— Як ви знаєте, мистецтво розповідати, — почав цей чоловік, — уже померло. Ми в жалобі. Позаяк, любі слухачі, вина немає, доведеться вам вдовольнитися кікеоном^{62}.

«Це не оповідка, а притча, — повів чудний балакучий цвіркун, — а позаяк її сенс криється саме в тому, який стосунок має автор до свого творіння, мені здається намарним казати якесь переднє слово про те, що я вам повідаю. Андреа Фаго (отож це людина, яка їсть[273]), як зазвичай, цілком звичайного весняного пообіддя року минулого сів на рейс ДЧ9 авіакомпанії „Alitália“, який прямував з Рима у Кейптаун. Летів він у те місто у своїх справах, що ніяк не стосуються розповіді, в якій йому відведено головну роль. Я не розповім ані про те, низенький він чи високий, чорнявий чи білявий, римлянин чи міланець, дрібний він чи крупний буржуа, інтелігент чи працює у промисловості: зовсім нічого про нього не розкажу, і не лише тому, що це неістотно, а ще й тому, що це лиш усе заплутає, та й по всьому. Рейс ДЧ9 нормально злетів і, зробивши коло над безкраїм Ф’юмічіно, полетів на Південь. У літаку почали палити, пити апельсиновий сік та чай; що ж до Фаго, то ніякого шампанського він не пив; одначе лише з практичних причин цього разу уявімо нашого героя на останньому сидінні в ряду. Отже, він не в першому класі. Та не робіть^a[274] із цього висновків. Перший раз літак сів у Каїрі, і все пройшло звично. Каїрське летовище — найгнітючіше у світі, й там нудно до смерті. Та спокійно. У місті затримались на дві години, які згодом неминуче перетворяться на три, але врешті вони спливли, транзитних пасажирів позвали на борт, і ДЧ9 вдруге благополучно здійнявся в повітря. Дяка Богові, не треба було робити посадку в Хартумі, а летіти просто в Кампалу. Отож випало кілька годинок спокійного й чудового польоту — спочатку пролітали над Єгиптом з Нілом, що зеленів завдяки пальмовим деревам та нивам, засіяним зерновими, а також темно-вохряними скупченнями сіл, а потім летіли над суданською неозорою південною пустелею, яка геть уся була дивовижного рожевого кольору. Я й надалі переконаний, що ця червона пустеля справді вражає, але ще більш вражаючою є її безкрайність. Вона простяглася від самого Хартума за озеро Туркана мало не до самого Найробі (у напрямку Кампали ліси видніються раніше). Я втямки не візьму, чому таку безмежну пустелю (а також її червоні барви) не помічають чи недооцінюють. Я кажу це не тому, що це є конче важливим (для мене особисто чи для моєї розповіді), а просто тому, що я правдолюб. Насправді, вона вражає більше за Сахару. Я не бачив амазонських дощових лісів (тобто я не літав над ними), та, мабуть, саме з ними можна порівняти пустелю ідилічного, по-райському рожевого кольору, яка простяглася між Суданом та Кенією. Насправді (і це головне) мова не про власне пустелю, а про край, чи навіть справжній маленький материк, створений із нескінченного переплетіння непрохідних гір і рожевих долин без одненького деревця. Й блакитне небо без жодної плямки теж здається безкрайнішим, ніж зазвичай. Воно космічне. Це небо майже прямовисно спадає на безмежні обрії (трохи тьмяніючи від жаских барв, які мають відтінок десь між блакитним та рожевим) пустелі, на якій один за одним безкінечно височіють гори й простягаються долини, ніби їх створила неймовірно метка на вигадку уява, найвинахідливіша й найхитромудріша, ось тільки неспроможна створити барву, яка б не була, щонайбільше, відтінком рожевого. Одначе те, що у тій пустелі жахає найбільше (хоч страх цей і не назвеш неприємним), — це усвідомлення того, що це не пустеля, а безмежна місцевість, покинута напризволяще Богом і людьми. Отож саме мало не посеред цієї пустелі рейс ДЧ9 авіакомпанії „Alitália“ упав на землю. Коли Андреа Фаго знову розплющив очі й, відчувши таку радість, яку я навіть і не прагну описати, усвідомив, що вижив, він ніби опинився посеред сюрреалістичної картини. Він сидів на сидінні із піднятою спинкою, випроставшись, міцно пристебнутий паском безпеки на животі, а перед ним була обвуглена голова, що насмішкувато осміхалася. Завдяки кокетливому беретику, який так само сюрреалістично тримався свого місця, Андреа Фаго вгадав, що то стюардеса.

