І саме через те, що вони були одним персонажем, як Дон Кіхот та Санчо Панса, їх неухильно тягло до їхньої первісної єдності.
Тому, аби не поєднатись, їм доводилося стати двома протилежними символами дійсності, хоч вона одна й та сама для обох. І все-таки, навіть попри це, їхнє протистояння могло бути лише нескінченно повторюваним: повторюватися у низці ситуацій, які за своєю суттю однаковісінькі.
Розділивши одного персонажа на двох, які стають частиною мого власного досвіду й моїх інтересів, я забезпечив драматичність, але це символічна драматичність, себто вона надто сильно підпорядкована розуму. Порядку.
Отож я знову змішав їх в одне, втім, тільки й отримавши знову туманні обриси вже легендарного першого персонажа — Бога Савла. Його вже одного разу було незворотно знищено, а тепер, знову ставши одним цілим, він ніяк не міг позбавитись відбитка, який залишило на ньому знищення (руйнація), якого він зазнав.
З іншого боку, як писав Мелвілл: „Батьки не звикли розкривати дітям про себе геть усе…“ Ба більше, передовсім, я б додав, „родоначальники“.
А щойно я знову відтворив Бога Савла, я взяв і повідтинав йому кінцівки. Як у деяких міфах, а пізніше й у певних обрядах, які зазвичай називають дикунськими. А потім розкидав відтяті частини тіла навколо, закопавши їх у землю, як сім’я. Невдовзі це сім’я проросло; й незабаром мене оточила справжнісінька юрба персонажів, кожен з яких унаслідував щось від „першого“. І хоч це „щось“ було частковим, кожен з них все ж таки створив із цього цілісність. Я хочу сказати, що попри те, що вони всі були однаковими частинами, мізерними, потворними покручами (як, зрештою, більшість людей), у них усе одно містилася потенційна неподільність, така сама загадкова й нескінченна, як і в „Бога“.
Тепер увесь цей натовп персонажів, яким наразі могла розпоряджатися моя уява письменника-романіста, не можна назвати лише „символами“. Вони були довільними частинами одного цілого, які дивовижним чином злилися в єдине ціле, чи то пак людство. У безладді вони були частиною дійсності й підпорядковуватись могли лише розуму-упорядковувачу, та й то за умови, що він абстрактний та узагальнюючий. Загалом, вони були Безладом.
Вони зібрались навколо мене, надзвичайно яскраво й незаперечно доводячи мені, що на практиці реальна дійсність не збігається з особистим досвідом.
І тут у мене виникла інша нагальна потреба. Що ж я маю протиставити цьому живому безладові? Якщо зробити оцей натовп, хай він навіть загадковий та сповнений людської гідності, але попри те все одно ненадійний, порожній та божевільний, головним героєм, то хто ж тоді стане його антиподом?
Все просто. Ним стану я.
Та тієї ж миті, коли я уявив себе ймовірним антагоністом, себто лише теоретично, я усвідомив, що на практиці я гадки не маю, хто я такий. Я не мав змоги осягнути власну винятковість, а через те вона фактично перетворювала мене на невидимку (пригадуєте, як у Бога Савла); і внаслідок цього моя власна особистість лишалась для мене таємницею.
Утім, моя письменницька голова виявилася страшенно вигадливою. Що вигадала? Від усього того, що я, так би мовити, назбирав усередині себе, я частинку відітнув. Точно не скажу, що правило мені за мірило. Певна річ, принаймні на око та надто не заглиблюючись у суть, це була зручність: мірила, які мені подобались. А як наставала мить, коли я переставав отримувати задоволення від цього діла, я вже не міг продовжувати. Врешті-решт, мій антагоністичний образ постав більш-менш чітко та викінчено. І осьдечки я тут. З’явився перед ваші очі. Дрібний, опівнічнений виходець із півдня, плюгавенький, низенький, із чималеньким носом, чимось середнім між орлиним та приплюснутим (як іноді трапляється в арабів), з гидкувато-червоними м’ясистими губами, надто жвавими очима у двох зморшкуватих мішках, лисочолий із довгим, наче у митців, волоссям, що спадає на не таку вже й чисту шию. Та, зрештою, щось безкінечно підліткове поправляє мою зовнішність, і від того я стаю майже миловидним: я сміюся дзвінко, трохи по-навіженому, але щиро, і я користуюсь неабиякою прихильністю оточуючих, особливо жінок, з якими мені страшенно не таланить; та мені трошки пощастило мати благальний вигляд, який я так гарно вмію приховувати за своєю покірною усмішкою, і ця благальність допомагає вибачити мені мій секрет. Але й це ще не все, за мене грає ще й те, що я належу не просто до світу злидарів, а до світу тих, хто пухне від голоду.
