Через цей сон про кров і каяття, яке герой відчув потому, відбувається антифашистський злам і низка жорстоких винищень, описаних у третьому розділі.

30 жовтня 1974-го

…Цей розлогий твір, на відміну від того, чим він видається, не є твором про роздвоєння. Роздвоєння — то не що інше, як умовний привід (і шана великій буржуазній прозі, започаткованій Сервантесом). Навпаки, це твір про одержимість ідентичністю й разом з тим про її роздрібнення.

Роздвоєння — це порядок. А одержимість ідентичністю та її роздрібнення — це безлад. Причиною роздвоєння є не що інше, як правило оповіді, що забезпечує цьому творові межі та можливість його прочитання; котрий, через іншу, більш справжню за одержимість ідентичністю та її роздрібнення причину, був би за природою своєю нескінченним і неможливим для прочитання.

Але протилежне теж правда: перша причина (роздвоєння), упорядковуючи роман, створила також символічно-алегоричну ідею, яка є підґрунтям цього твору й яка практично таким чином перетворює його на твір, важкий для читання. Та саме через другу причину (одержимість ідентичністю та її роздрібнення) виникають ця поривчастість у житті та конкретність, хай навіть безумна й помилкова (інакше й бути не могло, якщо тільки не підпадати під ххх умовності), завдяки яким стає можливою до прочитання педантична, нелюдська, вертикальна …………………………………., ознака безсилля (яка потребує допомоги літератури) й свідчення того, що роман добігає кінця.

Тому, поки нашому Карло, котрого я часом заради ясності вимушений називати першим Карло чи н. 1, снилися «криваві сни», Карло, ˂…˃ якого іноді називатимемо другим Карло чи н. 2.

«Найкращий спосіб розповісти про цю частину книги — БЕЗ жодних пояснень перелічити цитати. Та, гадаю, цей метод надто революційний. І дійсно, мені довелось на власному тривалому й виснажливому досвіді переконатися, що за часів, коли наш світ наразі перебуває у такому недосконалому стані, автор МУСИТЬ вести читача за собою». (1)[133]

У першому варіанті цього тексту після багатьох нотаток було записано «З Містерії» чи «З Проекту». Уривків, що належали до «Містерії», себто цілком дописаних сторінок (тоді той первісний текст був ще дуже фрагментарним), було надзвичайно мало; тому дійсно переважна більшість записів були справжніми нотатками, себто такими, що належали до «Проекту». Хай там як, а увесь твір сприймався як живе співіснування «Містерії», якою вона мала бути, та її «Проекту». Тим більше, що «Містерія та Проект» справді були й тимчасовим підзаголовком роману. Потім я скорився перед вимогами, яким мусив поступитися Паунд. Знаєте, кожен письменник є диктатором. Тільки він сором’язливий диктатор. Він завжди готовий покаятись, позадкувати, навіть дозволити позбавити себе життя. Цей диктатор завжди напоготові впасти ниць перед останнім зі своїх уявних підданих. Цей диктатор повсякчас вимолює уваги у своєї долі. Тому, щойно я усвідомив, що «Містерія» заважка для того, щоб завершити її, а «Проект» настільки ж важко залишити незавершеним, я поспішив зовсім відмовитися від задуму зробити так, щоб «Містерія» та «Проект» співіснували разом. Я, як наставник, поєднав їх, знищуючи їх.

Перші сторінки цього розділу, безсумнівно, є частиною «Проекту», власне, вони є лише ознайомлювальними чи, сказати б, вступними. Це можна пояснити так. У цьому творі точка зору завжди знаходиться на самому вершечку. Все, що є в цьому романі, завжди вихоплюється у момент своєї найгострішої актуальності, видаючись ніби застиглим чи закам’янілим. Усе це є лише низкою обрисів та штрихів на піку своєї виразності, але одночасно з тим, вони вибудувані у рядок, ніби у Теологічних Працях чи Алегоріях. Втім, цей погляд з самої верхівки не означає, що не слід звертати увагу іноді (а насправді дуже часто) на те, наскільки глибока прірва, а крім того, ще й на те, як усі ці речі, виникаючи там унизу, на дні провалля, поволі здіймаються вгору, аж поки не вийдуть і не викристалізуються на самісінькому вершечку; зрештою, на те, щоб вловити їх у їхньому русі, у розвитку, у їхній історії. Але між верхівкою та проваллям є ще й третя точка зору: «середина схилу». Отак, по-середньовічному вертикальна побудова твору не нехтує навіть «серединою схилу», що є типовою для сьогодення. Якщо уявити, що графік твору складається з низки «підйомів» між верхівкою та проваллям, то у ньому також перебуває, і у цьому існує певна послідовність, пряма лінія, яка і є саме тією серединою схилу. Саме до цієї «форми середини схилу» зводиться й ототожнюється ймовірний початок, який мав стати частиною «Проекту».

* Пор. с. 499 «Бісів».

Щовечора перший Карло та другий Карло зустрічаються. Між ними не було нічого спільного, хіба що одне на двох Я. Здається, це вже багато. Та, здається, не настільки, щоб дати багацько тем для розмов чи мати якийсь значний взаємний вплив.

В їхніх зустрічах і справді завжди було щось інтимне, зворушливе й разом з тим урочисте: адже на цих зустрічах торжествувало життя. Треба зазначити, що це було життя особисте, самоствердне й таке, що існувало саме по собі, ніби щось неповторно-об’єктивне, хоч і приречене на те, щоб його так легко втратили (через що згодом виникають болючі спогади). Хай там як, а обидва, і один, і другий Карло, переживали близькість, зворушення та урочистість цих зустрічей, хоч робили це ніби машинально, як у звичайному сні, коли всі події вже стали звичними, буденними, які нічим не вирізняються, поволі взагалі втративши свою значущість.

Іншими словами, і той, і другий Карло відчували близькість, зворушення та урочистість глибоко в душі (очікуючи, що одного дня щось розірве їхні кайдани); а от зовні, чи краще сказати на практиці, вони не зважали на ці почуття.

До речі, щодо абсолютної звичайності, ба навіть буденності зустрічей, на яких Карло перший та Карло другий обмінювалися досвідом, так би мовити, знову стаючи одним цілим, слід зауважити дещо, можливо, наразі найсуттєвіше (і, безсумнівно, це має значення для структури нашого роману).

У досвіді, яким вони ділилися, не було нічого надзвичайного чи драматичного: вони ніколи не перетворювали свої зустрічі на суперечки.

Саме через це мій твір має такий вигляд, який має.

Я хочу сказати, що навіть якби перший Карло жив століття чи навіть п’ятдесят років тому, він би був героєм, у якого я, як його сучасник, повірив би. Я б повірив у значимість та об’єктивність занепокоєння, яке викликало в ньому суспільство. У провинності цього занепокоєння було б, як наслідок, — саме через справжню нікчемність, — щось величне. Гріх^a[134] збагачення, володіння, просування, досягнення — усе це завжди робиться проти своєї совісті та проти чужої свободи. Це все потребує світу багатства, світу володіння, світу просування вперед, світу досягнення. Суспільство, яке, щойно створивши й застосувавши свої закони, є глибоко цілісним та непохитним: воно настільки цілісне й непохитне, що сприймає свою цілісність та непохитність як цілісність та непохитність історії людства або навіть історії Всесвіту. Тоді ніхто й на мить не засумнівався, — дякуючи силі легенди, як, власне, тепер теж, — у тому, що нам потрібні бальзаківські герої[135] та їхні погляди на статки: а значить і психологія їхньої особистості.