А його наречена, Чинція, була звичайною сракастою дівчиною у синіх джинсах та сорочці, придбаній у недорогому супермаркеті «Зтанда».

У цій Яві важливим і визначним є те, що вони йдуть, обійнявшись. Мерда, йдучи поряд з Чинцією, обхопив її за стан так, що притис рукою інше її плече. А позаяк Мерда трохи нижчий за дівчину, вона тепер вимушена нахилитись над ним, тож у того, хто за ними спостерігає, може скластися враження, що він підтримує хвору чи паралітичку.

Пара простує вперед мовчки, якнайрозкутіше та ххх ховаючи незручності такої ходи: вони йдуть, не розмовляючи, бо між ними — раніше, на що наразі лише натякається, — все вже давно сказане, а що ж до решти людей, то, щоб усе зрозуміти, їм досить лиш глянути на них.

У третьому розділі увагу буде приділено Справжній Сцені, яка відтворюється у Сцені Видіння: перша лишається всередині другої, наче «копія», що цілковито вкрита своєю репродукцією, це дійсно так, але з невеличким зсуванням, завдяки якому її можна впізнати й увесь час бачити перед собою. Ця «копія», чи то пак Справжня Сцена, не є сучасною хронологічно, з точки зору теперішнього, чи то пак Сцени у Видінні.

Іншими словами, перехрестя Казилінської та Торпіньятарської доріг, яке лежить «в основі» перехрестя цих доріг, у Видінні є роздоріжжям, яке «було колись давно», себто шість чи сім років тому.

Саме тому виникає бажання «запровадити» можливість безперервного порівняння. Без такого порівняння розтлумачити те, що відбувається у Сцені Видіння, було б неможливо збагнути ні вчинки, ні події, ні погляди, ні поведінку, ані зрозуміти, де відбувається дія чи що то за людина.

Роздоріжжя у Видінні геть усе зроблене з величезних прозорих металевих та гіпсових блоків, крізь них лине несамовите й рівне червоно-гранатне світло, усередині предметів (стіни будинків, тротуари, жалюзі, деревця, стовпи ліхтарів тощо) воно яскраве, майже біле, як від розжарювання, а по краях воно тьмяніє, стаючи майже кривавого відтінку. Це монохромне світло дійсно оптично неправильно виділяє предмети та різнобарвне світло: наприклад, жовтий чи зелений колір у світлофорі чи барвистий одяг, у який зодягнені люди, їхні куртки, шоломи, джинсові жилети, тенісні черевики.

А перехрестя у Дійсності натомість, завдяки легкому зсуву, видніється на тлі розгілки у Видінні — хоч погляд зосереджується на ньому майже випадково, примарно, непевно, — у всьому своєму загубленому, безбарвному, споконвічному безладді: будиночки обшарпані, білуватого чи жовтуватого кольору (на задньому плані ˃ виринають ˂ лише кілька висотних новобудов), занедбані маленькі ворота ведуть на брудні й темні алеї, тротуари пооблуплювались, жалюгідні й брудні деревця чергуються зі стовпами ліхтарів. Люди, одягнені у сіре вбрання, майже в лантухи, там снують безладно, лише молодь має по-харцизькому білі чи яскраво-смугасті сорочки. Дме легенький вітерець, здіймаючи вихори важкої й брудної пилюги (а все-таки вона повна старезних та вже забутих законів, що споконвіку, відколи виник світ, живить історію та Всесвіт).

У четвертому розділі Видіння спостерігаємо за тим, як Мерда та Чинція, — міцно обіймаючись, чоловік тримає свою жінку, «ніби вона хвора чи паралітичка», сказати б, як чувал картоплі, — сходять угору на ххх ххх дорогу, яка першою праворуч іде прямовисно до Торпіньятарської дороги.

Забарвлення, що ніби з глибини еврезису[217], яке в цьому місці називається «Околицями» й є частиною Міських Підмостків, яскраво й шалено вибухаючи монохромністю, — попри те, що воно незмінно яскраве, як від розжарювання, здебільшого посередині, а не по боках чи на стиках великих прозорих блоків, — цього разу було червоно-рожевим. Одначе наприкінці короткої й вузької ххх ххх вулиці, де повсюдно натикано убогими муніципальними будинками, збудованими п’ятдесят чи шістдесят років тому, це червоно-рум’яне забарвлення блякне, стає безбарвнішим та одноріднішим, майже перетворюючись на рожево-полуничний пил, що здіймається в небо. А внизу, оповиті рожевим світлом, вишикувались скажено великі нові багатоповерхівки, які на око видавались порожніми.

