Їхні близнюки, чи то пак двійники, що стоять у Рові праворуч, загубили навіть видимість того, що «наділені здатністю мислити», хоч вона й тяжіє до ххх й є звичайнісіньким втіленням Навіженого Звірства (якщо мені зовсім трошечки дозволять звернутися до негативних явищ Минулого та Культури, які вже не мають жодного зв’язку з реальністю). Я маю на увазі Навіжене Звірство, яке теж, як і решта, стало новинкою. Адже ті, кого винищив геноцид, забрали все, що було раніше, із собою. У цих Звірах з потворними пиками, в яких з носів капає, вилиці слабкі, очі запалі, з огидними пащами, скривленими по краях в оскалі, сповненому ненавистю (та передовсім, вони невиразні), організована злочинність, як різновид професійної діяльності, повторюю, оця злагодженість, згуртованість перетворюється на розділення. Річ у тім, що для злочинців ця організованість — це підтвердження беззастережно правильно обраної для себе ролі та незмінності роду їхнього заняття. Колись вирішивши обкрадати та грабувати, надалі все обертається навколо цього вибору, ідеально йому підпорядковуючись. Спраглі до крові убивці зумисне, ніби наркомани, вчиняють свої лиходійства. Посеред ночі вони повертаються у своє лігво зі шматком людської плоті в оскалених зубах, і, виплюнувши його, витирають рота об передпліччя, але їхні губи все одно замазані кров’ю, а очі дещо комічно палають від збудження.

Мерда дістається Вулиці ххх ххх, третього Рову. Світло блідо-чорне. Скоротивши розповідь Божеств якнайбільше, маємо: у кінці вулиці, як завжди, стоїть Дволикий Взірець, якого поставили туди Винищувачі, аби він за допомогою перетворень спричиняв смерть.

Від його облич по обидва боки, один бік освітлений, а другий — у темряві, розходяться щільні лави Двійників, що створюють подвійну Виставу. Ліворуч стоять вразливі та чуттєві юнаки, які, окрім уже звичної Огиди, від якої вони вже нікуди не подінуться, викликають ще й щирий жаль. Вони корчаться у нападах горьованої поетичності та неврозу, кидаючись на пошуки «чогось» культурного та революційного, завдяки чому вони зможуть прислужитися. Наслідки цих пошуків провальні, адже на їхні голови знов сипляться банальності, беззаперечні істини, запекле поклоніння, емоційний шантаж, припущення, до яких вдаються через невігластво, що буйно розрослося завдяки дещиці здобутих знань. За таких обставин з’являються осмішки, погляди, на які ніхто не відповідає, зневага, пиха, самовдоволеність тощо… й від крихти щирого жалю у сторонньому спостерігачеві, а з ним і від розгубленості та трохи бридкої поетичності, які були в них, поволі залишаються лише тіні.

З іншого боку на оповитій ніччю дорозі стоять тільця, ніби привиди, вони схожі на тих, хто взагалі відмовився шукати, вони геть-чисто захопилися тою дрібкою революційності й культури, якою їх наділили вкупі з псевдокультурою та бандитським конформізмом, якими щедро обдарував їх Взірець-Убивця, допомагаючи їм не відставати від дітей буржуа та багатіїв. Усе це вже стало звичним, укорінилося в їхньому тілі. Вони спілкуються з усіма навколо, як з рівними: вони неспроможні ні в кому зі свого оточення побачити таємницю, оскільки, втративши простоту підлеглих людей та людську гідність, не мають і в собі самих нічого загадкового (1)[237]. Діставши рівність (хоч їм і невтямки, що вона зовсім оманлива) та зрікшись людської гідності на користь правильності, яка чудово пише «прозу» буржуа, вони абсолютно й неминуче позбавились поетичності.

У двадцять третьому розділі бачимо, як Мерда доходить до Вулиці ххх ххх, де розташовується третій Пекельний Рів.

Мерда, певно, вже не витримує. Він білий як мрець. Але він і надалі обіймає рукою моцну Чинцію, ніби приклеєний до неї. Всі мають зауважити, як гуляє ця фатальна та саме у такий спосіб поєднана парочка.

Наголосивши на цьому, тепер розповімо, яким постав третій Рів.

