Отож три складові, які могли^a[276] призвести до „кінця світу“, трапилися, й їхня симетричність була майже обґрунтованою, одна за одною в історії людства у найзрозуміліший та найпростіший спосіб. Ось ці складові: небезпечність природи, небезпечність людини та, врешті (цього лікар Томоо Цушима ще був неспроможний усвідомити), кінечність природи. Цілком начебто очевидно, що остання особливість передрікає остаточний „кінець світу“. Щодня, роками, століттями, природа здається людині другом: себто батьківською, материнською (а тому вже навіть і прихильність є небезпечною); хай там як, але людина несвідомо сприймає її як друга: ласкавою, вічною та звичною. Сонце сходить, сяє, росте трава та квіти, звір та риба завжди готові пожертвувати життям, щоб стати їжею; ми їмо, спимо, кохаємось, співаємо, працюємо тощо. Час від часу таємничий оповідач нашої історії „вносить“ складову смертельної й неухильної небезпеки, використовуючи для цього відносні небезпеки (урагани, тайфуни, землетруси, чуму, війни), допоки абсолютна небезпека не постає у подобі того, чим вона є насправді: „кінцем світу“.

Під час „кінця світу“, який трапився на початку часів, як усі знають, людина спромоглася врятуватись: їй стали в нагоді вправність, терпіння, завбачливість, її перші зворушливі вміння і засоби. Відтоді й надалі „небезпечність природи“ як складову, яка може стати ймовірною причиною „кінця світу“, начебто здолали й назавжди позбавились від неї.

Та ось (вона теж „внесена“ нескінченною кількістю відносних прообразів самогубства) друга складова — „небезпечність людини“. Видовище, яке бачив перед своїми очима лікар Томоо Цушима, ось-ось мало засвідчити, що „небезпечність людини“ може справді стати причиною „кінця світу“. Тими днями не існувало нічого, що залишало б надію, що це не так. Що ж стосується третього „кінця світу“, який не має до нашої розповіді жодного стосунку, адже ще не настав, і який, як ми знаємо, спричинить „конечність природи“, незабаром дізнаємось… Певна річ, я не заздрю тим, кому зараз двадцять, а тим паче не заздрю й їхнім первісткам. Лікар ххх ˂ ˃».

«Передмова, яка конче потрібна для моєї розповіді, — почав звичним понурим тоном другий оповідач, мало не куняючи, — буде такою: всі події, про які я вам розповім, трапилися не на підмостках світу, а на підмостках у моїй голові, не в обширі дійсності, а в обширі моєї уяви, й зрештою, все закінчилось не за суперечливими правилами гри життя, а за суперечливими правилами гри мого власного розуму.

Перший персонаж і, скажімо, родоначальник був один. Я назву його, бо маю на те особисті причини: Бог Савло[277]. Його єдність була непомітною просто тому, що його всього не можна було охопити оком. Звідси й загадковість його особи. Безсумнівно, він був добрим, він був заступником, завжди був поруч, був безкінечно люблячим, завжди був щедрим на їжу, тепло та сон.

Я повернувся з того світу. Весь у сльозах, я щойно увійшов до прекрасного Саду. Мало-помалу завдяки Богові Савлу я заспокоївся й почав пізнавати радощі, що є в Саду, до якого я потрапив. Отож я вже звик до мого нового становища, гадаючи, що відтепер усе залишиться так назавжди. Але уявіть, саме Бог Савло вигнав мене й з того місця.

Саме цієї миті я перетворився на оповідача, себто того, хто розповідає цю історію. Втім, щойно я знову перестав ридати через те, що мене вигнали вдруге, я почав роздивлятися навкруги й тільки зараз уперше побачив його. Це було жалюгідне страховисько (принаймні таким він мені згадався, коли я вже мав змогу згадувати): нещасний, убогий, жалюгідний страшко, який цілком поринув в обов’язок залишитися живим, мати їжу самому й забезпечити нею решту, а також забезпечити їм змогу працювати, ґарувати, очікувати милосердя, віддячувати, робити до пізньої години, поринати у завжди такий короткий сон, потім знову пробуджуватись і починати все спочатку. Спостерігаючи за тим, як він живе, мені захотілося написати Роман.

