«Не дивуйтеся, що я знаю всі мови, бо я знаю те, про що люди не говорять» (І)[345].^{72}

Або так: «Хто має очі, якими спроможний бачити, і вуха, щоб чути, може переконатися, що немає смертного на землі, який би вмів зберігати таємниці. Якщо його вуста мовчать, то він патякатиме кінчиками пальців: викриття таємниці сочитиметься з кожного отвору його тіла» (2)[346].

Карло з Неалегоричної Дійсності, звісно, нікому не розповідав про те, що з ним трапилось, через історичні обставини й з такою природністю («Verbum infans», «Dei dialectus solecismus’»).

У світі політиків певні історичні обставини не розуміють з принципу, а тим паче не збагнуть простої мови символів, які часто виражаються плоттю чи тілом. Сказавши таке, розповім, настільки просто, наскільки це можливо, як після «першого несподіваного повороту подій» (коли знову з’явився пеніс достоту так само, як у Карло Уві Сні; проте ця подія не стала знову значущою для сьогодення, це не було повторенням, сповненим святобливих почуттів, це було радше просте повторення за різних життєвих обставин), (3)[347] майже відразу трапився не лише «другий несподіваний поворот подій», а й навіть «третій».

Щойно Карло знов отримав свій член (певна річ, заплативши за це повернення своїми грудьми), чоловік враз захотів повернути собі своє місце у світі. А цей світ (як ми згодом переконаємось) був просто тут. Годі й казати, що він навіть не замислювався, щоб повернутися у цей світ на те місце, яке посідав раніше, а хотів дістатися вище, туди, де Влада є не лише джерелом сенсу всього, але й загартовуванням себе.

Одначе Карло добре усвідомлював, що ніколи не зможе продовжити з того місця, де зупинився. У його свідомість, місце, в якому зазвичай можна позбавитись усього, що викликає занепокоєння, увійшли не лише переживання, яких він зазнав у той відрізок часу, а й дещо нове. Проте він навіть не міг сказати, у чому полягала справжня новизна, та, яку він спізнав у безмірі свого підсвідомого життя: «Дао[348], якому можна дати визначення, не є нескінченним дао».

Але повернімося до великого розділу, наприкінці котрого визначаться чергові «повороти в сюжеті», про які я вже казав раніше й наслідки яких стануть основними для всієї нашої історії у подальшому.

Незважаючи на всю бентежність «гарячої» днини, що минула, свято все одно відбулося^{73}. Гадаю, навіть якби заступник губернатора Мічелі віддав Богові душу тієї-таки ночі, вранці свято все одно відбулося б: такою значущою вважала цю подію пані Джулія Мічелі. Те, як вона до останнього лишалася сліпою, не зрозумівши настрою людей, зворушувало. На той час ніхто не вірив, що такий урочистий день мине без якоїсь хвилюючої несподіванки, як казав дехто, без якоїсь «розв’язки» (на яких чекало неминуче розчарування, хоч вони про це чудово знали). Чимало з них дійсно силкувалися напнути на себе насупленого вигляду, якнайбільш «політичного»; та якщо говорити загалом, то всі ж знають, що італієць безмежно тішиться, коли у суспільстві трапляються якісь скандальні чвари. Окрім суспільної думки дійсно існувало дещо значно більше за звичайну жагу до скандалу. Увесь загал був роздратований, снувало щось невмолимо люте. Здавалося, що геть усе геть усім навколо страшенно набридло. Поширився якийсь незрозумілий цинізм, силуваний, ніби нав’язаний проти волі (це було останнє, що залишилось у спадок від 1968-го й що залишила молодь дорослим). І лише панянки, завжди незмінні панянки лише в одному не збивалися з пантелику — у безпорадній ненависті до «flatus focis»[349], яким у нашій поемі є Джулія Мічелі. Хоча бідолашна навіть близько нічого такого не підозрювала, до останнього була переконана, що має «оточення», яке й донині «беззастережно віддане» їй.

