У січні 1962-го генерал Ібрагім Аббуд встановив у Судані військову диктатуру, визнавши політичні партії протизаконними; у жовтні 1964-го його змістив Об’єднаний Національний Фронт.

Посилання на маску з Беніну, а також ім’я, яке мала дівчина з Еритреї, Джана, відсилають до твору автора «Моя „Тисяча й одна ніч“» і «Романів та оповідань 1962—1975 pp.», цит. с. 1888—1921. Це та ж сама дівчина, яка згодом у «Квітці тисяча й однієї ночі» (фільм Пазоліні) зіграє Сіт.

Шпигуліни у «Бісах» Достоєвського — це надзвичайно заможні власники заводу, про який багато балачок (бо серед робітників спалахнула холера), починаючи з II частини, розділу 1 (Ніч).

Пазоліні вже у «Блакитнооких крилах» (пор. «Романи та оповідання 1962—1975 pp.», цит. с. 340, й там примітка 2, с. 1973) вживає слово «glande» «голівка статевого члена» у граматичній формі жіночого роду. Бо жіночий рід повертає втрачене первісне значення (лат. glans, glandis, ghianda «залоза»). Ронкалья зазначив таку пазолінівську особливість у princeps (лат. «принципи») «Нафти», вид. «Ейнауді», Турин, 1992, с. 565.

Дез Есент — естет епохи декадансу, головний герой роману «Навпаки» французького письменника Жориса Карла Ґюїсманса (1884). Пазоліні робив рецензію цього роману для «Темпо» за виданням «Русконі», Мілан, 1972, переклав Каміло Збарбаро (пор. «Опис описів», згодом у «Нарисах про літературу та мистецтво», цит. с. 1743—1749).

«Bulicame» чи «Bullicame» («клекотіння, кишіння», Булікаме — цілюще озеро неподалік Вітербо) — дантівське слово, яке зустрічається у XII пісні «Пекла», Данте так називає киплячу рідину, в якій спокутують свою вину насильники (кривава річка, в яку до самої шиї був занурений англійський полководець Ґвідо ді Монтфорт за свою жорстокість), а в XIV пісні «Пекла» він (з великої літери) пише про струмок, який витікає з Булікаме й воду з якого відводили у свої житла (з гігієнічною метою й як термальні води) проститутки (у Данте — «грішниці») з Вітербо.

Посилання на «Коміп», через яку ЕНІ без усілякого успіху вклала від дванадцяти до п’ятнадцяти мільярдів у Марокко й є запозиченим усе з тієї ж книги Штеймеця (с. 26), у якій цілий розділ називається «Набоб („багатій“) вкладів у нікуди». Різноманітні буквальні запозичення, що стосуються даремних вкладів, які зробила ЕНІ у Судані та у масив Загрос, теж з памфлета.

Видавець Джанджакомо Фельтрінеллі помер у Сеграте 14 березня 1972 р., його розірвало вибухом бомби біля риштування електромережі, ймовірно, коли той готував замах. Поміж інших, документ, в якому йшлося про вбивство, підписали письменниця Каміла Чедерна, адвокат Джуліано Спаццалі, філософ Енцо Пачі, архітектор Паоло Портогезі. Джорджіо Альміранте (1914—1988) у 1946-му брав участь у зустрічі засновників СПІ й завжди був провідним і вагомим її керівником, навіть коли не був головою партії. Родом з Месінй був також і адмірал Джино Бірінделлі, який народився 1911 року, їхні імена поруч нагадують про відомий з’їзд, який відбувся у Флоренції 4 червня 1972-го на якому Альміранте під оплески Бірінделлі заявив, що його партія готова «замістити Державу», якщо йому не стане на це повноважень, і підбурював молодь правих поглядів «піти на комуністів навлобки», але «позаяк одного разу мене вже неправильно зрозуміли, я хочу підкреслити, що коли я кажу навлобки, то маю на увазі й фізичну сутичку».

