ПОДІЇ, ЩО ТРАПИЛИСЬ ПІСЛЯ ЗНИКНЕННЯ КАРЛА^a[155]

Та повернімося у 18 березня 1972 року, коли Карло ˂ ˃.

Сповнений розпачу, вимушений жити, радше ніж переживати очікування на другого Карло, завжди сподіваючись, що рано чи пізно він покажеться живий-здоровий, Карло зібрався прожити вечір так, як уже й забув, коли востаннє так робив. Як вчинити? Так, як він робив, коли довіряв своє справжнє життя Карлові? Але то мало сенс лише як слушна нагода, як практичний спосіб заповнити порожнечу. Хай там як, а щоразу, коли в життя приходять новини, якийсь час ти ще віриш у те, що їх можна скасувати й повернутися назад, щоб сміливо зустріти їх уже готовим; і саме тому відразу не проникаєш у їхній справжній сенс, на якийсь час відгороджуєшся від них чи навіть ставишся скептично, майже з усмішкою; ще й тому, що нове, — навіть найбільш розпачливе, — завжди несподівано збагачує життя, це щось, що стає дійсністю, відкривається. Карло розумів, що немає сенсу сподіватися на повернення Карла, що з ним назавжди покінчено, але одночасно з тим відчував, що попри все те, що наразі було трагедією, обов’язково надасть його життю іншого значення. Себто він ураз зрозумів найсуттєвіше з того, що слід було зрозуміти.

Біль, якого він зазнав, зустрівшись того пообіддя березня місяця 72-го року зі звичайнісінькими сторонами життя, надзвичайно легко було пояснити власне самим болем: він був чужим цьому життю; патологією; як це завжди трапляється, він виник і набув остаточних обрисів саме у мить надзвичайного щастя чи навіть тріумфу буття. Це було не що інше, як передчуття, що Карл зникне, власне, це й було зникнення Карла.

Перше рішення, на яке Карло спромігся, було найбільш природне: набратися хоробрості, знову відчинити двері, вийти, повернутися в машину, завести двигун і поїхати.

Можливо, саме через те, що все це було для нього «новим», Карло був сповнений рішучості; його підбадьорювало й те, як швидко він прийняв рішення. Він переносив зі свого суспільного життя у життя приватне хоробрість і здатність діяти! Завдяки своїм суспільним досягненням він уже давно більше не почувався провінціалом з околиць Рима, що переїхав у місто й неодмінно, майже за призначенням посяде керівні посади, але йому все-таки було трохи гидко за свою католицьку сором’язливість, за незграбність благонаміреної людини, за інтелігентську легковірність.

Настала мить, коли він мав змогу робити ті вчинки, які довіряв робити рабу, слухняній душі. Ба більше, тепер йому здавалося, що те, що спершу здавалось непоправним лихом, було правильним задумом долі. Та читач уже знає, що він помилявся, був приречений відразу розчаруватися.

Коли спала ніч, весна знову повернулася до своєї погоди: повітря було свіже, але не шпарке; досі було тепло, як і вдень, але, як це не дивно, тепло було лише на газонах, вкритих травою, та великих алеях, затінених деревами.

Карло досить добре знав усі мандрування Карла; частково це було цілком очевидно. Він ходив одним проспектом, уздовж одних червонуватих мурів, на яких тьмяне світло зірок, здавалось, відбивалося краще, ніж місячне сяйво. Вдень цим проспектом їздило море машин; і навіть незважаючи на те, що зараз він не був настільки безлюдним, ніби не належав до цього світу, як колись, ще пару років тому, цей проспект досі був місцем, де повії мали змогу спокійно чекати на своїх клієнтів. Карлу все це було знайомим; він добре знав високий червоний мур, тьмяно освічений ніччю, просякнутою болісним теплом, іншого людського роду; знав маленький насип, порослий травою за муром, на іншому боці алеї, яка виходила на неоковирно обгороджене поле, що провалювалося у морок біля канавки, уздовж якої проходила бозна-яка залізнична колія; знав вогнища, які запалювали путани[156], навколо яких юрмилися юнаки та чоловіки, що майже всі мали автівки, бо вже кілька років хлопцям не потрібні були такі жінки; знав гірлянди вуличних ліхтарів, що звисали на тому боці поля й освічували мовчазні естакади та гущавину житлових комплексів. І хоч Карло добре знав ці місця, це все було для нього нове. Й ось знову страшенний біль, який він відчував, бачачи речі такими, якими вони були; не стільки ті, які завдяки темряві ставали такими самими, як і в минулому, як ті, які непомильно можна було назвати сучасними; автомобілі, одяг та зачіски, які носила молодь, їхні жести, їхні слова, їхній неугавний рух, їхня присутність, власне, саме життя.

