А другий різновид поведінки, яка виникає внаслідок наближеності до Взірця, — це мовчання. Слово стало мовою зовнішності та міміки: вислови опустилися до Плотськості, а надто — до зачіски; це спосіб стати породженням беззаперечного Взірця, наслідування якого вже саме по собі про все свідчить.

Принаймні, про таке Карло дізнався від тих двох Божеств.

У п’ятому розділі Видіння бачимо, як Мерда та його дівчина, — котрі досі так незвично приклеїлися одне до одного й мають такий вигляд, наче ні за що в світі не розчепляться, — підходять на висоту Вулиці ххх ххх, до другої вулиці, яка йде поперек Торпіньятарської дороги. Цього разу Сцена у Видінні розташовується праворуч від Карло, який споглядає за ним, відкотившись у візочку назад. Навколо рубіново-червоне світло. Так само надзвичайно яскраве посередині й притьмарене по краях. І так само попереду, у кінці убогої вулиці на околиці, в густому тумані воно перебіжне й у рубіновому світлі видається лише блідим спомином. Одначе у майже безбарвному світлі не височіють вочевидь незалюднені багатоповерхівки, навпаки, там стоять халупки, будмайданчики, мури Акведука. «Це все, що залишилося від колишнього плебейського мегаполіса», — ось яку думку навівали Карло двоє Божеств за спиною. І він старанно вдивляється. У копії — у маренні, в якому все відбувається із зсувом (майже як помилка на письмі), — бачить, як комашиться прадавня чернь: у дранті, у сірих штанях, білих сорочках та барвистих кофтинках, якійсь ненормальній одежині, із червоною хустиночкою, у «морпіхотському» береті, начепленому на лоба так, що потилиця лишилася зовсім гола.

Але зараз, залляті рубіновим світлом Видіння, люди наче щойно вийшли із крамниці одягу. Насправді у цьому не було нічого стидкого чи болісного. Але досить лише трошки придивитися: до того, що промовляють штани, від яких ще наче й цінника не відірвали: вони зовсім нічим не поступаються тим, які носять буржуа, — ані своєю абсолютною сучасністю у тому вигляді, в якому вони є, ані гарним смаком, ані вдаваною «убогістю» й «латаністю», ані кольоровою гамою від запилено-небесного, бірюзового, блакитнуватого, сірого з раптовими переливами жовтого й червоного; вони такі самі невинно-вузькі й обліплюють талію та матню й так само невинно-широкі нижче колін і таке інше… — мова, якою промовляють ті штани, сповнена не меншого сенсу, аніж їхні тіла та зачіски. Вона теж спричиняє в очах та жестах спокійне світло блаженства пересиченої та реалізованої людини, а з ним і несамовите сяйво того, хто поєднує нечисте сумління, яким воно стає від цілковитого поневолення Взірцем, та єретично-революційний неспокій людини, яка натхненно вдягається, керуючись смаком, який вона вважає принаймні настільки ж анархічним та неподобним, як цілком законним і таким, що відповідає правилам. Певна річ, що через первісну простоту, яка допомагає у здійсненні всього цього, потворність стає ще потворнішою, а відразливість ще відразливішою. Втім, у цьому Колі виділено й відокремлено не Складову потворності та відворотності, а стиль одягу та його конформізм. Розповідаючи про різноманітні Складові на різних Колах, я не в змозі невідступно дотримуватися теми, а тому зазвичай усе закінчується тим, що я інстинктивно зображую їх такими, якими вони є в реальному сьогоденні. Я не спроможний говорити про зачіски, не згадавши про дупи, й говорити про дупи, забувши про те, як хто зачесаний. До речі, про конформізм в одязі: двійко Божеств сказали Карло про це приблизно таке. Насправді річ у тім, — звісно, якщо не зважати на барсетки, які тримають між великим та вказівним пальцями або під пахвами, дурнуваті хвойдівські торбинки, які здатні принизити й перетворити на посміховище навіть найбільш гідного молодого парубка, — усе це вбрання, якщо подивитись на це безстороннім оком, не досягає такого самого рівня огидності, як, наприклад, зачіски та носіння бороди; хай там як, а завдяки вбранню з якнайсильнішою та ххх ясністю виявляється той факт, який, завдяки бородам і зачіскам, проявляється надто різко й відразливо, аби це помітили: я маю на увазі інтеркласовість[223]. Це вже не злидарський одяг, це ключ до того, щоб розтлумачити Видіння, яке показують Карло Божества, але він перестав бути таким не через те, що бідні боролися, щоб досягти у цьому (в одязі) соціальної рівності, а тому, що їм дозволили у цьому бути рівними. Загалом, навіщо повторювати свої слова знову? Йдеться про принизливе та сороміцьке явище інтеркласовості, і цим усе сказано. Отож коли спостерігаєш за людьми, надто молоддю, які з’являються у Видінні, саме через це стискається серце й з’являється глибока та непогамовна туга. Отам, у переливчастому світлі далечі та надвечір’я, де рубінове сяйво блякне, перетворюючись на білувате сяйво марення, ніби поза часом (пізньої весни чи дуже теплої зими) усе це стає доленосним. І далеким від очей та від свідомості. І непоправним.

