—

Троя — чоловік приблизно п’ятдесяти років, хоча зовні здається молодшим^{13}. Перше, що вражає в ньому, — його усмішка. Втім, вражає лише попервах, бо потім розумієш, що ця усмішка «задля годиться». Він людина публічна, а тому, мабуть, мусить посміхатися: однак це не просто усмішка, втішлива, сяйлива, навіть промениста, усмішка людини «середнього класу», чудового голови родини, гарного працівника, доброго католика, який не має чим собі докоряти: навіть за свою усмішку на всі тридцять два зуби, якою він, по суті, засвідчує, що не ставиться до життя так серйозно, адже воно саме по собі — прекрасне, варте того, щоб його прожити, й прожити саме так. Дідька лисого. Це не та усмішка, не та усмішка, яку зазвичай^a[63] приміряють на себе публічні люди. Троя посміхається змовницьки, ніби ось-ось підморгне: безперечно, це винувата посмішка. Тією усмішкою Троя ніби, звертаючись до того, хто дивиться на нього, показує, що чудово знає, що той вважає його ницою й марнославною людиною, здатного геть на все, абсолютно позбавленою слабинок, навіть попри зовнішність колишнього сором’язливця й підчихвоста-святенника. Але в той самий час показує людині, котра вважає його таким, що це її цілковите право, і якби, випадково, між ними були несплачені рахунки, все відклалося б на sine die[64] (коли Троя вже не буде можновладцем). Але й це ще не все, він демонструє, що будь-якому зведенню рахунків з немічним, «простим громадянином»-ідеалістом, який висловить про нього свою думку щодо правди, про яку він і так знає, завжди якимось чином заважають більш невідкладні речі, більш суспільно невідкладні речі. Врешті-решт, у тій усмішці було ще одне послання, найсуттєвіше, обов’язкове і, я б сказав майже святе для Італії: хитро усміхаючись, він хотів постійно, безперервно показувати всім, що він — шахрай. Як наслідок, що він, на бога, може собі таке дозволити, що він «знає дещо», «має деякі невідкладні справи державної ваги» (про які колись так чи інак дізнаються), «він такий хвацький, відверто скажемо, підлабузник», що завжди виплутується у найліпший спосіб і з вигодою для всіх. Звісно, його змовницька посмішка була, до всього, ще й благальною: канючив співчуття за свою неприховану винуватість. І ніби доводячи все те, про що промовисто свідчила його усмішка, певна річ, не без певної улесливості інтелігента перед інтелігентом, якщо не власне громадянина перед громадянином, Троя повсякчас втягував шию між плечі так, що видавалося, ніби він трохи горбатий. І дійсно, краще було б сказати, що голова у нього теж була трохи схожа на бугор: кругла, з широким чолом і маленьким слабким підборіддям. А що ж до очей, то під окулярами вони були ніби ґудзики, а від постійної необхідності улесливо й винувато посміхатися ще й набули виразності. Їхній погляд жваво приклеювався до того, хто в них дивився, але вже за мить линув геть. Ходу мав швидку: відчуття стрімкості посилювалося тим, що під пахвою він постійно носив журнали, течки з купою аркушів та книжки, від яких здавався заклопотаним.