Світло в ньому дуже темного, криваво-червоного кольору. Посередині ліхтарів кров неначе засохла, а по краях — погано відмита кров, розбавлена водою.

Обидва обличчя Дволикого Взірця посміхаються. Наш Душогуб, якого послали сюди Володарі, щоб він позбавляв життя, може широко-широко посміхатися, напнувши посмішки на обидва своїх обличчя, й навіть потирати руки, адже досконаліше вбивство скоїти неможливо. (Благаю мого читача пробачити мені, якщо я «залишу напризволяще» свою мову, не слідкуючи за нею так, як годиться, передаючи, як я сам відчуваю «внутрішній діалог» між Божествами, що лунає усередині Карло, котрий приголомшений через травму, якої зазнав.)

Ліворуч на вулиці, де погано вимили кров, юнаки та молодики живо спілкуються (у наступному рові побачимо, що ж то у них за різновид мови такий). Втім, «живо» — не надто вдалий прислівник. Зрештою, такого прислівника взагалі не існує. Власне, розмова точиться частково дружня, частково світська, під час якої на буденних обличчях застигла цілком звична зневажлива посмішка; тож тема їхньої розмови й те, якими аргументами кожен користуватиметься, були мало не визначеними заздалегідь і вже не спричиняли емоцій, адже тих, хто так говорить, й тих, хто бажає, щоб так говорили, пов’язує глибоке порозуміння. Загалом, відчувається порозуміння й злостива, трохи млява зневага до тих, хто, можливо, не приймає цієї згоди чи, на своє лихо, не перебуває на достатньому інтелектуальному та соціальному щаблі, щоб прийняти її, тож його не допускають. Утім, водночас це «люта» розмова (а не «жива», бо це означало б, що в ній є певна, до слова, нестерпима простота). А «лють», безсумнівно, з’являється не завдяки простоті, а завдяки упевненості. І той, хто так поводиться, ніби сповнений почуття обов’язку, який взяв на себе з власної волі; і виконуючи його, ця людина вкладає туди всю вульгарність, яку б вона, приміром, укладала у фашистські гасла. А те, що її гасла зовсім перекручені порівняно із власне фашистськими, лише посилює її впевненість, її вульгарність.

Хай там як, а розмова, яка точиться уздовж тротуару, є цілком «comme il faut»: всі думки збігаються з тими, які мусить мати просунута та сучасна людина, щоб приховати задоволення від того, що вони настільки прогресивні й сучасні, трохи нудьги чи навіть відрази на обличчях не завадить. Добре науку вивчили, ніде правди діти. Тому й шкіриться одне з облич Дволикого Взірця, якого поставив туди далекий Володар.

Та перейдімо на інший тротуар, той, що в темряві з відтінком застиглої крові. Двійники, які розмовляють на цьому тротуарі, «нікудишні зніжені баби» (як зневажливо називають їх Божества), розмовляють не про соціальні та політичні проблеми; навпаки, вони відчувають до цього незбориму огиду, й це видно на їхніх обличчях. Вони навіть заплющують очі, скривлюючи рот у гримасі стражденного: як людина, в якої уві сні болить живіт. Вони не хочуть чути, не хочуть говорити. І це — найкращі з них. Решта, а їх більшість, навіть гадки не мають, що існує проблема замовчування політичних проблем чи взагалі хоч якої в ній обізнаності. А от те, від чого їхні стривожені нервовим хвилюванням чи хвилею «невербальних виразів», як от сміх чи пердіння, обличчя запалюються цікавістю — то зовсім інша річ. Це викликає усмішку на другому обличчі Дволикого Взірця.

Перш ніж покинути третій Пекельний Рів, треба хоч би кинути оком на Сцену Дійсності, яка ще майорить, перед тим, як їй зникнути навіки.

На вулиці, названій на честь ххх ххх, уже майже на околицях кварталу Торпіньятара, поруч з кварталом Мандріоне, з його відомими мурами, які, коли йдеш цими бідними кварталами, розділяються надвоє, розчахуючи широкі простори, в яких спадає доземно небо (за будиночками, обнесеними огорожами, вкритими зеленню, дво- чи триповерхівками, халупками та хижками), комашиться люд; у цьому рої геть усі: жінки, старі баби та діди, літні люди, дітлахи, шмаркачі, підлітки та юнаки.