Та за кілька сотень метрів від берега повітря вже було прозорим і чистим. Місяця видно не було, але зорі були яскравими, надзвичайно чітко розділяючи темінь у небі й на морі. Утім, море було гладеньким, а на його поверхні здималися таємничі яскраві масні плями, які ніби відбивали сяйво розсипаних небом зірок. Моторний човен дійсно плив повільно; й якби хтось спостерігав за світлом на верхівці щогли, зацікавившись тим, як воно віддаляється, то мав би дратівне відчуття, що воно майже не рухається. Та де там, за кілька хвилин моточовен гойдався вже далеко від берега, діставшись відкритого моря, гублячись у напрямку цятки на небосхилі, до якої пролягав його курс.

Саме у мить, коли ніч була найглибшою, вже якийсь час не полишало відчуття, що вона добігає кінця. Наразі над сушею — на сході, що лишався позаду човна, котрий відходив звідти все далі, — небо вже змінювало забарвлення. Замість блакитного чи насиченого темно-синього кольору ночі з’являлася жаска сірина, що піднімалася аж до зірок. Настільки ж повільно, але водночас і так само хутко, як човен усе далі губивсь у відкритому морі, сірина в небі набувала рожевого відтінку.

У човні ніби всі поснули. Лише один зі Старців, що був на човні кермовим, як годиться, виказував ознаки життя. Але він теж наче поринув у марення, ледь торкаючись рейки своєю темною й сухокостою рукою. Хтозна, що він мав на думці. Лише очі, що позападали на кістлявому обличчі, порослому сивою бородою, світилися чорним, ніби пара вугликів, вдивляючись у далекий обрій, де вже почало благословлятися на день.

Незабаром настав світанок і зійшло сонце.

Днина була погожа, майже тепла. Ближче до опівдня море та небо стали настільки блакитними, що здавалося, ніби стоїть розпал літа чи щонайменше весна. А що блакить була трошки блідою та вицвілою, то здавалось, ніби це через спеку, а не через те, що сонце взимку слабке.

На неозорих голих морських просторах було чутно лише потужний, надійний, повносилий двигун, і від того ставало ще спокійніше й тихіше. На борту кожного полишили самого на себе, й кожен, незважаючи на такий обмежений простір, знайшов можливість усамітнитися. Може, хтось заснув. Двоє грали в карти, час від часу гучно сперечаючись, кумедно називаючи один одного за прізвищем: одного звали Анелі, а іншого — Скафілі. Наймолодший парубок, чорний, як марокканець, який, мабуть, не мав ще й вісімнадцяти, згорбившись, сидів сам-один на палубі, за чимось спостерігаючи: він пильно роздивлявся своє свідоцтво про особу, а саме розглядав свою світлину, біля якої було записане його ім’я — Сап’єнца[201] Capo. Потім один зі Старців покликав наступного з наброду, як зазвичай роздратовано й владно: «Агатіно!» — прогорланивши так, що здавалось, ніби це вже не людське ім’я, а якийсь вигук чи залякування. І справді, потім лунало настільки ж роздратоване й докірливе: «Пуцька! Ххх ххх ххх».

Обідали десь о першій, збираючись принагідно усі разом на палубі (лише троє Старців обідали в каюті, й за обідом їм прислужував той Сап’єнца Capo, наймолодший з гурту), всі їли з великим апетитом, обідали паляницею, начиненою якимись масними овочами, від яких замащувались круг рота, всі трохи звеселилися й заговорили своєю простою, зловісною й нерозбірливою мовою: «Пуцька! Ххх ххх ххх».

По обіді, знову так само примарно-неспішно, як і сонце, яке зійшло, розсіявши своє проміння, спустилися перші тіні. Саме з першими тінями, що кинули в море свою холоднечу, показалася земля. У серпанку з’явилися обриси гір, схожих на цукрову голову, й на них проступали темніші контури маленьких острівців та узбережжя із рівнинами неправильних форм й обсіченими пагорбками. Потім показалося величезне місто, воно височіло півколом, але у місті виднілися довгі розгалуження навколо доріг, які йшли все далі вздовж узбережжя й у глиб міста. Це було нероздільне скупчення будівель, зліплених докупи надвечірніми випарами. Лише наблизившись трохи ближче, можна було розгледіти у тому ххх ххх якісь форми. Праворуч від моторного човна багряніли призахідні вогні; але саме в останню мить, перш ніж сховатися за морем, сонце вигулькнуло з-за випарів, вражаючи своїми сяйливими променями місто, — саме в цю мить показались багатоповерхівки блідо-коричневого кольору із сірим відтінком, з варварськими ххх, із вікнами зі стрільчастим склепінням, хоч і заокругленими, як в екзотичному східному світі, що занепадає; поміж пальм ніби висіли важкі куполи та лоджії сімнадцятого століття; а в садку, що зеленів, мабуть, апельсиновими деревами, сонце осявало маленьку церквичку романського стилю з ясно-червоними маленькими куполами. Втім, дуже скоро сонце затулив важкий зимовий туман і замість сонячних променів на місто й море, що розлилося перед ним, впала сіра напівтінь.

