Зустріч з представниками КПІ — зліплені в одне дві доповіді, які з’явились в «Еспрессо» слідом за тими, що про Манчіні та Рікуччі. Перша називалась «Депутат Енріко Берлінґуер (КПІ). Ймовірні контакти ЕНІ та „Боргезе“ (культурне періодичне видання правого спрямування). Розслідування». Джерело в секретаріаті КПІ повідомляє, що депутат Енріко Берлінґуер дав команду прес-службі партії переглянути всі номери тижневика «Боргезе», які вийшли після 1 січня 1970-го, й зафіксувати все, що написали в ньому схвального про ЕНІ у цей час, а також усю рекламу ЕНІ та «Монтедісон», яка з’явилась на сторінках видання (с. 10). А про Евдженіо Педжіо, відповідального за Комісію з економічних питань у Компартії (КПІ), знов обраного у 1972-му, заголовок був такий: «Депутат Евдженіо Педжіо (КПІ), ймовірні операції з нерухомістю у столичному районі Прато. Розслідування». Комісія з економічних питань запросила об’єднання Флоренції, щоб ті перевірили й доповіли про «оборудки з нерухомістю» компанії ЕНІ в районі Прато. Просять розкрити деталі придбання ЕНІ десяти гектарів землі й подальшого продажу іншої ділянки, на якій наразі стоїть текстильна фабрика, що є частиною концерну ЕНІ (с. 9—10).

Наступна доповідь в «Еспрессо» стосується знову Франческо Де Мартіно, а в романі до гурту комуністів рішуче (покинувши неаполітанських друзів) підходить саме Де Мартіно, повідомляє лише про сутичку Де Мартіно з Чефісом щодо повноважень ЕНІ. Доповідь має назву «Депутат Франческо Де Мартіно (СПІ). Запити „Монтедісон“. Міркування». Джерело в секретаріаті СПІ повідомляє, що депутат Франческо Де Мартіно під час з’їзду партії висловився проти того, щоб провладна партія відгукнулася на запити док. Чефіса. За словами Де Мартіно, «Монтедісон» повинна відмовитись від хімічного сектора, залишивши цю галузь виключно ЕНІ й решті підприємств, які успішно й дієво працюють у цьому секторі (с. 10). Тут також слід зазначити, що, як і в уривку про Педжіо та Де Коччі, інформацію взято в лапки, що означає, що це дослівна цитата з точного прямого джерела. Але у доповіді, на яку посилався «Еспрессо», немає нічого про те, що політична течія Де Мартіно отримувала гроші від когось, з «Компанії Італійських Смол» (SIR) (це один з небагатьох випадків, коли Пазоліні, не обмежуючись лише цими сторінками, пов’язує що інформацію ниткою оповідання за допомогою святкування у Квіринальському палаці з оборонною розвідкою). Цікаво, що на цій сторінці автор натякає на сподівання Карло просунутися кар’єрними сходами всередині ЕНІ завдяки тому, що колишній керівник Альберто Ґранді перейшов у «Монтедісон». Джерелом цієї інформації є ще одна доповідь, яку наведено у тому ж номері згодом і яка називалася «Проф. Франческо Форте (ЕНІ), Альберто Ґранді („Монтедісон“). Що нового?». «Джерело в секретаріаті СПІ повідомляє, що проф. Франческо Форте у розмові з членами відділу з економічних питань у партії сказав, що Альберто Ґранді, котрий нещодавно залишив посаду в ЕНІ, щоб перейти у „Монтедісон“, намірився отримати від док. Чефіса посаду заст. управляючого компанії „Монтедісон“. Дехто з крупних приватних акціонерів компанії намагатиметься завадити цьому призначенню» (с. 11).

Завдяки гурту республіканців знову повертаємось до головного джерела, використаного у цій Нотатці, знову дослівно запозичуючи з однієї з доповідей спецслужб, яка звалася «Депутат Уго Ла Мальфа. Доповідь про проблеми компанії „Монтедісон“». «Джерело в секретаріаті СПІ повідомляє, що проф. Тиціано Федеріґі, член президії партії й посадовець з „Монтедісон“, приготував для депутата Уго Ла Мальфа доповідь про проблеми компанії» (с. 11). У романі вони стоять поруч, хоч Тиціано Федеріґі у цей час розмовляє з Франческо Кампанья, республіканцем, вихідцем з півдня, редактором журналу «Південь та Північ», експертом з економічних питань. Про Кампанья, якого обрали до парламенту вперше у 1968-му, йдеться в іншій доповіді — «Уго Ла Мальфа (РПІ), депутат Франческо Кампанья (РПІ), Жан Луї Леман „Мобіл Ойл“. Прохання про асигнацію». «Джерело в секретаріаті РПІ повідомляє, що депутат Уго Ла Мальфа доручив Франческо Кампанья попросити у Жана Луї Лемана фінансової підтримки з боку „Мобіл Ойл Італьяна“ під час виборчої кампанії РПІ з огляду на наступні місцеві вибори» (с. 11). Тут же наведено іншу доповідь, надруковану в «Еспрессо», про соціал-демократа Мауро Феррі, який став депутатом з 1953-го, голову парламентської групи СПІ — СДПІ (Соціал-демократична партія Італії) об’єднаних, який після розколу став секретарем СДПІ. Феррі, який був міністром промисловості та торгівлі в уряді Андреотті, постає у «Нафті» «зі змученим обличчям, яке виблискує потом» (с. 457). Чефіс довідався про це з доповіді, як завжди, автор процитував її дослівно, і називалася вона «Мауро Феррі (СДПІ), Норман Бейн („Шел“). Курс на „Ільва“ (компанія, яка входить до концерну AT „Групо Ріва“ (працює в секторі чорної металургії, потужна компанія), зокрема працює у сталеварній промисловості)». «Джерело у керівництві „Шел Італьяна“ повідомляє, що Норман Бейн мав у Римі тривалу розмову з Мауро Феррі. За дорученням „материнської компанії“ він цікавився політичними намірами уряду стосовно нафтових компаній після того, як почне діяти податок на додану вартість» (с. 10).

