У бабці було чудове домашнє «Бароло». Баба та онук обоє пили його, аж поки не стали п’янючі, як чіпи. Старенькій це, певно, вже за звичку було. Втім, перед гарним «Бароло», насправді гарним, встояти дуже важко. Скінчилося все тим, що на додачу вони розпили ще одну пляшку нікому не відомого «ххх», котре, не належачи до якогось особливого врожаю й не маючи якоїсь цінності, звісно, якби його виставили на продаж, коштувало б ˃ тридцять чи сорок лір за пляшку. ˂ Це вино народжувалося виключно на пагорбах, власницею яких була Карлова бабця. Й назва цього вина була відома лише домашнім та кільком селянам, які працювали над його виробництвом (і ще кілька особливих друзів з Турина). У цьому напої не було геть нічого особливого, та, здається, через свою чистоту воно було божественним; і через його багатоденну, часом витриману якість, яка залишалася по-дитячому свіжою протягом багатьох століть, стаючи ідеально «ingenuum» саме на схилі людського віку. Його простий, втім, витончений шарм полягав у тому, що воно не було ані сухим, ані солодким, наче за прадавніх часів таке визначення вважалося б геть непотрібним: це було всім винам вино, до того ж, воно не було надто міцним, достоту як любили древні. Втім, бабине сп’яніння проявлялося досить дивно. Якби потрібно було вгадати, що відчуває Карло, можна було б стверджувати, що у старенькій він помічав наслідки її загадкового минулого, за яке вже не час осуджувати. З одного боку, вона здавалася грубою селючкою, такою ж невігласкою, як і її наймити, яка зовсім не цікавилася хоч яким проявом реальності, що перед нею жінку ставила її соціальна привілейованість. Може, вона колись була повією. Однією з «кокоток», котрих землевласники початку двадцятого століття, за традицією століття дев’ятнадцятого, із великим скандалом привозили собі з міста, роблячи з них частину міцної родини (вони виявлялися добрими господинями із сумирною, консервативною вдачею). Ймовірно, саме цю вдачу випускало на волю вино. Сидячи широко розставивши ноги на шкіряному дивані з бокалом ххх у руці, по-сільському погомонівши ні про що, як можна було побалакати ще півстоліття тому, у розпалі епохи, яка наразі вже відживає, так само, як відживають її норми, які зараз^a[47] уже прийнятні хіба що тільки для цитування, вона раптом почала говорити про сонети Шекспіра. У поволоці свого сп’яніння бабця детально цікавилася проблемою садів. Вона заплуталася в них, ніби муха в павутинні. Висловивши якесь міркування, вона, ніби запитуючи, якусь мить пильно дивилася на Карло, нервово ворушачи губами, дивлячись блукаючим поглядом, розпачливо усміхаючись, ніби несміливо вимолюючи щось, а потім, не дочекавшись відповіді співрозмовника, до якого так схвильовано зверталась (і від якого не чекала нічого), продовжувала битися головою об стіну проблеми своїх садів. Вона чудово говорила англійською. «То „квітка“ з секстини 94-го сонета є символом молодого друга чи ні? Чи ж він не є радше частиною цілого, не квітки, а саду? І чи потрібно ототожнювати лілії, про які він говорить пізніше, з „ліліями, що тхнуть гірше бур’яну“?» До речі, Галет Сміт стверджував, що ці рядки є перегуком, і далеко не першим, з Нагірною проповіддю Христа. Але це неправильно, насправді останні рядки, безперечно, було взято з п’єси «Король Едвард III», тут не йдеться про лілії, позбавлені думок про майбуття, незавбачливих, покірно-вільних у своєму природному вигляді; неможливо не надати їм негативного значення «husbandry»[48], яке згадувалось у попередніх рядках. Зрештою, в Євангелії згадується про польові квіти, а в даному випадку автор ясно говорить про квіти садові. І Шекспір чудово знав про це протиставлення, свідченням цьому є 54-й сонет, у якому він порівнює дику рожу, або гайову, шипшину, — із садовою трояндою. Саме садові (квіти) рожі, або лілії, — це тендітні рослини, які слід захищати від бур’яну, через який вони в’януть, умирають, тхнуть. Як і Річард II, слабка людина, згублена саме «бур’яном, зрощеним під його широким листям», дозволивши, щоб — під час війни Білої та Червоної троянд — витіснили ту Королівську Троянду «Дикою рожею Болінгброк»[49]. Саме у «Річарді II» контраст між двома садівниками показує, що Держава — це не що інше, як сад (хіба це треба було показувати?), «Наш Сад обперезаний Морем, уся Країна сповнена Бур’яном, її найліпші Квіти — засихають!» Саме так висловлюється слуга садівника. Слуга, що прислужує слузі! Й у цій ідеї Саду, яку так любили самі слуги, згодом зливаються поняття про два головних Сади — Сади Едему та Сади Аркадії (як пише Пітер Юре у своєму виданні «Річарда II»). Та наразі обидва ці божественні Сади люди схильні робити частиною утопії, наражаючи земні Держави-Сади на загрозу занедбання! І сам Шекспір не може ігнорувати, що до садів вторгається нова комерційно-пуританська цивілізація. Королева Єлизавета помирає в муках…

