Карло спинився і сів. Він озирнувся довкола так, ніби робив це востаннє у своєму житті. Канавезька ніч: настільки бездоганна й нескінченна, що у незліченності своїх минулих форм блякне й розчиняється у своїй нескінченності водночас настільки досконало-справжня, що неухильно наближається ніби видіння, що складається з безлічі чарівних видінь, єдине призначення яких — у тому, щоб вони існували: вивершений витвір нужденного світу^a[50]. Це була така надзвичайна краса, що, хоч серце й тішилось нею, наскільки лише було спроможне, все одно відмовлялося від неї. Карло, вражений як тим, як поглинула його ця краса, так і своїм страхом перед нею, милувався ніччю, блаженно посміхаючись, так, як коли ми буваємо на самоті, — і єдиний наш сором — лиш той, що в нас, — усмішка ця стає трошки божевільною: незважаючи на цю сцену, саме це була найщасливіша мить його життя, присвяченого виключно сексуальним задоволенням, якнайбільше відмежованого від будь-якого іншого інтересу, який може мати людина. Наповнивши все навколо — зараз, а надто з ще відчайдушнішим щастям та вдячністю у майбутньому, — цією неповторною сексуальною пристрастю, саме у такі рідкісні миттєвості, коли вона повністю затихає й у часті моменти неповного стихання, змішаного з любощами й тривалим шуканням, — його щастя досягало апогею, аж до відчуття навічної невразливості перед смертю і взагалі будь-яким кінцем, лише сприймаючи далеку й безповоротну кончину як дивовижну безмежність життя.

Утім, щоб зробити все це, себто опинитися й розчинитися поза межами космосу, противилося тіло, котре наразі сиділо у нагрітому повітрі, де ніби щойно погасили вогнище, де довкола не було ані подмуху вітру, в якому лише зараз по-справжньому пробуджувалося життя: життя, яке готове було подарувати йому все.

Невдовзі (яким би прекрасним не був зв’язок із Всесвітом, від нього небагато користі, через нього нехтують багатьма речами: часом, сном тощо…, які так конче потрібні. Щирість цих взаємин швидко вичерпується: має схильність відразу перетворюватися на вияв пошани, силувану зосередженість, яких людина прагне позбавитись, усмиряючи своє лицемірство, як на уроках Закону Божого в школі) Карло продовжив шлях, повернувся додому, роздягнувся, заліз під ковдру. Він відразу, ніби це було непорушним правилом, взяв у руку^a[51] в’ялий, ще трохи вогкий від недавньої еякуляції член (Карло увечері не мився) і почав рухати його, аби той затвердів. Трохи постаравшись, він досяг, чого хотів, і почав мастурбувати. Він з насолодою відроджував в уяві, як полководець згадує подробиці нещодавньої перемоги, те, що принесло йому насолоду сьогодні увечері, втім, не лише згадував: він знов і знов переносив ці події у майбутнє, вигадуючи однаково захопливі й легко здійснювані варіації (в уяві, позбавленій опору дійсності). Утім, було дещо, що завдавало йому мук. Те, що він не міг бачити Віолу. Тому мало-помалу всі його думки зосередилися лише на ній. Пестячи себе, насолоджуючись тривалою неперервною еякуляцією, чоловік фантазував, що б він зробив, коли дівчина за ним спостерігала, якби її так несподівано не «врятував» батько, той худий млявий чоловік на велосипеді, глибокий голос якого був схожий на голос старого паданського каменяра. Як зазвичай, від мастурбації він несподівано забувся глибоким сном, який поглинув його у мохасту пащу саме тоді, коли в його уяві, перед заплющеними очима, народжувалися вчинки, які порушували всі межі можливого й які він з цілковитою впевненістю, навіть якщо задля цього треба буде піти на жертви, зазнати тривог і небезпек, мав намір втілити в життя. Саме це й ніщо інше було сенсом його життя.

Все, що Карло робив у той час, зосталось у пам’яті Паскуале абсолютно чітко. Одначе деякі вчинки не розділили долю інших випадків з Карлового життя, й Паскуале про них не писав, чи, точніше кажучи, не розповідав. Йдеться про сон. Сон, який я зараз опишу.

Карло бачить, ніби його прив’язано до колеса. Це було одне з тих коліс, які зазвичай малюють на картинках, зображаючи тортури, що їх вчиняла свята інквізиція тощо, й котрі, — заледве помічені на ілюстрації, — потім виринають у пам’яті у спотвореному вигляді, набуваючи ролі згідно з нашими фантазіями чи підсвідомим бажанням. Отож, уві сні це колесо було величезним: нескінченно більше за велично-барокові колеса на ілюстраціях. Ба навіть ще більше — на ньому була кропітка й коштовна оздоба, й від того воно було подібне до колеса з колісниці якогось божества, чи до колеса Фортуни, чи навіть до Зодіакального колеса.

І це колесо висіло у порожнечі. Якій такій порожнечі? Певна річ, у порожнечі Всесвіту. Зрештою, навіть ця порожнеча була «культурним простором»: може, то було у глибині (бездонній) горища чи абсиди, а може, звичайне небо, пройняте меланхолійним, жахливим світлом, і хмарина, заледве розмазана по небесній синяві.

