Влада — вічно молода, поступлива, нерідко має сумніви й перебуває у кризі [як і все людське]. Наразі її леми були сумнівними.

Опозиція перебудувалась, віднайшовши певну традиційну єдність, в основі якої лежить риторична думка про те, що Влада традиційно «старомодна, недоумкувата, тупа й дилемами не мучиться». Гошизм розгубив масовість, оскільки протистояння протестувальної субкультури та субкультури владної — це суперечність, яка може завершитись лише поразкою перших. Маси молоді знову дивовижно стали звичайним явищем, хоч і досі містили болісні ознаки повстань, що відбувалися кілька років тому. Втім, усе це повернулося проти них. Безкомпромісно й без розбору осудивши всіх батьків, через це вони тепер не могли мати з батьками наставницьких стосунків, завдяки яким могли б, перевершивши їх, іти вперед. Щира відмова — це бездушність та підступ. Отак, відмовляючись, виявилося, що молодь у течії історії стоїть непорушно. Й саме це доленосно стало причиною регресу. У них знову з’явилися психологічні риси, які виявилися також і в їхньому тілі, — нещасної старої буржуазії: риси, яких їхні батьки принаймні трошечки позбавились; знову замелькали обличчя знайомих священиків, провинних адвокатців, нікчемних суддів, корумпованих сержантів тощо…, й проявилося все це, звісно, у найменш захищених та найбільш юних. «Маса» тільки й знала, що невдоволеність, неврози, неуцтво, агресивність: надбавка не стала гідною платою за зраду.

Те, що околиці стали ближчими до центру, провінція наблизилася до великих міст, призвело до зруйнування різноманітних і неповторних народних культур. Околиці Рима чи бідні землі Півдня країни, маленькі традиційні містечка й сільська місцевість Півночі (Італії) більше не народжували властивих лише їм взірців роду людського, які сформувалися саме завдяки їхній стародавній культурі; таких взірців людського роду, які були б противагою представникам цього роду, народженим у центрі, які були б ніби формами опору та свободи, — хай навіть старомодними та убогими. Наразі такий взірець був одним-єдиним: той, якого мляво нав’язував центр завдяки телебаченню та пресі. Але позаяк за взірець правив дрібний буржуа, то безліч молодиків, які прагнули йому відповідати, почувалися розчарованими^a[176]. Більше не існувало народної гордості, яка правила б за альтернативу. Ба більше, тисяча лір, на яку потовщали кишені молодиків з народу завдяки достатку, перетворила цих молодих пролетарів на дурних, претензійних, хвастливих та злих людей. Адже лише у злиднях, хоч і тільки примарно, виявляється людська доброта. Більше не було жодного простого молодика, який би ще не нап’яв на себе самодостатню усмішку, не дивлячись більше в очі людям, чи не йшов, опустивши очі долу, ніби монастирська послушниця, виявляючи гідність, сумирність та моральність. Ніщо вже не здавалось цікавим. Усі вже про все знали в обов’язковому порядку. Лишилося тільки знервоване нетерпіння, — від якого ці молоді люди ставали безбарвними й гидкими, — зжерти власний кусень пирога. А на додачу — довге волосся, чи краще сказати — добре зачесане волосся, ніби на бридких масках, з вирівняним волоссям, хвостиками, гривками, завитими чубами: нестримне спотворення, яке здавалося наслідком невимовних зусиль і яке навіть замінило слово… Путани зі стажем, повії, що були такими ще у двадцятих, чи бездумні Святенники, прості хлопці з народу наслідували студентам у маскараді, через який вони мусили проживати найкращі роки свого життя як блазні, соромлячись блиску безбородої шкіри, що була світлішою завдяки колишнім гордо-цнотливим чубам, мужнім та сумирним голеним потилицям часів Бідності.

Серед освічених людей не було нікого, хто б насмілився голосно висловити свій протест проти цього. Ризик стати непопулярним переважав давнішній ризик сказати правду. Зрештою, навіть вузькопрофільна культура була гідна свого часу, наразі вже навіть її внутрішня структура стала прагматичною — витвори інтелекту стали такими самими, як і будь-які інші: їх оцінювали, спираючись на успіх чи невдачу, й їхні евристичні методи полягали у самому їхньому існуванні, ніби річ чи факт: виграному чи програному парі. Облуда стала частиною ідеології, ніби елемент стилю життя освічених людей чи навіть поетів. «Групи», які теж тілом і душею були подібні до ніби навічно побореної фальшивої буржуазії, перетворювали «силу літератури» на свою неприховану й безпосередню мету, роблячи це не лише без краплі сорому, але в той самий час навіть виконуючи моралістичну, залякувальну функцію, яка з нечуваним нахабством випливала з патетично збореного гошизму.