Коли човен дістався порту, всюди вже горіло світло. І нагорі його щогли теж світилося. Зблизька постало все занепадницьке убозтво будиночків, котрі тулилися навколо маленького округлого порту; і не лише нових, але й старовинних, що, втім, уже були руїною і від яких залишилися лише вигрібні ями та нужники, де теплої днини, оточені смородом, гралися дітлахи. Окрім гівна, у порту тхнуло залежалою рибою та гнилими овочами; але ще й померанцями та жасмином. Човен заходив у порт, як і зазвичай, нескінченно довго. Коли пришвартувалися, стояв уже пізній вечір; а це означало, що стояла глупа ніч.

Троє Старців, слідом за якими йшов гурт, серед них був і Кармело, вийшли на берег і попростували в центр вуличками, що простягалися крізь старовинні будинки, на місці яких були лише вигрібні ями та сральники. Але відразу за ними виявилася гарна дорога, вимощена великими ххх з ххх, на узбіччі яких, окрім старих будинків, подекуди здіймалися церкви та невеличкі маєтки з дивовижними парадними дверима з ххх; трохи далі був невеличкий майдан, де, певно, розташовувався рибний ринок, але наразі навколо все було впорядковане й вимите; бруківка, на яку вилили відра води, що досі не висохла, вимивши її, вилискувала всіма своїми ххх неправильної форми, які тепер можна було чудово розгледіти. У провулку, що розташовувався у глибині майдану й куди звернули Старці та їхні супутники, була вузенька дорога, — вузькі східці, що їх теж гарненько вимили, біля скинії[202] у бароковому стилі, статуї в якій уже не зосталось, — котра вела на вищий рівень міських вулиць.

Наступного дня Карло підвівся рано. Світло, що просочувалося крізь щілини у жалюзі, було ще сірим. Наче флоберівський герой, він згадав про вечір напередодні й про те, що з ним трапилось. Безсумнівно, з ним трапилось диво. Ніби блаженство, воно наповнювало його життям. Йому хотілось підвести голову й здійняти очі до неба, щоб подякувати Господу: щастя, якого він, як він гадав, зазнав, було сильнішим за того, хто подарував йому його. Воно існувало незалежно ні від чого, як у атеїстів, які не вбачають іншого обрію, як своє власне життя.

Від жадання побачити Кармело увечері в «Тула» Карло тремтів. Почався новий розділ його життя. І його треба було прожити день за днем. І щоб здійснити це, тільки й треба було, що той номер телефону (який досі записаний на зім’ятому клаптикові паперу), один дзвінок, який уже зробити було легко й який уже став майже буденним, і зустріч у тому пекельному місці, що стало символом дивної прихильності долі.

Усе, що відділяло його від миті, коли він знову побачить Кармело — молодого, майже юного, незважаючи на чоло з облисілими скронями, за допомогою якого хтось чи щось вирішив зробити його вразливим і заздалегідь завдати йому болю, відкриваючи його неминуче майбутнє — можливо, як покарання за його невинність, — адже у майбутньому йому годі було чекати чогось, окрім злиднів, позаяк єдине його багатство — молодість, й іншого багатства у світі він не здобуде, — усе те, що відділяло його від нової зустрічі з Кармело, було для Карло порожнім. Вчинки й слова, якими він мусив заповнити цю порожнечу, були для нього бридкими. Настільки відворотними, що він не міг їх стерпіти. Можливо, до нього прийшла taedium vitae[203], яка поволі, а часом раптово, змінює життя? Кар’єра, ˂ його прагнення, влада (й читач про все це знає) видавались йому цілковитою дурістю, що взагалі не має ніякої цінності.