Проте для роману замало було одного-єдиного головного персонажа, якого я знав, йому був потрібен хоч би противник. Тому я вчинив так, як зазвичай чинять письменники-романісти: з одного героя створив двох.

Уже не вмію вам описати першого героя, Бога Савла, адже, повторюся, спочатку він постав переді мною могутнім та лагідним (щось між богатирем та годувальницею), потім він перетворився для мене на ворога й каральника, безпідставно вигнавши мене з невагомого Місця, яке майже висіло в повітрі й у якому мені було так добре, за провину, якої я навіть не знав. І врешті, я побачив його як водночас владику й благодійника, могутнього й безпорадного бідолаху. Коротше кажучи, не вмію я описати такого персонажа.

А от про парочку героїв, на яких перетворила його моя уява письменника-романіста, я розкажу.

Першому років сорок п’ять, може, п’ятдесят, маленький, кістлявий, але має завзяття більше, ніж парубок, наче дитина чи „дворовий хлопчисько“ (у мене родина була бідна, з півдня країни). Погляд у нього жвавий і очі завжди ніби трохи радістю світяться; волосся посивіле, майже біле, яке, втім, юнацьким пасмом спадає йому на вуха та чоло. Вуха стирчать, завжди напіввідкритий рот (на якому застигло щось між дурістю, люб’язністю та такою самою радістю, як в очах) випинається. Загалом, чудило, якого ніби джміль ужалив і від того він завжди бігає й ніяк не знайде собі місця. Він широко й ласкаво посміхається, досі як дворовий розбишака, чи краще сказати ххх (я ж кажу, моя родина походить з півдня, а точніше — з Калабрії); а коли він буває серйозним, це для всіх стає несподіванкою, адже від нього завжди чекають люб’язно-радісного настрою, як у комічної маски. Попри те, потай, як і всі вихідці з півдня, попри своє так безсоромно подібне до різнороба чи маляра обличчя, він шанує свою честь і є радше трохи уразливим, аніж тонкосльозим.

Другий персонаж цієї історії — це жінка. Вона теж низенька та куцонога. Але на відміну від чоловіка, попри те, вона, що старша за нього лише на рік чи два, — жінка пишнотіла: пампушечка, яка випадає із простої сукні із шовку-сирцю, які тоді одягали на святкування. Вона не була огрядною, а мала якраз таку моложаву пишноту, яка не обтяжує. На її обличчі теж ніби завжди є якась кумедна усмішка, яка так чарівно ледве торкається аж надто виразних очей (вони такого самого коричнево-рудого кольору, як і в чоловіка). Вона білява, ніс, рот та вилиці випинаються, типова зовнішність для вихідців з півдня. Вона також трохи схожа на маску, від якої завжди чекаєш, що вона сама засміється чи когось розсмішить… Приміром, своєю прадідівською грубістю чи афазією, через які вона багацько незвичайних імен вимовляє надзвичайно кумедно; ба більше: проживши чимало років далеко від Калабрії, вона змогла вивчити якусь дещицю слів італійською, а ті, які вміє вимовляти правильно, вона проказує надзвичайно люб’язно та ґречно; це дуже смішно, так само, як коли вона, наприклад, перекручує ім’я „Клаудіо Вілла“. Та хай би там що, а ця жінка, як і чоловік, за всім цим приховує сильне почуття власної гідності, невідступність у своїх переконаннях та непересічну розсудливість.

Отож коли двоє вигаданих мною персонажів, які насправді так різняться між собою, постали переді мною, я усвідомив, що ці двоє — одне ціле й що коли вони й були противниками, то їхня боротьба точилася лише всередині їх самих.