Він народився у містечку Сачіле, розташованому у провінції Порденоне (коли він народився, вона звалася Удіне), 1921 року. Батько був фермером у патриціанській родині Дегано, вони були землевласниками (до слова), втім, родина досить швидко занепала й розвалилася, і трапилось це ще до того, як він закінчив навчання. А от його батько, старий католик, білий, якщо такі взагалі існували (втім, аж до 1943-го був фашистом), натомість перетворився на досить заможну людину (хоч багатство те було сільське, парафіяльне). Однак, незважаючи на такий статок, родина Трої й надалі мешкала у старому простому будиночку неподалік церковної площі. Церква була у венеціанському стилі, втім, як і решта, із сірими портиками внизу та кокетливими альтанками, обвитими рослинами, із кованого заліза. Недалечко, за Храмом, протікала річка Лівенца, зелена й глибока, і, здається, малий Троя бавився з іншими хлопчиськами з парафії на її берегах. Ось і все, що відомо про дитинство Трої: туманна й банальна казочка, яку наш герой жодного разу ніяким чином навіть не намагався прояснити чи ххх. Не любив реклами у будь-якому вигляді. Він, через саму природу своєї влади, насолоджувався тим, що лишався у затінку. Він і справді його не полишав. Будь-яке ймовірне «джерело», яке могло розповісти про нього, неодмінно й загадково прибиралося. Про нього не переповідали ані якихось життєвих історій, ані навіть жартів. І це було якось дуже не по-італійському, на відміну від його «хитрої» усмішки; однак, як ми, зрештою, дізнаємося згодом, у цьому була своя логіка. Всі знали, що він їздить на зеленому ххх «сітроені», та й той не був на нього записаний (значить, він не володів навіть безпретензійним «сітроеном»); знали також, що він збирає вироби з фаянсу (у його помешканні та в офісі деякі дощечки більше були схожі на маленькі цвинтарі, й вони, звісно, не були рідкісним антикваріатом). Ось, фактично, й усе, що відомо про його особу. Його мовою була його діяльність, тому для того, щоб витлумачити це, я мушу стати не лише детективом, а й бухгалтером. Я щосили постарався, й ось що з того вийшло.

Переїхавши до Мілана у 1943 році, Троя, здається, зовсім не був заскочений зненацька власним вибором, коли скінчилась епоха фашизму й почався рух Опору. Власне, він брав участь у цьому Русі (як дізнаємося згодом, у цьому полягав скандал)^{14}. З’явився об’єднаний підрозділ деґасперіанців[65] та республіканців (як бачите, Змішування почалося відразу), котрий боровся у горах Бріанци. Очолював той партизанський загін нинішній президент ЕНІ Ернесто Бонокоре (обидва прізвища, як читач помітив, не північні, тож йдеться про приїжджих. З півночі були їхні матері, Троєва така собі Пінета Спрінґоло ді Сачіле, а матір’ю Бонокоре була така собі Роза Бонале ді Баскапе), а що ж до шанованих та безсумнівних антифашистських діянь, попри змішаність загону під проводом Бонокоре, я вже торкнувся цієї теми у розділі під назвою «Блискавиці над ЕНІ», тож ті, хто має бажання освіжити спогади, прошу повернутися туди. Мій роман — це не «рожен»[66], це «рій», а тому цілком може бути, щоб читач трішки плутався. От що я волію підкреслити: Троя у партизанському загоні був другим. І це, здавалось, аж по нині йому дивовижним чином підходило. Я не хотів би створювати легенду: Трої не важливо було головувати задля простого головування. Він був вище марнославства. А тому йому не притаманні були слабинки марнославців: його життя, зовнішність, поведінка — вони були сірими, сказати б — аскетичними. Завжди. Як «другого» (замісника командувача чи то віце-президента) його аскетичний нахил до «здійснення» виявлявся набагато краще. Можливо, він не робив це назнарошне, а лише готував та творив власну долю відповідно до своєї природи. Він не просувався, а накопичував. Він не піднімався вгору, а розширювався врізнобіч. Довелось би надто довго й, про мене, неможливо, вислуховувати неквапливу історію (два десятиліття) цього накопичення й розширення. Я лише оглядово розповім про те, яким би Троя здався сторонньому спостерігачеві у часи, коли відбувались наші події. Розповім про невідповідності між сірою, аскетичною вдачею Трої та «несправжнім» портретом його зовнішності, про яку я вже писав; але вони є частиною «рою», або коловороту, який є структурною особливістю моєї розповіді; тому, читачу, слід ставитися до цього, як до розваги.