Енріко Маттеї (1906—1962) — з 1953-го був президентом нафтової компанії ЕНІ, помер від «нещасного випадку» (який насправді був замахом на вбивство) у літаку. Причини його загибелі довго розслідували, не дійшовши якихось певних висновків, пов’язуючи це з його бажанням вивести національне підприємство з-під гегемонії американської трастової нафтової компанії. Пазоліні у романі відкрито пише про «убивство», звинувачуючи у ньому ЦРУ та мафію. Згодом, у короткій схемі нотаток 20—30 (с. 138—139), замах пов’язується з Евдженіо Чефісом (1922—2004) — наступником Маттеї на посту президента ЕНІ, а з 1974-го — президента компанії «Монтедісон» (саме його у «Нафті» уособлює персонаж Альдо Троя, пор. згодом у 13-й примітці). Ще один натяк на злочин, скоєний проти Маттеї, є у короткій схемі нотаток 36—40, у яких «міфічну» подорож головного героя пов’язано з тим, щоб «розвиток подій зупинити, аби замінити Троєю президента ЕНІ, відтак скоїти вбивство останнього» (с. 161). У романі на історію про Маттеї наводить персонаж Енріко Бонакоре, в якого мати нібито родом з Бескапе — муніципалітету у провінції Павія, де знайшли рештки літака, на якому летів Маттеї (с. 116). Смерть Маттеї була підозрілою ще з перших днів, коли впав літак, але розслідування Військово-повітряних сил було дуже швидко закрито, у 1963-му, з певністю не назвавши ніяких справжніх причин аварії літака, а в лютому 1966-го один з прокурорів Павії у справах убивств з обтяжуючими обставинами та повітряних катастроф виніс вирок «припинити судовий процес за відсутністю доказів». Останнє розслідування, яке здали в архів 20 лютого 2003 року, довело, що на борту був вибуховий пристрій, але не визначило замовників замаху, однак натякаючи на те, що замовником був Евдженіо Чефіс.

Йдеться не про картину, а про одну зі сцен, змальованих на фресці Джотто у капличці Скровеньї у місті Падуя.

Посилання на Псалми (90, 6) взяте з нарису письменника Джакомо Леопарді, яке називається «Про відомі хиби прадавніх».

У письменниці, про яку йде мова, за багатьма рисами не лише зовнішності («на вигляд мала років менше, ніж насправді… обличчя мала, як у молодої кішечки… очі світились вороже, майже люто, але вмить, раптом добрішали й починали світитися настільки ж щирою усмішкою»), але й за вдачею («має власну думку, наскільки б її суть не була бурхливою, непередбачуваною й несамовитою… мусила йти у дім до дитини, з якою познайомилася кілька днів тому, дуже бідної дитини, замурзаної, хоч їй вона здавалась прекрасною… Опинившись в обставинах, коли їй по суті нема чого втрачати…») не важко впізнати письменницю, поетесу й перекладачку Ельзу Моранте.

Цими відомими словами починається VI розділ третьої частини Флоберового «Виховання почуттів» (переклад Д. Паламарчука).

Цими рядками починається твір Ґвідо Ґоццано «Тото Мерумені», ті рядки, які процитовано далі, — з «Панянки Фелічіта», а ті, що на с. 62, — знову з «Тото Мерумені». Пазоліні перечитав Ґоццано ще за часів, коли писав рецензію на «Поезії» (за редакцією Е. Санґуінетті, вид. «Ейнауді», Турин, 1963) у газеті «Темпо» й часто цитував у «Нафті» (пор. «Опис описів», згодом у «Нарисах про літературу та мистецтво», цит. с. 1843—1848). Цікаво, що рецензія на вірші Ґоццано починається з «прекрасного есе Еліаса Канетті про листування Кафки та Феліції», яке він щойно прочитав («Інший процес», «Лонганезі», Мілан, 1973); відголосок цього читання є у примітках, що стосуються задуму роману, які є на початку, на с. 13.

Це останні рядки 129-го сонета Шекспіра; на с. 87, де бабуся загадково розповідає про «квітку з секстини із 94-го сонета», цілком запозичено з книги Джорджіо Мелькіорі («Чоловік та влада», «Ейнауді», Турин, 1973), присвяченої Шекспіру, де міститься кропіткий аналіз саме 94-го сонета. Саме з цієї книги взято увесь монолог про Державу-Сад, включно з усіма політичними натяками, й саме одна із фраз у книзі Мелькіорі може пояснити туманний вислів про «секстину в сонеті» (незрозуміла через те, що сонет написано так, як писали в єлизаветинську епоху, у ньому немає терцин): тобто, (?) з погляду розміру.

