А ось, власне, сам префект, як видавалось, мав прекрасне здоров’я. До речі, багацько хто наполягав, що він мав якусь хворобу: саме через цю недугу він за кілька днів потрапив у санаторій, що у Швейцарії, тобто фактично у божевільню. Поза тим, геть усі вважали те, як він вчинив з учасниками фашистської демонстрації уранці напередодні цього, цілком нормальним, і загалом беззастережно його підтримували. Всі радше погоджувались, що слід було так чинити з самого початку, а зовсім не так, як на тому наполягали радикали, які навіть не усвідомлювали, що їхній принциповий демократичний легалітаризм, їхній романтичний формалізм призведе до того, що й те й інше повернеться проти них самих. Усі радше гадали, що префект, який не підтримує фашистів, має поводитися трохи холоднокровно (зрештою, нічого дивного, що саме так гадали старі туринські буржуа). З такою самою цікавістю очі загалу були прикуті до дружини-співучасниці, пані Джулії. Безсумнівно, навряд чи хтось має право вимагати від мене як від оповідача надто вдаватися в деталі стосовно цього питання: у справі є загадка, жінка. Втім, одне я знаю напевне: напередодні увечері вона зайшла до кабінету пана Франческо Паоло Мічелі й вийшла звідти вже після опівночі. Франческо Паоло це дуже лестило й тішило. Чоловік та жінка дійшли у всьому згоди. Не буду заглиблюватись у їхні нічні прилещування. Та безперечно те, що антифашистська пильність префекта була розтрощена вщент. Усі навколо бачили щасливу пані Мічелі. Вона вийшла у натовп щиросердна й вбрана у чудове вбрання (спідниця, схожа на циганську чи давіть трошки на мужицьку, й намисто, наче куплене у лахмітника чи «хіпівське», але все надзвичайно стримано, за розміром і, звісно, дороге). Здавалося, що справдилися всі її мрії: бенкет, який був метою й вінцем її політичної діяльності, відбувся.

Підходячи до своїх місць, просто перед підмостками, подружжя Мічелі кланялися й демократично віталися у відповідь. Багато добродійок, які були одними з найвпливовіших у місті і які «поводились як годиться» через присутність своїх синів, котрі мають вкрай ліві погляди, йшли їх зустрічати… Але в цю мить трапилося страшенне непорозуміння: «Four and All» несподівано заграли. І не сучасний шейк[352], а марші, які грали колись давно, мабуть, ще тирольські чи баварські, якщо не англосаксонські, які лунають під тости чи на Різдвяні свята або під час національних свят. Згодом виявилося, що за це відповідав письменник, який був другом письменника з провінції Венето, прізвище його має закінчення -он, і він, як ми вже переконались, за десять років, ставши схожим на вихідця з півдня, змінив його на -елі; це був такий собі Балестріні, досить привабливий чоловік, у якого волосся було ніби начесане, якогось відтінку між жовтим та рожевим. Певна річ, цей Балестріні завжди міг виправдатись, сказавши, що зробив це через дурість чи через надмірне завзяття… На жаль, дійсність була такою, що час для виправдань, принаймні, того дня, вже проминув, тож було вирішено йти до кінця. Ніхто так ніколи й не дізнався, чи це був вчинок проти антифашизму пана Франческо Паоло Мічелі та його дружини, пані Джулії Мічелі, себто за фашистів, чи то проти млявості такого антифашизму, себто за «червоних». Усе це так і залишилось непорозумінням, та ще й, до слова, досить по-бісівському, а за даних обставин й принагідно сказати, що до всього ще й страшенно витонченим. Цей письменник з Венето, в якого прізвище закінчувалось на -он і котрий згодом став сабінцем із прізвищем із закінченням -елі, мабуть, був надзвичайно примітною особою: і він, і його товариші. Зрештою, прикметною особливістю цього непорозуміння було те, що це не було непорозуміння, яке виникло через теорію опозиційного екстремізму. За таких обставин, коли організовується свято для письменників у вигнанні, які не підтримують фашистську ідеологію, екстремісти, безсумнівно, (втім, як і завжди), були б помітними й відмежованими від решти. Певна річ, і це є частиною екстремістського єства, вони завжди поспішають усім розповісти, якого вони кольору. Врешті, болісний та, напевно, лише «напевно», глумливий трапунок не завершився самим тільки маршем. Власне, укупі з дратівним зніяковінням й усмішками частини присутніх, несподівано у залі та у ложах почулися гучні оплески. Безсумнівним було те, що ці оплески були надто гучними, виходячи за межі просто жарту чи кпинів. Але жодна людина у цьому не заприсяглася б. Хай там як, але чи це плескали в долоні фашисти, чи їхні супротивники (які все одно явилися туди, щоб усе зіпсувати)? У пані Джулії запалало обличчя й заблищали очі. Доктор Мічелі став біля свого місця й, повернувшись у бік, звідки лунав сміх, велично й суворо огледів залу… На його обличчі засяяла якась небезпечна усмішка, за якою, хоч крихту розуміючись на психології, не можна було не спостерігати із жахом. Щось зловісне було в ній, але, що ще гірше, одночасно з тим чимось вона була комічною… Нахилившись, пані Джулія поспішним жестом показала одному з лівих хлопців, синові однієї з учасниць Зборів, щоб той чимдуж мчав до письменника Ф. і благав, щоб той якнайшвидше розпочав читати свій твір. Але тут трапилася ще одна підлота, набагато гірша за попередню.

