Не знаю, чи формальна структура насправді здатна цілком охопити увесь зв’язок тієї чи іншої книги з дійсністю. На відміну від Шкловського, я б не мав такої певності щодо ототожнення форми та змісту, бо, як видається, будь-яка «єдність» завжди виявляється «ідеалістичною». Адже безсумнівно, що тотожність лінгвістичних форм завжди означає тотожність форм нелінгвістичних. Наприклад, увесь цей твір чітко розділений на два розділи (розділений структурно, я ще раз на цьому наголошую, адже я не пишу справжню історію, я створюю форму): перший розділ є «політичним блоком», у якому все зосереджено на боротьбі влади проти комуністичної опозиції; цілком реальної боротьби, напруга в якій теж цілком реальна; другий розділ — це «політичний блок», де влада протистоїть фашистській спробі скинути владу; це протистояння навпаки, було лише приводом, і напруга в ньому була штучною. Розподіл на форми достоту відповідає останній розповіді у творі, яку розповідає невідомий оповідач у колі освічених людей. Таке «переливання змісту» у творі з одного підрозділу в інший підрозділ, коли вони ˃ б мали лишатись непов’язаними один з одним, звісно, може заплутати читача. А я, як маркіз де Сад, гадаю, що «Le lecteur a le droit de se facher quand il s’aperçoit que l'on venut trop exiger de lui…» Саме тому я поставив перед ним дилему, яку висловив майже найпростішими словами.

Дві історії з «Епохе», цілком інший сюжет

1) Розповідь про те, як відкрили художні таланти (шляхтич відкриває талант у бідного художника, дрібний буржуа відкриває художній талант у дрібного буржуа (пропадає у таборі смерті); але ось знову розпочинаються Епохе, й більше жодного художника не відкривають)

2) Історія про батька й двох дочок (світську левицю та черницю): ось-ось мети буде досягнуто, але з’являється Епохе й цілковито змінює цінності

(далі коментарі оповідачів

та слухачів)

3) Розповідь дитини — Мерда ˂

(травень 1974-го)

4) Герой, якого створено розділенням однієї людини на двох.

Герой, який утворився завдяки поєднанню нескінченної кількості персонажів, або ж безмежна кількість персонажів, утворених від роздрібнення одного.

У першому випадку виникає лад (отож він виник завдяки дисоціації особистості) та смерть, а в іншому — безлад та життя.

У проміжному випадку виникав поєднання, себто Епохе.

(4 червня 1974-го)

1) Нова епоха («Комун» тощо)

2) Кінець Церкви

3) Кінець звичного фашизму тощо

» 104 — Повернення до Турина

» 105 — Туринський вокзал, пансіонат «Сицилія»: 20

» 106 — Уривок про двадцятьох

» 107 — Двадцятка зникає, вони зустрічаються з двадцяткою фашистських Духів

» 108 — Бомба

» 109 — Видіння про кровопролиття

НЕСКАЗАННА ТРИВОГА^a[311]

У той час, коли навколо нього шуміло святкування Свята у кварталі Квіріно, трохи віддаля, й до його вух доносилися, ніби барельєф на великій брилі, що нависає, освічені бесіди, Карло відчув, як його пронизує біль від утрати Кармело чи будь-кого іншого, хто міг бути на його місці. Від бажання знайти його чоловік майже втрачав тяму, а цілком певне відчуття, яке ясно говорило йому про те, що він більше ніколи його не побачить, було ніби фізичний біль, який ˂ ˃ у ньому все те, що спроможне померти. У такому стані він був ніби в ямі, над краєм якої він мав змогу та час (ніби у маренні) визирнути і роздивитися світ навколо себе; він був свідомий цього, й це усвідомлення лише поглиблювало його відчай. Настільки ж сповненими життя були люди навколо, вони розмовляли, сміялися, шукали один одного й уникали у галасливих веселощах життя та старих протистоянь у політиці, яка, втім, кровоточила змінами, ніби з ран! Посеред усього того від самої лиш згадки про член Кармело, величезний, як гак на піратському кораблі, як на реманенті, що зберігають у сільських стодолах, як на возах, які тягнуть волами, і одночасно з тим майже шовковий, ніжний і твердий, Карло починав тремтіти і йому перехоплювало подих. І саме зараз я мушу зауважити, що за Карловим бажанням та болем зовсім нічого не ховалося: нічого, що можна було б назвати однаковим, нічого, що сталося б з ним раніше, ніяких прикладів, ніяких правил. Те, що поєднало Кармело та Карло такою міцною ниткою, що за цей зв’язок Карло був ладен, як кажуть, віддати життя, абсолютно не мало ніякої причини, було абсолютно безкорисливим; це було щось таке, чого не знайдеш ані в книжках з історії релігій, ані в книжках з етнології чи антропології, ані з психології, ні з психіатрії, немає цього навіть у романах чи мемуарах; у жодному із джерел знання, навіть якщо всі їх зібрати у величезній, безмежній бібліотеці, я б не міг навчитися того, як у кількох словах описати жадання та біль, котрі відчував Карло.

Наразі я відчуваю потребу, над усе для самого себе, зробити одне зауваження. Стилістичне упорядкування мого твору не дозволяє мені створити героя, чий остаточний від’їзд чи смерть розчулили б когось чи навіть (що я, ані краплі не соромлячись, вважаю цілком природним) викликати божественне^b[312] бажання ридати ридма, настільки ж безутішно, наскільки й утішливо.

[Джерела — Детективні додатки]

[Те, що потрібно знати]

* Перший етап — який Перший Карло прожив напівнесвідомо (?) — урядова організація теракту, на підтримку антикомуністичного руху (пор. нотатки)

Наразі те, про що йтиметься у цій книзі, теж є «чимось писемним». Але наразі у цьому «чомусь із написаного» будуть посилання лише на те, що було у «чомусь із написаного» раніше.

Лише втаємничений читач, та ще й втаємничений у те, про що йдеться у цій книзі, можливо, буде спроможний зрозуміти послідовність знаків, котрі надруковані на сторінках, які він збирається прочитати.

У «чомусь писемному» раніше розповідалося про винищення, яке влаштувала Влада серед робітничого, бідного класу, впровадивши нові Взірці (котрі, докорінно змінивши бідноту та робітничий клас, буквально звели їх з лиця землі).

Наразі у «чомусь писемному» розповідатиметься про злочинні ініціативи Влади (точніше, Держави).

Наразі злочинна ініціатива Влади, яка втілюється у державну бюрократію, насамперед полягає в жорстоких засобах боротьби класу, який протистоїть робітникам, а точніше — комуністам.

Отож за таких обставин питання полягає в тому, який же у цій боротьбі сенс, коли ми в попередньому «поєднанні символів» бачили, що робітничий клас — бідняки, які насправді «зникли з лиця землі»? Хіба можливо, ба більше, збагненно, щоб хтось боровся з тим, чого вже не існує?