У двадцятому розділі Видіння Мерда нарешті дістається Вулиці ххх ххх. Це вже не Коло, а Пекельний Рів[233].

Отже, розпочинається друга частина Пекла (1)[234].

Всього Ровів п’ять, відповідно до п’ятнадцяти Кіл, їх характеризують різні будови Взірця. Власне, він «подвійний» чи то «дволикий». Він має два тіла, а отже, два сенси. Він неоднозначний, але два єства, які складають його неоднозначність, — це ніби олія та оцет: кожне з них, розвиваючись незалежно від іншого, зберігає та утверджує свою незалежність. Один обернений спиною до іншого.

Зрештою, Взірці з Пекельних Ровів — це Суперечність, яка не хоче вирішуватись, але й Протиставленням воно теж ставати не бажає. Це єдине ціле з Двома Обличчями, поєднаними, як зазвичай, однією шиєю, а тому вони ніяк не можуть бути знайомими чи просто глянути один на одного.

Хай там як, а ці двоє сіамських близнят, утілених у гермі Януса, ще мають дві риси.

Перша: вони корчаться в смертельних корчах — ось-ось мають померти, розчинитися, припинити існувати. Історія зажадала, щоб вони були такими, бо наразі не могла вчинити краще й мусила вдовольнитися існуванням двох, може, й одночасних втілень, але не суперечливих між собою.

Коло ніг Богів з п’ятьох Пекельних Ровів, окрім уже звичного боввана, в якому, так би мовити, «застигають» їхні обриси, є ще й сокира. Саме сокирами за якийсь час, за кілька років, Дволикі Взірці розколють надвоє, й побачимо, яка з двох половинок, що залишиться, переважить, позбавившись суперника.

Друга прикметна риса: Боги з п’ятьох Пекельних Ровів не мають ані імені, ані опису. З тих самих причин вони дедалі кволішають та існують тимчасово. Історія створила їх, розставивши на шляхах ˃ Народу ˂, але поставила їх, як би це мовити, валятися під ногами. Це Непередбачуване й Непов’язане. Можна просторікувати про тисячі їхніх характеристик та значень; або ж про них можна розповісти описовими висловами й загальними фразами, та одне неспростовно: те, що вони пов’язані й одностайні із Взірцями з попередніх Кіл. От тільки останніх уже ніби якоюсь мірою раніше вже прийняли, а тому вони цілком зрозумілі, а от інші — тільки визначаються, а то ж досі незбагненні. Отже, прийняття — це перетворення, — хай навіть у ньому не один, а два сенси й відбувається воно одночасно, — яке вони спричинили у способі життя, у якості життя та в тілах тих, хто їх наслідує.

Утім, перейдімо до першого Рову.

У цьому Рові Дволикого Бога можна було б назвати Богом, що є володарем запахів. Та, вочевидь, сказати, що це запахи, — це не сказати нічого: так, метафорична підказка, поетичний приклад. Проте за браком чогось ліпшого, підемо цим шляхом.

Зі сцени Дійсності (це Вулиця ххх ххх, якою вона була кілька років тому), яка, як завжди, маячить, як тло, за Сценою з Видіння, добряче повіяло різними запахами, якщо точніше, запахами від тіл молодиків та дівчат, які гуляють тротуарами та сидять у маленьких барах (як і завжди, старі поза грою). Тхне потом та пилюкою, себто злиднями та простотою. Ними просякли штани (хай вони жалюгідні, рвані, придбані на руках на Вулиці Саніо, але носять їх вишукано) й бавовняні сорочки за пару лір; ними просякли чуби на головах і прекрасні, добре окреслені, відкриті потилиці.

Хоч і справді черевики трохи смердять, надто якщо вони гумові. Та цей сморід чудний, старий, як світ, і його можна пробачити. Крім того, ще пахне майстернею, мастилом з домішкою запаху іржавого заліза, від якого трохи нудить. Пахне свіжим хлібом чи навіть хлібним тістом. Певна річ, це пахне з якоїсь пекарні. А про пахощі з ятки, де продають фрукти, взагалі годі й говорити. Ще відгонить рибою, й попри те, що сморід риби, що в’ївся, — убивчий, він не бридкий, навпаки, здається приємним.

