправді трапилась. — Випускаючи імена, — але точно переповідаючи події, котрі відбувалися під час винищення, у хронологічному порядку (обманюючи, що все це нібито йому розповів перед смертю агент ЦРУ). — * У цьому полягає концепція також і мого роману (відкрито про це не писати, а натякнути, назвавши це нарисом його книги)

2) У добірці розповідей під назвою «Епохе» вгадуються невдалі «путчі»: їм протистоїть справжня дійсність, яку символізують апокаліптичні природні потрясіння — бруд — вогонь — (бруд у розповіді про римського шляхтича та двох його доньок) — (вогонь може бути згадкою про розповідь про Біхар)

* До розповіді про батька, який народжує сина — з гівна

— Одночасно з товстим буржуа-мільйонером синочка викакує також чоловік з простого люду, виходець з півдня чи центру країни. — Це помітив чоловік, наукове світило, котрий приймає породіллю у тій самій дорогій клініці, де народжував багатий буржуа. — Дітей-кізяків переплутали. — Отже, татусі помінялися місцями. — Отже, живі кізяки є класово різнобічними, вони взаємозамінні тощо.