Метрів за сотню далі — на гребенях з добре окресленими складками, на тлі чудернацьких верхівок, які нагадували то цукрову голову, то жіночі груди, дивно утворюючи ідеальний ряд, що йде вдалину, висічені у бездоганних цукрово-металевих формах, — догоряв уже зовсім чорний ДЧ9. Лише шматок хвоста не згорів у вогні. Уламки ˂ ˃, що здавався дешевим листовим залізом, були жовтими із синьою смужкою: нарешті хоч якийсь інший матеріал та ще якісь барви у морі величного рожевого.

Утім, досить жартів. Передмову завершено. Я б міг розпочати свою розповідь із цього місця. Якби не мав показати соціальний зв’язок між героєм моєї розповіді та рештою людей. Для вас він настільки очевидний, що майже межує з банальністю: й саме через те я міг говорити, лише трошки пересипаючи свою розповідь жартами.

Врешті-решт, повторюся. Насправді я розповідаю вам не про це. Моя розповідь про абсолютну незалежність законів, які встановлюють одну форму, від законів, які лежать в основі решти форм, які існують. Те, що неперервність поєднує всі закони, які у більш загальному сенсі створюють Всесвіт (особливістю якого є те, що він взагалі є неперервним), — це факт, у чому немає сумнівів, це даність. Та вступаючи у взаємозв’язок із даністю, яка суперечить їй і заперечує її, себто заперечує відсутність неперервності взагалі, — мить самостійності, — вона, принаймні на „ідеальну“ мить, зовсім зникає. У неперервності та самостійності форми полягає її суперечність. Але разом вони не співіснують, просто не можуть співіснувати. Існує або одна, або друга. Суперечність — це не що інше, як переривчасте співіснування. Отже, Гегель припустився хоч і дивовижної помилки, але все-таки він помилився. Єдина справжня безкінечність — це та, яку він називає „лихою безкінечністю“[275] (отже, він знав про її існування!). Таким чином, обидва поняття [неперервність та самостійність форми] абсолютно не долають цю суперечність, продовжуючи й надалі існувати у безкінечності, визнаючи одне за одним право на існування з такою швидкістю, яка, незважаючи на те, що вона є надприродною, не стає на заваді, щоб два ці поняття, які співіснують одночасно, розглядалися почергово, а отже, відокремлено одне від одного, й, таким чином, щоб їх аналізували лише самих у собі. Саме так. Наша розповідь відокремлює й аналізує у самому собі момент, коли форма є самостійною.

Андреа Фаго дивиться на людей, які йдуть у його бік. Древні, яких він так добре знав. Він споглядав їх, він навіть мовчки їх упізнав. Потім його рот розтягнувся в усмішці, а очі засвітилися. Він загадково посміхався, адже усмішка його була надто глибоко людською, бо виникла вона через думку: неперервність, яка існує між мною і ними, повертаючись від них до мене, переривається, я є форма, пізнання якої — омана».

«Так само, як і щоранку, закінчивши зміну в лікарні, лікар Томоо Цушима вийшов із шпиталю, збираючись у місто. Вже протягом кількох місяців те, що поставало перед його очима, щойно він полишав стіни лікарні, було щораз однаковим: зрештою, навколо ніколи не було нікого й нічого, що з будь-яких причин спромоглося б щось змінити. Колись на самому початку вже був „кінець світу“, й ось цього разу це був ще один „кінець світу“.

Як передмову до моєї розповіді додам, що, врешті, третій „кінець світу“ (а про це лікар Томоо Цушима ще знати не міг) почнеться після цього десь за три десятки років.