У шостому розділі Видіння Мерда та його дівчина, міцно обійнявшись, проходять повз Вулицю ххх ххх, що знаходиться ліворуч від Карло, який і надалі поволі відкочується назад. Отже, ця Вулиця ххх ххх простягається до вервечки багатоповерхівок, що височіють у безбарвній поволоці спеки чи надвечір’я. Важко зрозуміти це за допомогою часу, в якому відбувається марення. Великі плити з металу чи гіпсу, які у Видінні відтворюють низенькі будиночки чи крамнички, що тягнуться далеко вперед до низки муніципальних хмарочосів, наразі мають вишневе забарвлення: лискучі посередині та тьмяні, майже бузкові скраю. У цій бузковості є щось зловісне. Коло, що на Вулиці ххх ххх якось різниться від решти: через його могильну атмосферу відразу починаєш це відчувати. Божества пояснюють Карло, у чому річ. У цьому Колі відсутня Скинія: звична Скинія здіймається над підземним склепом, де ховають Ідола! А немає Скинії, то немає й боввана, який втілює Ідола! Отож потайний та відлюдькуватий спосіб життя, який ведуть у цьому Колі, не ґрунтується на Взірці, завдяки якому він стає справжнім, сучасним, конкретним, Взірці, який пропонують як зразок для Наслідування замість того, який був колись, який передував йому протягом багатьох минулих століть і яким користувалася ще за кілька років до цього. Після того, як він кинув погляд на «копію», глибинна справжня сцена, яка залишилась у ˂ ˃ Видіння, — воно вже пожовкло, як стара світлина, — у нього не залишилось сумніву, щó саме Наслідували та Цінили у минулі часи й що наразі, здається, історія вже лишила далеко в минулому. Навколо панує щаслива й святкова атмосфера, сонце та убозтво. Зловісна година та сама, що й у маренні. Знов-таки, кінець весни чи надзвичайно тепла зима. Ніякої прив’язки нема. Але все ширяє, ніби воно безсмертне. Літні жінки та дівчата розмовляють між собою; дівчатка-підлітки ходять тишком, але вони сповнені очікуванням того, що, безсумнівно, чекає на них у житті. Їхні барви сповнені здоров’ям, а злидарське вбрання — гідністю. А старі вже втратили віру в те, що на них щось чекає, та, сидячи у шинку чи на лавках у садочках, що починають виднітися вдалині, вони знають, що вони, принаймні, прожили життя, життя неповторне, життя, яке ніщо не замінить. Їхні обличчя непроникні, мов у статуй. У них зовсім немає ані зіпсованості, ані спаплюженості. Вони прямують до кінця, до смерті, але не розкривають таємниці, що насправді відчувають. Вони ніби завжди знали, як старіють і як воно — бути старим. Парубки та хлопчики теж сповнені цієї гідності. Вони неуважно відбувають це сонячне пообіддя, хто за працею, а хто в байдикуванні, але їхні серця сяють упевненістю, що те, що вони зараз переживають, це саме те, що й потрібно прожити. Воно вічне в їхньому маренні, як вічне й у дійсності, частиною якої вони є. З часом цей спокій проглядається в їхніх очах, сповнених сильним та радісним почуттям. Можливо, у цих очах є й інші вирази: бандитські, лихі, загрозливі або ж прості, невинні й радісні. Але єднає всіх усвідомлення, що всі вони є втіленням єдиного Взірця — свого шляху, свого кварталу чи свого Всесвіту. Одного-єдиного Взірця, котрий, хоч і пов’язаний з бідністю, є найкращим та найприємнішим у світі. Знову ж таки, це підтримує їхню внутрішню міць, згуртованість, а отже, й здоров’я.