Я вже згадував, що в ті часи у високому товаристві набралося багато «черні». У темні часи змін та переходу до чогось іншого завжди й усюди з’являється така «чернь».

Я не маю на увазі тих, які, загалом, завжди намагаються бути першими, маючи у цьому свою мету, навіть коли вона часом страшенно дурна, але попри те логічна. Ні, я кажу, як казав Достоєвський і як я сказати не насмілюсь, про «недомірків». Будь-коли, спочатку в темні часи, а потім у перехідні вилазить на світ божий безліч «недомірків» зі страшенною здатністю до шантажу та тероризму, яких, певно, у кожному суспільстві потенційно (тоді вони чортзна-що коять) хоч греблю гати. Вони вилазять не лише без жодної логічної мети, у них у голові навіть тіні хоч якоїсь думки немає, вони лише щосили виражають свій всезагальний неспокій, нетерплячку та нетерпимість.

Перш за все, цей натовп «недомірків», які повискакували у тому-таки 68-му, навіть того не усвідомлюючи, майже завжди тільки те й роблять, що йдуть за гаслами якоїсь купки «першопрохідців», які керуються якоюсь логічною метою (хочу додати, що серед них є невідступні, чесні та шляхетні революціонери, навіть коли вони разом з тим і непередбачувані та наївні). Було цілком зрозуміло, що загальні настрої були саме революційними, ба навіть марксистськими, тож, що стосується нашого свята, то пані Джулію Мічелі надихала її марксистсько-революційна молодь. Як (і що) трапилось у той період, мало хто спроможний був сказати (а своєму читачеві я нагадую про нотатку 43-тю «Лівий Комунізм»). Та річ у тім, що ця юрба найнікчемніших «недоростків» (з густими баками, бакенбардами, волоссям по самі плечі) взяла гору й почала критикувати все, «що є найсвятішого», хоча раніше не сміли навіть рота роззявити; а люди, які до цього моменту були на перших ролях, так успішно тримаючи в руках владу, потроху почали, до них дослухатися, а самі анічичирк. А решта навіть «надзвичайно сором’язливо» насмішливо посміювалися. Натовп «недоростків»-революціонерів узяв гору не лише над поважними буржуа, спеціалістами, високопосадовцями, промисловцями, військовими (про це взагалі годі говорити), але й навіть дрібними буржуа, які завжди невгамовні, та впливовими політиками й бездоганними інтелігентами з лівих партій. Якщо вже навіть Барбара ххх Валетті, аж до самої катастрофи, яка сталася з її сином Карло, так би мовити, була на побігеньках у тієї юрби «недоростків», то решті туринських добродійок також почасти можна пробачити їхні помилки тих років. Наразі все приписують Екстремістам, а надто, з об’єктивних причин, зважаючи на події нашої історії, Комуністам. Безсумнівно, серед наших консервативних чи прогресивних поважних буржуа є трошки тих, які із самого початку усамітнились, замкнувшись на ключ. Але які засуви втримають перед законом природи? У найповажніших родинах виростають дівчата, яким обов’язково потрібно трошки потанцювати. Й ось, врешті-решт, усі підписуються за феміністок. Очікували на яскравий, людний бал, переповідали чудасії, балакали про те, що братимуть участь політики, яких породив рух Опору, десяток «святкувальників», які, за різким контрастом, усі шляхетного роду, організаторів з Рима; а ще про одного письменника Ф., який задля більшого прибутку погодився читати своє есе, що називалося «Мегсі» (двозначність у назві між французьким словом «тегсі», тобто «дякую», та італійським «merci», себто «товари»). Казали, що з’явиться «літературна кадриль», у якій різні вбрання втілюватимуть різні напрямки. Хіба ж можна не записатися? Всі записувалися. Незважаючи на те, що завдяки переселенцям з півдня країни Турин перетворився на метрополію, це місто так назавжди й лишилося маленькою провінційною столицею: селищем усередині мегаполіса.