Від м’ясникового нагрудника пахне кров’ю; правду кажучи, від нього теж трохи нудить, але він не менш приємний. Це запах праці. Мало не пахощами видається запах від розсильного з ковбасної крамниці, від якого пахне перцем та пакувальним папером. І так далі: я б міг переповідати безліч сторінок.

А ще відчувається запах члена, хай і не дуже чистого, а часом абсолютно точно не ххх — пахне сечею, чи тим, що сучасні хлопці називають «молочком», але він не гидкий, адже це запах природи, запах народу.

А тепер погляньмо, що відбувається у вищезгаданій Сцені Видіння. Між тим, на своєму маленькому п’єдесталі випроставшись стоїть Взірець, обидва його обличчя прив’ялі й обидві голови мовчать. Але їхня дволикість відбивається та ххх буквально на всій Вулиці ххх ххх. Обабіч стоять молодики й хлопці, які наслідують одне з двох Втілень Бога, а з іншого боку — ті, що наслідують друге Втілення. Але вони лише Наслідувачі, вони не Адепти й не Втаємничені. Дволикий Дух Бога спускається на них, розділяючись надвоє й розділяючи їх на дві лави не лише не за їхнім бажанням, а навіть несвідомо для них. Уже не «первісна» простота, а цілковита пасивність, мало не як у роботів, якими цілковито керує власна доля, — ось через що тут особливо потрібен Взірець з першого Кола — Взірець Потворності та Відворотності.

Всі хлопці та чоловіки, які з’являються у цьому Колі, мають між собою одну прикметну рису: вони всі, й ті, що ліворуч, і ті, що праворуч, надзвичайно потворні й гидкі, розрізняючись поміж себе подібністю до одного чи до іншого обличчя свого Пана.

Спочатку роздивимось тих, хто стоїть праворуч.

Вони надзвичайно картинно, хоч світлини знімай, стоять уздовж дороги, розділившись на юрби та невеличкі купки. В обличчя нікому не дивляться. Балакають, мабуть, тільки якщо мають серйозний привід; або по-дружньому теревенять, іронічно й насмішливо всміхаючись. Кожен з них — це просто показний екземпляр: на штанях блискучі зіркоподібні латки; сорочки, мов «двосторонні» жилети — середина синя, а назовні попелясто-сірі з відтінком бірюзи; штани довгі й страшенно вузькі в талії, внизу у кльошах; і, звісно, «пухлятини» у всій красі (чи то пак картоплиноподібні опуклості членів). Решта, яка не має до них стосунку, викликає лише гидку нудьгу та мало не відразу^a[235]. Поза тим, на них не було ані краплі засмаги, й вони не були підтягнутими завдяки заняттям якимось спортом. Одначе на кожному з них ніби відчувався медальний блиск: чи то пак блиск захоплення тих дівчат, котрих вони у кварталі чи поза ним тримали за руки чи обіймали за плечі. Вони стоять там, щоб ними захоплювались; зарозумілість спотворює їхні обличчя не менше, аніж патлаті та «змайстровані» зачіски, змагаючись у тому, який стиль найбільш спотворливий. Видовище доповнюють барсетки, які вони бридко стискають у руках, маючи такий вигляд, ніби звикли, що їхнє життя сповнене манірності, яка розпещує й якось кумедно перетворює їх на людей зажурених та замкнутих у самих собі.

Отож від них усіх — не забуваймо, що вони потворні й відразливі, навіть попри те, що, можливо, за інших історичних обставин могли б бути миловидні й гарні, — відгонить зовсім однаковісінькою цирульнею та погано вимитим тілом.

Сморід, який огортає їх, спроможний відчути лише дуже чутливий ніс; але, якщо його таки відчули, він обертається на безжальні й нетерпимі моральні переконання. Це запах робітника-фашиста чи адвоката-клерикала, власника крамниці, який виходить із лазні поголеним, чистим і засмаглим; молодого та діяльного директора фірми, який користується французьким одеколоном.

А ще це запах членів, які або ж погано помито й через те, коли мило змішалось із запахом сечі, останній перетворився на сморід; чи запах присипки з молочком, через яку спускачка, хоч би як небагато ххх, стає ядучою. А як і добре помилися, то через цей стерильний запах пеніси гидко починають тхнути убогою плоттю та слабкими й повислими анатомічними органами.

Але перейдімо до тих, хто стоїть ліворуч.