Після Ла Мальфа та Феррі, на сцену вийшов Маріо Дзаґарі, міланець, соціаліст, депутат з 1948-го, замміністра закордонних справ у другому та третьому урядах Альдо Моро. З 1970-го, окрім того, що очолював Інститут співпраці з країнами, що розвиваються, був ще й міністром зовнішньої торгівлі. Отож доповідь спецслужб щодо нього у романі відтворено цілком точно: «Безпосередньо близьке джерело повідомляє, що депутат Маріо Дзаґарі започаткував нову інформаційну агенцію, яка називається „Соціалістична Ініціатива“. Головний офіс агенції розташований у Римі на вулиці Колонна Антоніна, 35. Керує агенцією, за дорученням Дзаґарі, його довірена особа Джорджіо Нарді. Дзаґарі отримав фінансування для цієї агенції від компанії „Ессо Італьяна“» (с. 11). Зміни в романі щодо цього незначні, «Соціалістична Ініціатива» стала називатися «Соціалістична Агенція».

Ще одна доповідь спецслужб, яку відтворено майже дослівно, була надрукована у «Еспрессо» під назвою «Док. Джанні Аньєллі, док. Алессандро Алессандрі („Станда“), „Станда“». У доповіді записано, що «один міланський підприємець» шукає зацікавленості Аньєллі у «Станді». Ця доповідь поєднана оповіданням з іншою, з того ж таки номеру тижневика, яка викликає на суд «джерело Головного об’єднання підприємців Італії, Конфіндустрії», маючи на меті розширити огляд до ватиканських кіл, які схвально ставилися до призначення Вінченцо Каццаніґа, вже тоді високого посадовця у «Монтедісон», президентом «Ucid», до створення якого доклалася Католицька Акція в Італії (с. 11).

Тут відкриваються невеличкі лаштунки, що падають, які ведуть у посольства. Посли на Середньому Сході Луїджі Коттафаві та Умберто Боцціні, які теж з ним на святі, не згодні з проарабською політикою ЕНІ, про це свідчать дві доповіді спецслужб, надруковані в «Еспрессо» одночасно в одному номері під назвою «Коттафаві (посол у Тегерані). Полеміка щодо ЕНІ» й «Боцціні (Голова Кабінету Мае). Противник ЕНІ» (обидві на с. 11). З першої статті взято вислів, який у романі написаний у лапках («надзвичайно полемічний» стосовно проарабської політики ЕНІ, це про Коттафаві) Джузеппе Медічі, якому Боцціні завдячує своєю посадою, це християнський демократ, у п’ятдесятих неодноразово був міністром, зокрема сільського господарства, міністром державної скарбниці та міністром з питань бюджету (останні два існували в Італії як складова Міністерства економіки, але з часом припинили своє існування), міністром промисловості й торгівлі в уряді Моро та міністром закордонних справ у другому уряді Андреотті. Довершує низку Антоніо Де Боніс, який у свою чергу став темою чергової доповіді спецслужб стосовно послів, яка з’явилась на сторінках «Еспрессо»: доповідь, яку вважали «безпосереднім кваліфікованим джерелом», під назвою «Антоніо Де Боніс (Центр італо-арабських зв’язків). Зв’язки з сирійським посольством у Римі, ЕНІ» (с. 11). На святкуванні присутній і Анджело Берті (тут с. 459), це фінансист, який пов’язаний з італо-арабськими відносинами, отож на нього посилаються як на члена правління у «колах Маріо Фані», політично-релігійної організації, утвореної Джеддою кілька років тому. Про нього в доповіді «Аттіліо Монті, проф. Лу'іджі Джедда, зв’язки та асигнування» (с. 96). Ця доповідь є джерелом інформації про зв’язки Луїджі Джедди та Аттіліо Монті.