У цей самий час до зали зайшов Карло: надзвичайно поважний та владний, як, цілком небезпідставно, і личить його персоні. Ніхто й гадки не мав, що з ним нещодавно трапилось. І якби лише до зали зайшов «staff» видавництва «Ейнауді», він мав би такий самий авторитет, поставивши себе вище сутички, і був би однаково шанований обома ворожими сторонами. «Підлотна річ», яка саме відбувалася, коли він увійшов у залу (тоді ще ніхто не здогадувався, що насправді цей чоловік був головною дійовою особою того «ранку»), була ось у чім. На сцені, що стояла порожня, очікуючи на письменника Ф. та пані Антонієтту Карінеллу, редактора відомого видання «Літературні середи», яка мала його представити панству, — так-от, на порожній сцені, де стояв лише стілець та стіл поруч і на ньому на маленькій срібній таці — склянка з водою, раптом постала величезна постать, котра цілком непомильно була із Сицилії, постать отця Памбо. Це справді був винятково наш знайомий, позаяк навряд чи його знали більш як один-двоє з присутніх у залі (безсумнівно, геїв). Отож це справді було явлення найвищої чистоти. Ніщо у ньому саме по собі не пов’язувало його із чимось сороміцьким і не натякало на це. Проте отець Памбо був настільки приголомшливим, що не потрібно було мати з ним знайомство заздалегідь, щоб враз втямити, хто він. Велетенський, наче норманська статуя, повнолиций, кругленькі очі блищать, шевелюра звисає, наче два чуба, по обидва боки голови, на маленькому м’ясистому напівроззявленому й обслиненому ротові — нестерпна задоволено-нарциська усмішка, як у первісної людини, він більше був подібний до циркача з кінного цирку, ніж до священика, та ще й єзуїта. Тобі здається, він ось-ось закотить рукави й покаже свої дужі біцепси, підкреслюючи своєю переможницькою усмішкою своє дитяче самолюбство, а потім підніме зубами скелю. Тому clergyman[353] якось по-дивному діяв на те тіло. Тим паче, що отець Памбо, вочевидь, був п’яний: він був настільки страшенно млявий, розтріпаний, ˃ заляпаний, обідраний і, мабуть, смердючий, якими зазвичай бувають п’яниці зранку. Все це, звісно, можна було б зауважити, маючи на те час, але ніколи ще доказ існування Бога не був настільки обурливим та скороминучим. Пара дужих рук, які вочевидь були тут саме для цього, змусили його забратися геть негайно, і він, хитаючись, сумирно скорився. Отож з’явившись, він лише промайнув, крутнувшись навколо своєї осі. Але на ту хвилину постать отця Памбо була незабутньою. Звісно, перед очима загалу там, де він щойно стояв, з’явився, хвилюючись і несучи перемир’я між табори супротивників, зніяковіло кривляючись та тремтячи від сорому, попри ледь помітний витончений вигляд змовника, якому співчувають усі присутні, — письменник з прізвищем, що закінчувалось на -тріні (саме той, що має начесане волосся кольору між жовтим та рожевим). На ньому була краватка, вузький у плечах піджак із широкими фалдами та кишенями ххх. Сором’язливо попросив тиші, нагадавши, що отець Памбо був єзуїтом, противником фашистів, другом жебраків, священиком-інакодумцем, який просто з’явився, щоб висловити свою думку. Випадок розпорядився так, що він, людина хворобливо сором’язлива, не читав особисто свій твір, а доручив це йому, письменнику, який має прізвище із закінченням -тріні. Він відкашлявся, дістав з кишені папірець, який, на радість присутніх, був наче одненький та маленький, й почав, сухо повідомивши назву вірша й якось зловісно вдивляючись у публіку, не зводячи очей, читати такі рядки, як на Панахиді: