Саме цю доповідь він, як доказ своєї старанності й слухняності, передасть своїм начальникам. Та ось у Генуї до його купе сів ще один подорожувальник. Паскуале відразу второпав, що з цим добродієм важко буде зав’язати одну з тих приємних, сповнених здорового глузду та взаємоповаги розмов, які так гріють його поліцейське серце, чи то пак, точніше було б сказати, серце несправдженого поліцейського офіцера. Новим попутником був молодик його віку, а може, навіть трохи молодший. Безсумнівно, людина інтелектуальна. У ті часи між буржуазією та простим людом, між інтелектуалом та робітником пролягала цілісінька прірва. Досить було раз кинути оком, щоб розгледіти простісіньку зовнішність, поставу, й ви абсолютно непомильно розрізните їх. Паскуале, чоловік з народу, враз зрозумів, що перед ним буржуа-інтелігент, а буржуа-інтелігент вмить визначив, що поряд людина з простих. Відверто кажучи, немає нічого такого, щоб безсторонньо давало мені право робити висновки, хто був той інтелектуал, що зайшов у купе потяга Турин — Катанья на початку осені 1961 року, і яких він був поглядів. Та мені чомусь здається, що він був лівим. І дійсно, слідом за собою він тягнув валізу, заледве вмостивши її на сітці, напхом напхану книжками, одну з яких він витяг, аби почитати в дорозі. Це була одна з тих книжок, які було б цікаво почитати в дорозі лише тогочасному інтелектуалу лівих поглядів. Це була книжка Шкловського про Стерна (російською справді назва звучала кумедно «Тристрам Шенди Лоуренса Стерна и теория романа»). Тому саме цей лівий інтелектуал, блідий, не непримітний молодик, що трошки скидався на священика, не міг не відчути прихильності до цього «робітника» (те, що насправді йшлося про представника люмпен-пролетаріату, для нього геть не мало жодного значення, вочевидь, як і всі йому подібні, він не бажав знати, що існує люмпен-пролетаріат). Отож, обмінюючись із ним кількома словами, він був ґречним. Звісно, Паскуале на ту ввічливість взаємністю не відповів, побачивши у чоловікові фанатичного комуніста^a[34]: враз сплутавши свою класову ненависть з власною професійною неприязню до комунізму. Втім, його це не надто турбувало. Чоловік був у чудовому гуморі. Він мав намір провести подорож якомога приємніше, хоч би й добренько забутися сном… Він задоволено милувався своєю валізкою, у якій лежала його доповідь і поруч котрої тепер лежала точно-точнісінько така сама валіза інтелігента, напхана книгами.

Подорож видалася тривалою, безкінечною. Сонце сіло, спустилася ніч. У купе заходили, сідали, а потім сходили дорогою інші пасажири. Врешті, майже одночасно сон полонив обох попутників; цього разу вони майже не намагалися заснути, не хотіли цього сну: глибокого, як сплять діти.

Коли вони прокинулись у Римі, вже був майже світанок, і обох чоловіків в один мент спіткала ураза, яка ошелешила їх до найнепроникнішого й найглибшого куточка душі: їхні валізи вкрали. Їх і справді ніде не було. В їхньому зникненні дійсно було щось фатальне: ніколи ще просте зникнення речей не залишало по собі такого враження: на тій сітці лишилася всеосяжна, бездонна, сказати б, пророча пустка.

Наразі трапунок із «викраденим протоколом», і в цьому я краще відразу зізнаюсь читачеві, матиме для моєї розповіді досить другорядне значення. Та не чим ті наслідки цієї пропажі будуть неважливими, з іншого боку, звісно, це зникнення не матиме вирішального^b[35] значення: у слушний час про «зниклий протокол» знову не забудуть згадати.

Наразі має значення лише одне. Паскуале тепер не зможе віддати своїм замовникам свій досконалий протокол, у якому викладено безліч фактів. Тепер йому доведеться, зазнавши болісної урази по самолюбству корисного й вірного підлеглого, робити нотатки й потім викладати розвідане переважно в усному вигляді.

І це не могло не позначитись на моїй розповіді. Яка за своєю природою належить до когорти «нерозбірливих» творів, а тому розбірливою її зроблено штучно: одначе другий твір (натура) є не менш справжнім за перший.

Переказувати все, що робив Карло протягом свого перебування у Турині, послуговуючись «протоколом» Паскуале, — це значить неминуче поставити гармонійність розповіді у залежність від «прочитуваності». Та мій обов’язок як письменника полягає в тому, щоб створити свій твір ех novo: і то не з власної волі, а радше під справжнім примусом, якому я ніяк не можу противитись. Навіть якби я не мав такого наміру й бажання, ця історія все одно хоч-не-хоч мусила б бути, хоча, можливо, й не лексично чи стилістично, «новою грою»: втім, уся вона є лише грубою, майже середньовічною, алегорією (дійсно нерозбірливою). І читач пробачить мені, якщо я цим йому набридаю: адже я проживаю народження моєї книги.

Маєток Валетті, розташований у Канавезе:

Щойно приїхавши, Карло сходить на піддашшя. Він мимохідь зауважив спантеличений вираз обличчя матері, котра не чекала на його приїзд. Мати у нього була дуже гарна, висока, як і її син, але огрядна. Вона збирається поїхати до Турина на своє свято. Карло мимохідь глянув на неї й, обіймаючи, опустив руки нижче, аж до верху налитих стегон, огорнутих шовком. Потім підіймається на піддашшя, де малим просиджував цілісінькими годинами. Звідтіля він дізнався про сову й цвіркуна, про канюка, про дзвонів дзвін, про заутреню або «Ангелуса» та про все сільське життя. Отаке

І лише піднявшись на піддашшя (у днину, вже по-вересневому неласкаву, втомлений подорожжю у потязі та безсонною ніччю у туринському готелі), Карло розстібає штани, вивільняє з-під одягу пеніс і починає мастурбувати. Трохи пахне сухістю й пилом, трохи чимось їдким, меланхолійним: ерекцію не втримати, і саме команда з мозку, прошитого наскрізь поверненням у дитинство та спогадами про страшенно непорочне сільське життя, викликала бажання мастурбувати. Якщо не враховувати прислуги, у всьому маєтку їх лише двоє: він та мати. Починають дзвонити дзвони ххх. Вже майже обід, хтозна, чому вони дзвонять. Може, це святковий дзвін до завтрашнього свята. Разом із запиленою ранковою сухістю у повітрі відчувається щось сире й вогке, надвечірнє. Невже? Невже день уже добігає кінця? У посмученій сірості надто ясного неба? Карло зупиняється, але не для того, щоб потім знову продовжити. Ховає затверділий, але порожній, укритий крапельками, не отримавши належне, й, може, із трохи неприємним запахом на голівці член у штани й застібається. Сходить униз зі своєї таємної дитячої обсерваторії, про яку знає лише він і з якої він пізнавав життя: сільське життя очима багатої та хворої дитини. Йде сходами, які наче резонують через свою старість і навіть зношеність (які насправді здаються новісінькими й пахнуть воском та культурною лавандою), ніби луною відбиваючи лише одне, так само, як і п’ятнадцять чи двадцять років тому: «мастурбувати, мастурбувати»: гаряча плоть затверділого й відкритого пеніса, збудженого й затиснутого у незугарних штанцях, які він надів, бо так хотіли домашні, щоб мати вишуканий вигляд. Проходить порожнім будинком (у домі нова служниця) й, не стукаючи, заходить до материної спальні. Вона сидить обличчям до люстра, повернувши оголену спину до дверей, і збирається причепуритися до святкування, на яке має невдовзі йти. Вона вже літня жінка, — їй уже п’ятдесят, — тож варіантів, як провести день, має небагато: щовівторка відвідує літературні читання, виставки «Фіата» й нескінченні світські вечірки невіддільні від таких заходів та схожих на них. На початку шістдесятих жінки ще поводяться природно, як і вона. Вона білявка (та й не така вже сива), око закриває велике пасмо, ніби вона років на п’ятнадцять молодша. Груди напівприкриті. І хоча вже був пізній ранок (вечірка, на яку вона збирається, починається опівдні у хмарочосі, щось на кшталт Терацца Мартіні), кімната занурена у вечірню півтінь, сповнену відчуття надвечір’я, цілковитого виснаження й невмолимого бажання усамітнитись і відпочивати, як годиться у цей час. Груди у матері теж напівприкриті, як, звісно, й зморщена, натягнена, вкрита кремом шия. Під легким халатом просвічуються кремезні стегна. Карло, підійшовши до жінки ближче, цілує її. Вже багато років, ще з ранньої юності, він має таку звичку. Ема (як і мадам Боварі) ошелешена. Її сміх схожий на квоктання, хоча чується тільки «о»: «О, о, о!» — й знову чепуриться, як курка після півня. Вона була повела мову про те, як жилося Карло у Римі. Та її погляд опустився у люстро, й вона побачила у ньому, як Карло стоїть, стискаючи однією рукою свій член, ніби переборюючи нестерпне бажання попісяти, від якого він не може поворухнутися. Ема дивиться на обличчя Карло й, нічого не підозрюючи, далі спокійно карбує: «О, о, о!» Проте очі її знову опускаються у дзеркало, — звісно, по-іншому й бути не могло, — і цього разу вона помічає, як Карло рукою пестить свій кінець, повільно розстібаючи брюки. Ема знову повертається до макіяжу, починаючи накладати пудру. Карло нахиляється до її потилиці й знову цілує жінку, та на тому не спиняється: далі проводить язиком по її спині. Ема на це: «Та що це ти робиш?» Ніби якесь дівчисько чи повія. А Карло їй (йому вже не сила терпіти): «Мовчи, мамо». Вона мовчить і далі накладає на обличчя пудру. Певна річ, нічого не відбувається. Втім, її очі, — вони її не слухаються, — опускаються, щоб глянути у дзеркало, й бачать те, що зрозуміти неправильно ніяк не можна: із штанів стирчить, направлений просто на неї, налитий, збуджений пеніс Карло. Тепер уже Ема лякається, хоче підвестися з ослінчика, на якому сидить розхристана. Карло їй не заважає, та щойно вона звелася на ноги, він хапає її під пахви й штовхає на ліжко (у цей час незапнутий халат, який був на ній, спадає додолу), й каже: «Ходи сюди!» А Ема йому: «Але ж, Карло, Карло». І хоч вона дужа, як віл, та жінці не вдається звільнитися від рук того маленького, сухореброго, як підліток, тридцятип’ятирічного Нарциса. Зірвавши з неї білизну, Карло валить жінку на ліжко й злазить верхи.