Гаразд, але ж це лише частина моєї особи. Як наслідок, я навіть себе самого розколов, зробив двоїстим. Те саме, що я зробив з Богом Савлом. Савло теж розколовся надвоє. І кожна з його частин врешті стала символічною. Упорядковуючи світ (і роблячи розбірливим мій майбутній роман).
Ет, ні. Саме цього мені й не хотілося.
Мені не потрібний цей зручний донкіхотсько-буржуазійний антагонізм. Я не хотів створювати суперечність, яку зручно подолають за допомогою короткого переказу, і спокійного, хай і „нанизаного“ однолінійного продовження ходу історії. Знову повторююсь, що історія ніколи не співпадає з пережитим на власному досвіді, хіба що воліємо обманювати себе самих.
Отож я взяв стій образ і повідривав собі кінцівки. Так само, як я вчинив із Богом Савлом, я вчинив із Савлом. Відтворивши себе, я згодом повідривав собі кінцівки. Я мав стати всіма, а не двома. Не двома частинами „мене самого“, які протистоять одна одній, як світло і тінь, як незакінчене і викінчене, невігластво й мудрість, нескінченність та обмеженість, те, що зовні, й те, що всередині, не тим, хто що більше їх має, то більше їх створює, зрештою, захищаючи завжди одне й те саме.
Мої розкидані кінцівки породили ще одну юрбу. Я вам не описував натовп, який утворився із розкиданих кінцівок Бога Савла, й так само я не описуватиму для вас юрбу, яку породили кінцівки Савла. То було б даремно. Був би простий перелік. Визирніть із вікна, й ви побачите натовп, який утворився після розпорошення Володаря, Бога Савла: натовп людей суне вулицею чи стоїть на місці, як нерозв’язний гордіїв вузол; вони високі і низькі, старі й молоді, якийсь заправник з бензоколонки, двадцятеро водіїв, п’ятнадцятеро молодиків у барі, маленький супермаркет, у якому ходять жінки з дітлахами, двійко поліціянтів на мотоциклах; навколо сутінки, вечоріє, повітря прозоре, як у видінні, починають запалювати вогні, бігцем, приносячи із собою радість, вриваються дітлахи, час вечеряти…
А як хочете побачити натовп, який утворився від розпорошення сина, себто Савла, озирніться й подивіться туди, всередину. Певна річ, уявлення ваше буде лише дуже приблизним. Усе набагато більш упорядковане (заплановане) й заплутане (задум вищий за себе самого), якщо дивитися на них таким чином.
Мій „роєподібний“ роман, а не роман-„рожен“, готовий. Я почав з того, що створив персонажів. Обидві антагоністичні юрби дійсно були двоїстими. Але ця двоїстість була реальною, а не символічною. Я б, наприклад, не взявся стверджувати, що юрба персонажів, які з’явилися після розчленування Бога Савла, — це „об’єктивність“, ви ж розумієте. Й не міг би сказати, що натовп, народжений від кінцівок Савла, — то „суб’єктивність“. І одне й інше складали обидва натовпи персонажів. Принаймні, що стосується окремо взятого життя чи внутрішнього світу. Втім, із соціальної точки зору, це теж було одне й те саме. Чи маю я змогу стверджувати, що роздрібнення Бога Савла породило натовп убогих пролетарів? Ні, адже Бог Савло — це Володар у повному сенсі слова. А чи міг би я стверджувати, що розпорошення Савла дало початок юрбі буржуа? Аж ніяк, адже Савло за визначенням є Підлеглим. Крім того, і Бог Савло, як Володар, і Савло, як Підлеглий, обоє були злидарями. Зрештою, у класовому досвіді, пов’язаному із зовнішнім світом, зберігається така сама плутанина, що й у досвіді внутрішньому. Обидві мої юрби існують у дійсності: їх дві, але водночас вона одна.
Це стало підґрунтям моїх подальших дій. Саме таких, про які я вже вам казав: я складав мозаїку з персонажів, яких забирав з рою, лише для того, щоб знову туди повернути. Приміром, ось від розпорошення батька народився світловолосий молодик із змученим і трошки радісним поглядом чорних очей: він наче належить до люмпен-пролетарів і час від часу підробляє тим, що полірує машини. А отам, від розпорошення сина, з’явився сухоребрий, трохи горбатий темноволосий молодик, очі в якого покірно сміялися, вони у нього блакитні: скидався на студента, у якого політична пристрасть сплелася з незбагненним вузлом внутрішніх страхів та переживань, котрі він приховує за своєю посмішкою, як у підлітка. Отже, я змішую цих молодиків, обертаючи білявого на чорнявого, чорноокого на блакитноокого, хлопця, охопленого політичною жагою, на люмпен-пролетаря (отож у мене виходить постать абсолютно виняткова й дивовижна у поетичному сенсі цього слова) й залишаю студентові (який став низеньким та вгодованим) його вузол страхів та переживань, не давши нічого натомість і нічому їх не протиставивши (ось вам ще один романтичний персонаж).
