Перед цією величезною ніздрюватою статуєю з темного туфу, яка зливалася з усипаним зірками небом удалині, стояв невеликий чи то неуважливий, чи то апатичний натовп, усі були надзвичайно серйозними,' майже ошелешеними. Хай там як, а це були, як би це мовити, юрба небіжчиків, які вже збайдужіли й втратили цікавість до будь-чого, що могло з ними трапитись у цьому темному й покинутому куточку реального світу.

Статуя стояла ногами на чомусь, що скидалось на ще одну нефритову сходинку (?), на якій була табличка з написом.

Карло нахилився й прочитав таке: «Я звів цю статую для сміху».

Я знову повторюю, що цей опис є лише описом пам’ятника, який на даному етапі «Mysterion» є важливим і цікавим. Та окрім цього: А) він наперед показує чи моделює «містичну» подію, яка трапиться наприкінці роману; ця подія принесе розгадку, буде вкрай важливою, позитивною і оргіастичною, завдяки їй життя знову стане безхмарним і відновиться плин історії; Б) він є ніби епіграфом до всього твору від початку до цього місця (справжній «monumentum»), але в такому разі цей пам’ятник має не той сенс, про який говорилося вище, а зовсім протилежний — він дійсно глумливий, дошкульний, оманливий (хоч від цього не менш божественний!).

Хочу ще додати, що «сміх», на який, за допомогою цього стародавнього цитування, тут є натяк, знаходить своє пояснення у давньому надзвичайно окультному звичаї, що пов’язує його із як справжніми, так і штучними «aporreta simbola», як от «olisbos» (палиця, яка використовується у жіночому онанізмі); й навіть ті, що поєднують і те й інше, як у Іакха[248]: «eleleu kore dimorfe!» на зло арістотелівському моралізму (який, зрештою, з’явився набагато пізніше) (1)[249]. Втім, добре відомо, що «сміх» (2)[250] наділений здатністю розв’язувати кризи космічного масштабу, якщо причиною його є виставляння напоказ «члена» чи «піхви».

Зрештою, без зайвих слів скажу: «А ще я змушую трошки посміятись, а це є надзвичайно цінним».

— Додати до людей, які товпилися на різних Колах та у різних Ровах у Видінні, когось із двадцяти солдатів з Поля біля Казилінської дороги, які геть змінилися й опустилися (звісно, вони вже трохи подорослішали)

— Наповнити різні Видіння на Колах та у Пекельних Ровах уривками та ситуаціями, які б описувалися розлогіше й детальніше

(16 жовтня 1974)

Італійська буржуазія поділяється на дві частини — на переважну більшість та нечисленну меншість. 0,06 % (принаймні, про це свідчить статистика) читають книжки час від часу; тих, хто постійно читає, а значить, їх можна було б назвати освіченими людьми, має бути десь зо 0,02 %, але до цього числа входять традиціоналісти та університетські викладачі й ті, хто має посади в університеті; отож, врешті-решт, лише 0,01 % серед італійської буржуазії насправді є интеллигенция![251]

Теоретично, вона мала б чітко відмежуватися від суспільства, в якому діє. Але насправді цього не відбувається.

Багато хто з тих, хто належить до цієї интеллигенции, насправді консерватори, помірковані, які дійсно беруть на себе роль тих, хто заперечує, — а це краще від звичного спротиву, — світ у тому вигляді, в якому він існує. Культура — це, передовсім, дух критики та раціоналізму. Але буржуазія теж критична й раціональна. Та оскільки практична царина (використання науки, суспільний лад, виробництво, споживання) — це культура, то не можна стверджувати, що ця буржуазійна культура, у процесі свого становлення, не є раціональною та критичною.

Отож справжньої интеллигенции, яка дійсно не погоджується з буржуазією й дійсно протиставляє себе їй, ще менше: кілька тисяч осіб, розкиданих то тут, то там країною по сотні гетто (надзвичайно відкритих), у Мілані, Турині, Римі й у різній чисельності по провінційних містечках. Але коли неодмінно критична й раціональна консервативна чи поміркована опозиція нічим не відрізняється — власне, хіба що тільки теоретично сильнішим прагненням добра — від буржуазного суспільства, тоді чим же вона відрізняється від прогресистсько-революційної опозиції? Відповім кількома словами: революційна интеллигенция відрізняється від просвітленої интеллигенции своїм прагненням вирватися із буржуазійного Всесвіту (їхні цінності змінюються незалежно), щоб стати частиною світу, який ще не існує, який тільки у планах і який є прообразом демократичного суспільства трудящих. Через це вона постійно перебуває у стані природної неоднозначності. Вони всюдисущі: у реальному світі, світі буржуазійному й у світі ідеальному, який ще потрібно створити й який стане протилежністю реальному світові і, певна річ, знищить його.

Коротше кажучи, ось що я мав на увазі: більш передова интеллигенция втішається тим, що вони діють підпільно, по-фрондерському[252], й завдяки цьому вони примудряються відділитися і від решти поміркованої (а отже, фашистської) интеллигенции, і від смердючої жирнючої туші фашистської буржуазії tout court. Найперше, що вони відчувають, — це що вони мають рацію. Втім, це насправді так. Та разом з цим відчуттям вони носять у собі звички, які вже заражені, адже вони народилися у буржуазному світі, від якого відкололися.

Перш за все, я маю на увазі їхній моралізм, той, який лунає і в їхніх пишномовних висловах, і в найбільш тривіальних (недаремно ж задум про «вільне кохання» у комуністичному суспільстві цілком викорінили).

Моралізм створює можливість вибору, канони, чи то пак створює конформізм, який, на жаль, не має своїх принципів (адже, теоретично, зовсім нехтує ними), хоч від того він не стає менш суворим.

Насправді його принципи можна точно виразити, а звичаї — описати. Досить лише відвідати якесь культурне зібрання лівих, де збирається якийсь окремий вид интеллигенции: всі імена, які там будуть, про які книги говоритимуть, кому симпатизуватимуть, кого підтримуватимуть, кого критикуватимуть — усе це від початку до щирцю можна точно передбачити.

Культурно значущий витвір — який ця меншість обрала як втілення свого духу й для того, щоб отримувати зиск від дивовижно некритичного його «використання», — захищатимуть так само завзято й категорично і з такою самою відчайдушною банальністю, з якою стануть на захист посереднього витвору на нижчому чи навіть найнижчому рівні культури, що її мають решта.

Наш головний герой, Карло, пройшов увесь шлях становлення буржуа поступово, позаяк теоретично у ньому завжди жила здатність стати одним із тих, хто належить до верхівки. І не формально, а по-справжньому. Його туринська родина, родина, у якій він виріс і сформувався як особистість, належала до величезної буржуазійної більшості: дід, як ми знаємо, був промисловцем, батько — дипломований спеціаліст тощо, з материного боку теж були і сільські угіддя, й промисловість, і дипломованість. У цьому буржуазному світі теоретично, навіть попри його глибоку й цілковиту природність було власне критичне мислення, яке існувало задля того, щоб розвивався їхній власний критично-раціональний, винятково практичний дух.

Дорослішаючи, Карло так чи інакше ставав частиною интеллигенции, яку я називаю «просвітленою»; він переможно увійшов до провідної меншості, до еліти, яка про владу знає не лише з етичного, а й з прагматичного боку; й саме завдяки своєму критичному ставленню до Карло вона захищає його, приховуючи його несамовитість.