Першою жінкою, на яку він наштовхнувся, — це була одна з трійці, що обрала собі за робоче місце цей насип, до якого вони героїчно й уперто прилипли, приймаючи із тихим смиренням, бідолашні, що клієнтів у них дуже поменшало, — була дівчина у коротенькій шкіряній спідничці, яка ледве прикривала жінці пах, та червоній сорочці з високим коміром; вона стояла й кричала комусь щось нерозбірливе; це була водночас дівчинка й стара бабця: кульші широкі, черево, уздовж якого вона простягла руки, тримаючи торбинку, відвисає; це було саме те, що було до смаку Карло та Карлу. Однак підійти до цієї дівчини, заговорити, попросити сісти в авто, як один із старих простодушних розпусників, Карлових однолітків, котрі кружляли місцями, які вже остаточно полишили хлопці, виявилося справою нездійсненною.

Гострий різкий біль, що цілісінький день пронизував йому нутрощі, став, якщо це взагалі можливо, ще сильнішим; та хай там як, а він перетворився на нудоту, тому Карло був змушений поспішити за ріг, схований у невеличкій тіні, біля муру, де він, вдаючи, що мочиться, — а це порушувало всі його принципи, більш того, він чинив таке уперше в житті, — виблював; чи радше сказати силкувався виблювати, але все намарно. Певна річ, він не був створений, щоб стати на зміну людині іншої вдачі чи принаймні присилувати себе пізнати інший досвід. Безперечно, «приватне» життя для нього слід вважати скінченим. Тож йому нічого не лишилось, як зробити вибір (?) на користь «суспільності», а отже, «святості».

Смерть Фельтрінеллі вкупі із заворушеннями позапарламентських угруповань, уже наразі відмежованих від решти народу, якому погрожували повторенням подій 68-го, а тому більш схильний згадувати про них лише з ненавистю, у подальшому сприяли посиленню фашизму, котрий, не зважаючи ні на що, попри відчайдушні намагання декількох чесних та наївних політичних сил, настільки зміцнився завдяки кровопролиттю у Мілані та ще двом сотням бомб, які не підірвались і не стали терактами[157], але були частиною одного задуму. На всіх можновладних посадах фашисти йшли в контрнаступ, починали комбінації своїх тактичних ходів тощо… З Церквою покінчено, лишалась Курія, і цього було достатньо, аби знову з’явилось духівництво, яке сприйматиме фашистів за своїх імовірних союзників; і підвалинами їхньої домовленості — котра починалася зміною людей на головних можновладних місцях, — була проста «влада», влада у чистому вигляді, без будь-яких особливостей; бо духівництво без Церкви, яке прагне церковної влади, — немислиме; як немислимий і фашизм, який, не наслідуючи традиції, прагне традиційної влади. Це були ті самі люди, які — за таких бридких і типових тоді обставин, — того березневого дня 1972-го[158], — на очах у Карло мчали на автівках по Аврелієвій дорозі з Мілана в Рим; достоту ті самі; вони вже не дотримувалися давніх цінностей Церкви чи спотворених цінностей консерваторів; дурні, грубі, несмішливі, порожні, невротичні, неспокійні, недбалі, збайдужілі; молодь прагне лише одного: безкінечного наслідування одного стандарту, завдяки якому все мало однаковий зміст; прийшов час культури, зосередженої не на окремій людині, а на гурті людей; існування постаті героїчної, яким тоді^a[159] трішки був Карло, наразі вже було немислимим, хіба тільки для людей певного віку, які досі відчувають повагу — повагу навіть до тих, хто на неї не заслуговує, але яка сама по собі була шляхетною річчю, що надавала життю шляхетності.