Оголений Карло був прив’язаний до колеса. Але, як часто трапляється у снах, перебування там, на колесі, голим — це була водночас і дія, й споглядання за нею. Карло справді був прив’язаний до колеса й рівночасно з тим бачив себе на ньому. Ба більше, хтось йому про це розповідав (ніби нашіптуючи, чи, краще було б сказати, однаково терпляче й беззаперечно суворо наставляючи, як дають настанови батьки чи вчителі у дитинстві, прививаючи почуття обов’язку). Це було «покірне, непам’ятне й безтурботне» (1)[52] багатоголосся, котре, попри свою переривчастість і довгі паузи, часом гублячись у безвісті, розповідало Карло про те, що він наразі особисто не лише переживав, але й бачив збоку. Колесо крутилося: оберталося воно швидко чи повільно — це поняття відносне, яке у цьому вимірі не мало істотного значення. Важливо було те, що Карло повсякчас повертався в одне й те саме місце (на це вказувало «покірне, непам’ятне й безтурботне» багатоголосся). Але що то було за місце? Не маючи жодної точки відліку в тому тьмяному, порожньому, надвечірньому просторі, Карло загалом був не спроможний впізнати будь-яку точку. Відносно абсолютно порожнього простору, всі точки були однаковісінькі; й, певна річ, вони були тотожними відносно центру, як трапляється під час руху точно по колу. Однак насправді така точка таки існувала. І коли Карло наближався до цього місця, він не лише відчував це, бо саме там знаходилося його тіло, але й бачив усе на власні очі, ніби спостерігав за собою збоку. Більш того, багатоголосся, може, й стаючи не таким «покірним, безпам’ятним і безтурботним», не забувало його про це застерегти. Він знаходився у такій точці, що, наприклад, на початку (?) сну Карло в самісінькому центрі, тобто на осі колеса, чітко бачив те, на що вперше звернули його увагу. Це було сплетіння (воно теж було величезне, барокове) змій там, у глибині, на спицях колеса. Всі разом вони ніби утворювали одну зміюку, що обвилася навколо себе самої, вкриту сухою, бузковою лускою, що якось дивно змінювалася у безбарвному повітрі. Коли Карло, пройшовши коло, знову повернувся в цю точку, він побачив, що обидві змії, відділившись одна від одної, лежали долі, у розсіяному просторі колісної осі, ніби неживі; вони зменшилися й перетворилися на звичайних гадюк, що здохли й висохли від літнього сонця. Проте на їхньому місці стояла жінка. Вона була дикункою. Мала низьке чоло, коріння її волосся досягало майже до приплюснутого носа, а власне волосся спадало, як стерня, масне, ніби хто змастив його якоюсь бридкою олією, на маленький зашийок та убогі плеченята. Вона стояла там, ніби вагітна, вирівнявши спину й вип’явши вперед пухкенький живіт, а в її очах та на товстих губах була якась безсоромна усмішка. Втім, дивувала в ній не дикунська зовнішність безсердечної біднячки й не іронічний розум, який виходив з усього її тільця, а те, що з черева у неї звисав страшенно великий довбень: висяк, бо, вочевидь, він не був збудженим, втім, сповнений тієї незбагненної моці, такого самого чорного кольору, який зазвичай приписують фалосам пріапів[53] чи тварин, як то віслюки чи воли. Саме через те, що вона мала такий член, народжувалась^a[54] у її очах ота хтиво-спокуслива^b[55] усмішка. Але вона була не сама, «яву» доповнювала (спершу геть непомітна) чоловіча постать, що стояла в її тіні (якщо так можна висловитися, адже у тому світі не було ані світла, ані тіні). Він був неймовірно маленьким: хлопчиком, ганчір’яною лялькою, якою бавляться дівчатка, чортеням, гномом. Як на свій розмір, він мав ідеально гармонійну статуру. Він водночас був мужнім і сумирним; був подібний до молодого батька, який щойно одружився й ще сам — хлопчисько. У нього теж поміж ніг висів член, але цілком нормальних розмірів, який у своїй природній наготі був зовсім непомітним. Але трішечки вище, у паху, натомість добре був помітний великий розріз, глибокий отвір. Чоловічок нахилився вперед, пальцями трішки розкрив його, так ніби хотів показати; потім почав витріщатися на нього, час від часу здіймаючи очі й по-батьківськи, спокійно, посміхаючись. Карло знав — і багатоголосся з космічних просторів це підтверджувало, — що отой глибокий розтин у паху чоловічка — то вульва. Коли з натяком Колесо зробило ще наступний оберт, сцена у центрі, від якого променями розходилися осі, знову перемінилася. Змії, жінка та чоловічок щезли. Тепер там був лише він, Карло, але він був мертвий (чи, можливо, хоч і з’явився на світ, ніколи не народжувався). Його тіло було абсолютно закостеніле, ніби кам’яне: поза всяким сумнівом, це було тіло, що належало пам’ятнику зі старого каменя. Десь із глибини хор застерігав його, що це — радість і більшої за неї ніколи вже не буде.