Мелькіорі — «цей сонет написано „англійським“ („шекспірівським сонетом“) розміром, але з погляду логічної структури він є „петрарківським“, де є чітке розмежування між першими вісьмома рядками й останніми шістьма (секстиною)» (с. 54). Пишучи відгук про книгу Мелькіорі для «Темпо» («Опис описів», згодом у «Нарисах про літературу та мистецтво», цит. с. 1907—1912), Пазоліні докоряє автору за те, що він так легко викинув аспект сексуального бажання й побачив у «квітці» передовсім політичну метафору, а не еротичну. Отож у вуста бабусі Пазоліні вкладає деякі з власних міркувань, на які наштовхнуло його прочитання книги Мелькіорі.

Людмила та Саша — це герої «Дрібного біса» Федора Сологуба. Пазоліні писав рецензію на роман на видання, яке вийшло у видавництві «Ґарпанті» з перекладом П’єтро Антоніо Зветерміча, для «Темпо» («Опис описів», згодом у «Нарисах про літературу та мистецтво», цит. с. 1879—1886).

Маршал Родольфо Ґраціані (1882—1955) — найбільше запам’ятався своїми діями в італійських колоніях (у деяких був губернатором), був звинувачений у колабораціонізмі (ймовірно, йдеться про його участь у пронімецькому уряді Італійської соціальної республіки (Сало) у 1943—1945 pp.) після 8 вересня, у подальшому знову займався політикою й став активним діячем Італійської соціалістичної партії.

XXIX пісня «Чистилища» починається так: Вона своє скінчила говорити 2] І стала, мов закохана, співать: 3] «Блаженні ті, чий гріх уже покритий» (перекл. Є. Дроб’язка). Книги, які процитовано відразу по цьому у цій Нотатці, перелічені у списку авторів та творів, який записано у чернетці роману, котра відтворена на форзаці видання на с. 2. Чимало з них є прямими джерелами роману. Серед найбільш очевидних «Біси» Достоєвського («невеличке дешевеньке видання», геть покреслене — це про видання «Ґарцанті» за перекладом Ринальдо Кюферле, вид. «Ґарцанті», Мілан, 1973, яке цілими сторінками процитоване у нотатках 129, 129а, 129Ь, 129с).

Джерелом інформації про ЕНІ, яку зібрав автор на цих сторінках, є «Отакий Евдженіо Чефіс. Інше обличчя шановного президента» Джорджіо Штеймеця, «Амі», Мілан, 1972 — памфлет, який за кілька днів після появи було вилучено, але завдяки Елвіо Факінеллі (пор. «Пересторога», VI) Пазоліні мав фотокопію цього памфлета. Насправді Штеймець — це псевдонім. Директором «Амі», яке розташовувалось у Мілані на вулиці Бролетто, був журналіст Корадо Рагоцціно, який доручив якомусь наближеному до справ ЕНІ написати книгу. Чимало уривків з памфлета процитовано в романі слово в слово, надто у нотатках, присвячених Альдо Трої та його «імперії» (нотатки 22, 22а, 22Ь, 22с, 22d). Ось кілька прикладів: «Під керівництвом AT „Новий видавничий дім“ у Мілані регулярно виходить газета „Аввеніре“ („Майбутнє“), яка, як відомо всім, з’явилась від злиття болонського католицького тижневика та його міланського брата… Хай там як, а ЕНІ надзвичайно полюбляє рекламуватися у цьому виданні… Зарплата порівняно з жовтими виданнями та виданнями-конкурентами у цій сфері виходить захмарна, сума достатня, щоб викликати у cast „Кор’єре“, що належить Креспі, невеличкі заздрощі. Там не зважають на збільшення кількості сторінок, рубрик, послуг» (с. 58—59 у Штеймеця пор. зі с. 99). Майже дослівно невдовзі (с. 99—100) викладено уривок з памфлета, де натякають на певних журналістів, яких завербувала ЕНІ для нової газети, переманюючи їх з «Кор’єре делла Сера», з Національної інформаційної агенції, з «Панорами», окрім них ще й з більш ексцентричних видань «ЧаоБіт», «АВС» та його відгалуження «Сі» (с. 59), й де пишуть про віце-президента Нового італійського видавничого дому, який уже співпрацює з фірмою Бонокоре (с. 60). Пазоліні лише змінює імена деяких героїв: Джуліо Казаленьо — це у Штеймеця Анжело Моранді, Етторе Дзола, про якого йдеться згодом, — Джузеппе Рестреллі. З невеличкими змінами перейшов від Штеймеця у «Нафті» уривок про вихори у «засновницькій діяльності» Енріко Бонокоре, який так поринув у свою тисячу обов’язків, що зовсім не має часу підписати сотню листів звичайної кореспонденції (с. 100 пор. із с. 60—61 у Штеймеця).