Єдина реалія, у якій, з властивим правді задушливим калатанням, ще пульсувало життя, була безжалісна реалія виробництва, захисту кожної копійки, підтримка старих інституцій, які досі були важливими для нової влади, але, звісно, серед них не було ані шкіл, ані лікарень, ані церкви.

Карло, як можновладець та, певна річ, людина публічна, прожив ці місяці так само втаємничено, як і Уряд, котрий він підтримав як технічний спеціаліст, хоч про те, що він отримає натомість, не було ані сказано нічого, ані тим більше записано. Але наразі він перебував у підвішеному стані. Слідом за фашистською несамовитістю — як-от Велика Новизна — прийшла обережність, яка підказувала чекати, й не стільки для того, щоб щось зробити, а радше для того, щоб не робити нічого: наприклад, не припуститися помилки, переоцінивши фашизм, щоб влада знову взяла його на свій розгляд. З іншого боку, Карло гарненько ховав свої груди та інші дітородні органи, що видавали в ньому жінку, в одязі поношеному з гризайлю чи твиду, що, маючи останніми роками дещо непристойний вигляд, наразі набував класичного крою, навіть попри те, що волосся тоді вже не було зістрижене високо на потилиці й на скронях[177]. Після спроби «лише запропонувати» змінити чи посилити владу, після якої дороги назад вже не було, що мала місце у тому неспокійному травні місяці, Карло так і залишився на своїй посаді: на тій, до якої він дослужився завдяки своїй подорожі до Сирії та інших арабських країн (де ЕНІ здавна мала перевагу перед Державою). Насправді зовсім нічого не трапилось, звісно, якщо не зважати на невідворотний факт, що мовчазну пропозицію було зроблено.

Й саме як наслідок підвішеного стану (який зовсім не означав зречення) та (повсякчас відкритого) посибілізму[178] Першого факту, — ніби цілком випадково, невимушено й сердечно, вільно й по-товариському, культурно, — трапився Другий факт. Ще одна невеличка вечеря. Цього разу до депутата з Тренто прийшов депутат із Півдня (неаполітанець), на прізвисько Горлиця, який виконував під час вечері роль гостинного хазяїна. Решта «тісної компанії» лишилася незмінною. Пропозицію було зроблено жартома, випадково, під час зустрічі ххх ххх ххх. Незначуща пропозиція, пролунавши, виявилась одностайним жагучим бажанням усіх присутніх. Хтозна, які думки роїлися у головах четвірки сицилійців, двох депутатів та пари можновладців, про яких відомо лише ім’я. Безперечно те, що Горлиця запросив їх завітати якось жовтневим теплим вечором, коли у небі прямовисно висіли тремтливі, вже готові до найгіршого, зорі, до ресторану «Тула»^{41}.

Горлиця практично завжди замовляв у «Тула» столик, отож компанія опинилася за столиком, накритим білою скатертиною, усівшись важкими задами, обтягненими темним сукном, на стільці, котрі замовили для сильних світу земного, які, втім, схильні до надзвичайно скромних земних вечер. Тем для розмови було безліч, але про таке, як, наприклад, Рестіво^{42}, ніхто й словом не прохопився. Пізно ввечері всім уже було весело, й сицилійці стали виявляти ласку до сусідів за столом, легенько ляскаючи їх по щоках, показуючи своє добре ставлення. Коли ляскали Горлицю, на його округлому обличчі, що ховалося за хитрими окулярами, яскравіше проступав паламарський вираз. А от трентійського депутата ніхто не насмілювався ляскати по щоці чи гладити, навіть як слуги гладять хазяїна; правду кажучи, так не насмілювалися вчиняти й з Карло, з його крижаним, трохи білявим волоссям, що обрамляло похмуре чоло, під яким були не менш похмурі очі, й великими зубами, що вип’ячувалися з рота, з якого лунали сухі слова, що ними він висловлювався через звичку вживати технічні терміни. Ані Бушетта[179], ані Васало, ані Буттіта[180], ані Ґаліна ніколи б навіть уявити не могли, що за цим сухим та ясним обличчям людини з півночі, під цим бездоганним чоловічим вбранням ховається жіноче тіло, тіло жінки!