У своєму юнацькому вірші, написаному фріулійською мовою, Ciant infinit (у «Всіх віршах», цит. том І, с. 535—539). Пазоліні влаштував діалог між Tarchet frut («молодий Такет») та Tarchet veciu («старий Такет»), зазначаючи у примітці, що «Такет — це етруське божество, напівхлопчик, напівстарець, про якого йдеться у письменника Альберто Савініо у „Записках Подорожнього“; насправді архетипом (психологічною моделлю) „senex-puer“ („старий — молодий“) є етруське божество віщування Тагет, але Савініо пише два цих імені як синоніми: Тагет та Такет, відповідно до оригінальної вимови» («Записки Подорожнього», «Адельфі», Мілан, 1992, с. 101).

«El Toulà» — це мережа дорогих ресторацій, яка отримала свою назву від першої, яку відкрив у Кортіні Альфредо Бельтрамі з Тревізо («тула» на діалекті Кортіні-Ампеццо, у регіоні Венето, означає «сіновал, брудна кімната»). «El Toulà» існує в Римі на вулиці Лупа з 1968 року.

Франко Рестіво — важливий представник сицилійських християнських демократів, був міністром сільського господарства у третьому уряді Альдо Моро, міністром оборони при першому уряді Андреотті й кількаразовим міністром внутрішніх справ.

«Моріса» Д. М. Фостера Пазоліні рецензував для «Темпо» (пор. «Опис описів», згодом у «Нарисах про літературу та мистецтво», цит. с. 1687—1692).

За образ Скинії, як зазначає Йоланда Ромуальді, Пазоліні, безсумнівно, використовує зображення, яке побачив на обкладинці книги Альфонсо ді Нола «Антропологія релігії, знайомство з проблемою та царини дослідження», «Валеккі», Флоренція, 1974, яку він рецензував для «Темпо» (пор. «Описи описів», згодом у «Нарисах про літературу та мистецтво», цит. с. 2134—2137).

Вірші процитовано з другої частини «Відродженої», що у «Бесідах» Ґвідо Ґоццано.

Назву «Епохе» також мало оповідання (чи то чернетка роману), що з’явилось у 1971-му й машинопис котрого був у течці V, де лежали також матеріали, які використав автор у «Нафті» (читаємо у «Романах та оповіданнях», цит. с. 1878—1880).

Джузеппе Сараґат (1898—1988), як один із засновників Італійської соціал-демократичної партії, був у складі кількох коаліційних урядів (Де Ґаспері, Шельби, Сеньї) і був президентом республіки з 19б4 до 1971-го. «Серцевина троянди» — це пряма алюзія на «Емпірей» (місце, де сидить Бог в оточенні янголів та «полум’яної рози», яку утворюють блаженні душі, у серцевині якої — Діва Марія) з «Раю» дантівської «Божественної комедії», яку незабаром автор цитує розлогіше (с. 451). Пазоліні переконує, що події у цій Нотатці розгортаються у 1972-му (бо так вказує його джерело), хоча з грудня 1971-го президентом країни насправді був Джованні Леоне.

Чичиков — це головний герой «Мертвих душ» Гоголя, що їх Пазоліні рецензував для «Темпо» у перекладі Наталії Бавастро, «Ґарцанті», Мілан, 1973, разом з рештою класиків, які того року вийшли у дешевих виданнях (пор. «Опис описів», згодом у «Нарисах про літературу та мистецтво», цит. с. 1944—1950). Передонов — головний герой «Дрібного біса» Сологуба (пор. нот. 9), Голядкін — «Двійника» Достоєвського, Смердяков — позашлюбний брат із «Братів Карамазових», котрих цього разу він рецензував для «Темпо» у перекладі Альфредо Поледро, «Ґарцанті», Мілан, 1974 (пор. «Опис описів», згодом у «Нарисах про літературу та мистецтво», цит. с. 2124—2128). Наступний, сповнений афоризмів, уривок (с. 452) знов-таки є дослівним цитуванням з «Тіла кохання» Нормана О. Брауна (саме звідти цитати з Ґоббса, Лока, Фрейзера, алюзії на «священну гру царів», протиставлення methexis та mimesis тощо).