У попередньому розділі я згадав, що у батьків бувають таємниці. Помітити таке — це невелике діло. Але саме тому хочу розповісти вам про кілька ймовірних варіантів^a[173]. Життєва таємниця батьків — у їхньому існуванні. У світі існують речі, які можна пізнати лише власним тілом. Позаяк пізнані завдяки чужому тілові, вони вже не будуть такими самими.

Те, що зазнали тіла наших батьків, ми не в змозі пережити завдяки нашим власним. Ми силкуємося це повторити, уявити, розтлумачити: ми пишемо про це історію. Але історія саме тому принаджує нас (певна річ, сильніше за будь-яку іншу науку), бо найвагоміше, що є в ній, безповоротно від нас вислизає.

Таким чином^b[174] ми не спроможні пізнати підліткові проблеми власним тілом; наші тіла відрізняються від їхніх, і дійсність, яку вони пізнали, пізнати нам не дано. Ми відтворюємо її, уявляємо, розтлумачуємо, але не проживаємо її. Отже, у житті дітей теж є загадка, й звідси випливає, що існує безперервність таємниці (тіло, яке пізнає дійсність), безперервність, яку обриваємо ми.

Нам відоме це явище, адже ми теж живемо у своєму тілі, проживаємо дійсність у всій нескінченності її втілень, але усвідомлення тлінності такого досвіду у нас настільки потужне, що воно спотворює та знецінює його. Ми сприймаємо її лише як досвід, який треба пережити, аби зрозуміти подібний досвід, якого зазнають інші; вони наділені властивістю, у якій нам відмовлено: абсолютною цінністю.

Певна річ, ми розуміємо, що й життєвий досвід інших людей також є тлінним, жалюгідним, безладним — ще не почавшись, він вже проминає. Але це відчуття тлінності стає лише складовою, однією з багатьох незмінних й абсолютних складових цінності тілесного досвіду батьків та дітей.

У тому, що ми переживатимемо в майбутньому, теж приховане відчуття тлінності, й через те нам дійсно здається, що цей досвід уже в минулому (позаяк в ідеалі, за своєю природою вони й є такими). Таким чином таємниця екзистенціального досвіду є насправді таємницею Минулого: й не лише того Минулого, яким воно здається нам у Теперішньому (таємниця батьків), але й Минулого, яким видасться воно нам у Майбутті (таємниця дітей).

Неперервність складової тлінності ототожнюється з неперервністю Минулого і його тілесної таємниці.

Цією неперервністю просякнуте усе життя, вона невпинно його регулює.

Утвердження Теперішнього, Установ та Влади, яка стоїть на Їхньому захисті, ґрунтуються саме на цьому відчутті Минулого, таємничість якого хочеться відчути знов. Якщо ми не обманюватимемо себе, сподіваючись пережити той самий екзистенціальний досвід, що й наші батьки, нас охопить нестерпна туга, ми втратимо відчуття самих себе, усвідомлення себе; й тоді ми абсолютно втратимо орієнтацію. Тим паче, що загадка батьківського життя така сама, як загадка життя їхніх дітей.

У найпростішому й найпервіснішому вигляді втіленням усього цього є фашизм, тому висуває на чільне місце ірраціональну філософію та дію, котрі є фактичними й логічними втіленнями тілесної Таємниці. Серед нас немає жодного, кого б це не стосувалося, хто б був перед цим невразливим чи вільним від цього. Навіть попри нашу волю Минуле визначає форми життя, які ми уявляємо, задумуємо на майбутнє.

Фашизм — це ідеологія сильних, а комуністична революція — ідеологія слабких. Певна річ, тимчасово сильних та слабких. У той історичний момент, коли все це актуально. Сильні — це ще й кати, а слабкі — ще й жертви.

Коли сильний думає, що може утвердити Минуле, у цій думці є щось всеосяжне, тоді як у думці слабкого, котрий вважає, що може це Минуле знищити, відчувається тимчасовість.