Утім, у те, що стара ніколи не мала справ з вищим товариством, навряд чи можна було вірити. Родина Валетті дійсно була заможна, але не настільки, щоб плакати по смерті королеви Єлизавети, ніби вони гуляли разом на яхті спільних друзів. Селючка чи вчена, наділена гуманістично-філологічним, кращим, способом мислення, саме таким, який мали у добрі старі часи, вона мала ще й третю подобу: вона була дрібною буржуазійкою, як будь-яка задоволена мадам Боварі. Й у цьому була найбільша перепона для здійснення того, що затіяв Карло. Та, на щастя, вона була п’янючою. Цього разу Карло зовсім не доведеться хвилюватись. Він теж сп’янів. Він робив усе жартома, щиро сміючись, ніби вся ця історія зовсім не мала нічого трагічного, — як Людмила та Саша^{9}. Від вина обличчя старенької підтяглося й загорілося, зрештою, не такою вже вона й старезною була. Карло шуткував з цього приводу. Потім, поки вона знову вела мову про Державу-Сад, він, лоскочучи, почав, від душі сміючись, жартувати про те, яку вона мала свіжу плоть під пахвами, на талії. Він виявив неабияке бажання подивитися на її ноги, які вже й так були неприкриті, тому, сміючись, задрав спідницю аж до самих сідниць. Саме в цю мить чоловік весело й задоволено зауважив, що за цією справою збудився. Чоловік загорівся, щоб старенька обов’язково побачила це явище на власні очі, якщо бува так не вірить. Він теж розпанахався, ще радісніше й ще ширше посміхаючись, розстебнув штани й, взявши її руку, попросив її міцно стиснути його пеніс, що гордо відстовбурчився, як у підлітка. Та бабця, як би не хотіла, не могла своєю слабкою й кістлявою рукою довести чоловіка до оргазму; тому він прибрав її руку, переклавши її на стегно, й швидко кінчив сам, еякулюючи просто на жінку й вимазуючи гарне біле вбрання старенької.

Коли залишились позаду шалені веселощі та все сплетіння рухів тіла, речей, світла й тіні сімейної вечері з усіма її звичаями та порушеннями правил (здається, вони теж записані до домашньої книги) й усе це відходить у небуття, Карло нарешті опиняється наодинці на дорозі, уздовж якої височіють тополі, поміж нив.

Стояла глибока ніч, ніщо не порушувало її тишу. Все затихло, навіть пси. Поза тим, місяць уже зійшов і світив так ясно, що здавалось, ніби він, висячи над горами, що чорніли у прозорому повітрі, відокремився від небес; і зорі ще нечутніше повели свою розмову, нескінченно повторюючи свої схвильовані, невловимі, заледве чутні перестороги. Небоязко було лише цвіркунам: цвіркунам біля підніжжя гір, коли добігало кінця задушливе літо. Вони, хрипнучи, не переставали повторювати знов і знов своє нерозбірливе послання, у якому ніби була якась надзвичайно виразна крива: тутечки, поряд, вона була ніби живою, по-людському невситимою, жагучою любов’ю, а внизу, спускаючись у незбагненній долині, перетворювалася на плач, і був він настільки журливим, що не спроможний нічого ані розказати, ані донести.