«Копія» має звичайне забарвлення давнішнього життя: тьмяне, сіре, убоге й безладне: пряма кишка, що простягається вдалечінь, з покошеними віконними рамами, облізлими дверцятами, іржавими жалюзі, вивісками від старих шинків та ковбасно-м’ясних крамниць, кілька крамничок, де у парових пічках випікають хліб; а внизу, просто у задушливому тумані височіють нові багатоповерхівки.

Утім, оточений цим жалюгідним краєвидом — облупленими тротуарами, на яких немає нічого окрім цоколю та втрамбованої землі і порозбиваних кам’яних берегів обабіч, — тупцює чудовий контингент: розтріпані товстуни у темному й брудному дранті, старці з осатанілими пиками чи то через грубість старих злодюг — п’яничок, чи то, власне, це те саме, через сором’язливість людей, котрі нікого в житті не скривдили; а за ними — ватага галасливих та жвавих напіводягнених дітлахів з неприкритими животами, всі у шмарклях, але однаково сповнені якоїсь дивної, як тоді казали, сексапільності, вони були теплі й ніжні, як пампушки, — а вже волоцюги; а над усе юрби реготливої молоді, яка кепкує, викрикує жарти — хто їдучи на поламаному велосипеді у фартусі, а хто сидячи, наче жебрак біля входу в будинок, у штанях у пилюці й смугастій сорочці, так, як є, не ховаючи кістлявої спини чи пупка; а деякі, знявши штани, заспано сиділи на високих стільцях у придорожньому барі, який прозвали Кальтелата чи ххх, поклавши руки на цюцюрку, ніби ось-ось почнуть звиватись, як вужі на сонці.

Але найкраще, що було в їхніх тілах, — це голови. У того, що їде на велосипеді, голова чорна як дьоготь на довгій шиї — волосся стрижене до потилиці, на якій видно продовгувату ямку, але густе на чолі, з хвилястим чубом з неслухняних та неоднакових кучерів, мов трава, що пролізає, як заманеться, у стіні навесні; чуб, який, зробивши широке й урочисте коло по лобові, ніби крилом хижого птаха, ховається за вухами у довершеному безладі, упокоєний вередливою красою.

Ті, що сидять на сходинках біля дверей, мають короткі біляві патли, темні на коренях та світлі на кінчиках, утворюючи щось на кшталт німба, що стає гладеньким та акуратним ззаду на теж довгій шиї, добре окресленій на вигині плечей.

Ті, що сиділи з опущеними штаньми на високих стільцях у барі, усі мають голівки, які геть усі є взірцями древньої, майже неаполітанської, витонченості: сімейні красені, дар та знак шляхетності синівського роду. Дехто має густі-густі чорні хвилі, які легко тримаються на голові, як у статуї, відкриваючи їхні прекрасні солдатські потилиці; а в когось навпаки, густе й довге пряме біляве волосся, яке повсюдно спадає, коли вони крутять головою, але воно неодмінно спадає витончено й легко, ніби шовкове (за вухами, на потилиці, що виблискує мужністю, неодмінно добре поголено); а хтось наче постригся машинкою для стрижки й має коротке-коротке, але недавно помите, чорне як смола, але таке повітряно-легке та блискуче на маківці, що здається світлим: потилиця бездоганно поголена, всюди за довжиною волосся однаковісіньке, утворюючи за вухами та на потилиці майже жорстоко-досконалий та ххх обідок з густого й короткого волосся.

Але у Видінні все не зовсім так. Відкочуючись назад нашим візочком слідом за Мердою та його дівчиною, Карло довго спостерігає за Вулицею ххх ххх, заллятою палким карміновим світлом: на тій вулиці він фактично бачить музей жахіть.

Випроставшись, усі вони стоять обличчям до нього, ніби воскові фігури: жести, вчинки, посмішки, дії, слова — усе це неістотне чи неважливе. У цьому Колі важливим є проста людська зовнішність.

Жінок, дебелих та розпатланих, хоч замість фартухів дехто з них тепер одягнений у сукні, оздоблені штампованими квіточками, огортає^a[218] щось схоже на легку поволоку, у якій розгледіти їх неможливо; а разом з ними й старі, і затяті п’янички й пенсіонери, які вже однією ногою в могилі; літніх людей теж огорнула кармінова поволока, через яку вони перетворюються на незначущих тіней, котрі через силу хочуть виставити себе напоказ, силкуючись бути на висоті. Й дехто з цим упорався: приміром, «товстун» у незапнутій сорочці з оливковою шкірою та густими вусами, які висять як у татарина. Чи довготелесий з водянистими очима та пикою, як у старого сутенера, що видає себе за службовця, має вже напівпосивіле волосся, як у святого, яке в’ється по спині, хоч спереду все вже облисіло й блищить, мов кришка на каналізаційному люкові. А парубки та підлітки стоять, пречудово залляті металевим червоно-карміновим світлом, у яке забарвлене це Коло.