У силі немає неоднозначності; як і в людях, що стверджують, ніби підкоряються сильному, й натомість можуть отримувати вигоду від влади. А от жертви — вони глибоко неоднозначні: їхнє прагнення відцуратися від влади, до якої їм лише руку простягти, задля того, щоб перетворити її на іншу, у непевному, малоймовірному, часто ідеалізованому, утопічному майбутньому, не може не викликати підозр.

Сильного можна осуджувати (за зловживання владою, за насилля, за ворожість, за грубість), як можна засуджувати й молодь, які, ставши перед вибором, роблять крок назустріч сильним, згоджуючись бути їхніми слугами, маючи на меті стати частиною влади й помалу, може, навіть стати справді могутніми; але у всьому цьому немає нічого підозрілого, я б сказав, що це природно. А от подумати про те, що комусь може вдарити в голову зробити інший вибір, — це важко, себто подумати, що хтось надумає відмовитися від усталеного плину життя, яке, зробивши з нього прислужника влади завдяки його впевненості у своїх силах, гарантує йому в похилому віці й на старість владу та авторитет; обравши натомість життя, яким живуть жертви, яких вигнали з батьківського бенкету влади: гордого відтворення життя, ніби Минуле, що увіковічує себе.

Розповім у кількох словах, чим усе скінчилось.

Зайшовши у свою кімнату, Карло роздягнувся, напівп’яний (це дозволили йому серйозні люди). Видіння вже залишилося позаду, там, у Саду, що провалився у вологу тієї Травневої ночі, яка наразі, як видавалось, узялася кригою. Божества та решта Небожителів, спрямувавши погляд на шлях та на хвіртку, стоячи непорушно й повернувшись обличчям, наразі залишали за спинами будинок, у якому Карло тремтливими руками знімав із себе одяг. Його серце, котре поглинуло сп’яніння^a[175], десь у брудних і темних глибинах схвилювало незнане, — й визнаю, що, можливо, саме тому, — радісне й дивовижне почуття. У Фашизмові є свої чари, які ніхто й ніколи не наважувався пояснити.

Роздягнувшись догола, Карло подивився на своє віддзеркалення, котре показувало йому люстро; й ось раптом стало цілком зрозуміло, що то за тягар тиснув йому на груди й що то за порожнеча, від якої геніталії у штанях здавалися по-гидкому легкими.

На його грудній клітці стирчало двоє страшенно великих грудей, поміж ніг, там, де був пеніс, зараз була пустота, вкрита жмутом волосинок, — то була вульва. Та коли Карло усвідомив, що він тепер особа іншої статі, у його голові пролунали інші слова — ті, які вживає народ і до яких жоден буржуа не знає синонімів, принаймні пристойних.

Протягом травня — жовтня 1972-го не трапилось нічого такого, чого варто було б очікувано назвати Подією. «Італійський Соціальний Рух» отримав на виборах чимало голосів: як читач уже знає навіть краще за мене, це варто й справді назвати величезним успіхом. Соціалісти разом з Лібералами вийшли зі складу Уряду, який перейшов у табір правих й Головою Уряду став Андреотті. Попіднімали голови старі клерико-фашисти, тож над Італією, ніби сироко, дмухнув вітерець реставрації. Та все, принаймні наразі, обмежилося лише цим. Проте в цьому не було нічого нового. Життя, йдучи далі своїм порядком, як того вимагали закони природи, за допомогою нових проявів свавілля ˂…˃ перетворювало італійців: певні ˂…˃ здобутки, котрі соціалісти з Уряду називали Реформами, наразі стали вже незворотними. Італію поставили на шлях Споживацького Гедонізму [якщо читач дозволить мені поспіхом дати цьому таку назву], — й, певна річ, святинею їхньою була не Церква. Фашист-гедоніст — це була термінологічна суперечність. Через таку суперечність Влада зайшла в глухий кут. Яким би шляхом наказав іти Розум, зійшовши у даному випадку в Голову Уряду Андреотті? Ще більш рішучий поворот управо, — поверхневим свідченням якого був моралістичний revival старих клерикофашистів у корчах, котрі були частиною Прокуратури чи Поліції? Чи більш реальний поворот управо через тривалий шлях терпимої демократії?