Усі вони схожі на Мерду, який, виходячи з-за рогу вулиці, кидає на них заохочувально-заспані погляди (хоч насправді він має демонстративно вдивлятися вдалину, у далекий небокрай перед собою, туди, де розташований квартал Тусколано, — так само заспано й відсторонено, разом з тим пересичено посміхаючись), як кузини та рідні брати. Та хай яким поганим і бридким є Мерда, що має куделі на баках та на потилиці, й зубки, як у миші з канави, масне обличчя, повне ластовиння, ніби його пообкакували мухи, та зухвалості, сповненої ненавистю до всіх і всього навколо, хоч видно хвилювання (яке він чудово приховує), з яким він канючить до себе увагу — але «такі ж самі, як і він», його «однолітки», які «виставили себе на показ» у карміновому світлі ххх ххх дороги, ще гірші та огидніші за нього.

Що ж вони не сміються, не обіймають дівчат за плечі, не поводяться, як годиться за цих обставин, не дивляться вперед, не втуплюються очима долу, як монастирські вихованки, не базікають між собою, не поворухнуться, взагалі не мають наміру робити щось: бо вони там стоять лише задля того, щоб показати, які вони потворні та гидкі.

Позаяк саме тепер починається справжнє споглядання, — інтелектуальне споглядання, — Божественна трійця, яка тягне за собою віз, у якому сидить Карло, починає стоячи за його спиною, розтлумачувати йому те, що він бачить; втім, це лише внутрішній голос, який перескакує від думки до думки, наче уві сні. Насправді розмовляють з ним лише двоє. Третє божество німе. Але Карло їх не бачить. Лише «дізнається» від них, їхня внутрішня розмова проникає йому всередину, наче світло, — те, що йому потрібно, аби зрозуміти, що коїться перед його очима.

Перше, про що він «дізнається», — це що кожне Коло[219] втілює якийсь окремий Різновид, а отже, кожна Ява є неповною: вперед виступає певна окрема Складова нового Еврезису на ххх ххх Дорозі. Друге, про що він «дізнається», — це що всі Складові, які Показ час від часу висуває вперед, — ніби непохитні й майже застиглі, — наповнюються життям і рухаються лише у поєднанні з усіма іншими чи з переважною їх більшістю. Отож (це третя річ, про яку розповідають Карло) — всі ці окремі Показові Складові співіснують у справжніх людях, які час від часу демонструють їх на собі, на своєму тілі. Врешті, хай там як, — і це третя річ, про яку йому попередньо повідомили, — у Показі обов’язково є хтось, у кому якась окрема Складова виявляється у бездомішному вигляді. У даному випадку на ххх ххх Дорозі Складовою є потворність та відраза.

А та особа, у якій немає нічого, окрім як потворності й огиди, є Взірцем.

Та Взірця не видно, адже нікому не сила стерпіти того, який він має вигляд.

Він похований у глибині Кола, усередині маленької мармурової могили, що утворює скинію, на якій стоїть Бовван (вона різнобарвна, колір залежить від Кола, у цьому вона кармінова), що відтворює статуру Взірця, але й на нього накинуте укривало, адже обличчя у нього теж нестерпне.

«Могила» чи «Скинія» розташовані у кінці вулиці, там, де кармінове забарвлення поступово переходить у полуничний пил, хоч здалеку, він видається бляклим, можна сказати білуватим.

Страшенну нестерпність Взірця та його Боввана легко доводять ті, хто, розсипавшись по всій вулиці, обличчям до Карло, який за ними спостерігає, намагається удавати ту страховизну. Удавання (за словами Божеств) — це «формальне» підґрунтя «правил, за якими ці люди живуть». Отже, наразі у Колі потворності й відворотності вони удають потворність та відворотність, що — і це слід постійно мати на увазі — є лише одним з численних Взірців, котрих вони удають, наче послідовники якогось Культу. Власне, всіх їх вони удають одночасно. А місця, де розташована Скинія, Взірця Взірців досі не знає ніхто. Набагато точніше висловились Божества про особливий та актуалістичний сенс Взірця із Кола, що на ххх ххх Вулиці. Сказали вони таке: позаяк первісний Взірець, принаймні у матеріальному плані, є потворність та відворотність, звідси випливає, що люди, наділені від природи якимсь каліцтвом чи бридкою рисою, займають у житті місце, яке колись належало «гарним», «обдарованим принадністю»; отож саме яскраві «взірці», існування яких підтверджено документально, у якомусь сенсі стають ближчими до Первісного Незримого Взірця, який так жагуче прагнуть втілити у власній культурі. Якщо людина дещо захиріла, чи навпаки, товста, чи у неї одне плече трохи вище за друге, якщо має кістляві чи криві ноги, куца чи худорлява, має ніс довгий чи кощавий або ж сплющений чи кривий, якщо очі в неї невиразні або ж сповнені ідіотизму, страху, злості, безособистісності, себто їхню виразність знищив неспокій чи ххх самоствердження, якщо вона криворота чи зловісно, чи підступно, чи гидко всміхається, чи навпаки, обридливо й безпричинно регоче на всі тридцять два зуби тощо, тоді у своєму колі, на своїй вулиці чи в улюбленому барі вона постає ймовірним взірцем, що є найближчим до Первісного Взірця, який сховано у Скинії.

Задля того, щоб підкреслити, підправити, посилити, зробити ціннішим, а над усе надати «значущості» усім фізичним вадам тих, кому поталанило отримати у дар від природи якусь дещицю потворності й гидотності, надзвичайно важливим є волосся: у вигляді вусів, борід, баків, гривок, прядок, хвостів й інших втілень, яким попередні цивілізації не придумали назви. У кого обличчя повне, опасисте, корені волосся густі біля чола та на скронях, а саме волосся дістає до низу шиї, на кінчиках маючи довгий ххх, останній штрих до густої завивки, завдяки якій воно піднімається, як у бездоганній укладці чи «перманенті», що його носили пані у сорокових; загалом, з такою зачіскою обличчя не здається таким незугарним чи бридким, навпаки, набуває доволі правильних рис; але воно стає сірим, безособовим, таким приниженим від того, що цю зачіску «повторюють», наслідуючи часи, про які вони зовсім нічого не знають, що досягає такої потворності, що аж серце стискається. А хтось взагалі, навіть не здогадуючись про те, повторює ще давнішу моду: двадцятих чи початку тридцятих років; зазвичай він дуже засмаглий, волосся у нього пряме й спадає з обох боків чола, а уздовж власне чола спадає довга й акуратна гривка. Найчастіше так стрижуться брюнети, й, мабуть, вони з півдня; не те, щоб він був негарний, але через наслідування, сповнене «зів’ялого» кокетування, про яке він, як кінь, навіть гадки не має, теж стає почварою. Часом замість гривки роблять капризні завитки. А дехто, маючи неживе волосся, відпускає собі його, щоб росло як попало: та воно чорне-чорнюче, розпатлане й усе в клоччях — чисто тобі неореалістична[220] мандрьоха з п’ятдесятих. Тим паче, що зазвичай цей тип товстий, коли взагалі не опецьок, блідощокий та гачконосий, дупа достоту як віолончель, та ще й вузькі штани крикливо її підкреслюють. Навіть у цьому випадку наслідування несвідоме, а потворності й відворотності досягають так невинно, що стають ще потворнішими й гидкішими. Є купа інших, які наслідують чоловіків, замість того щоб повторювати за жінками; вони наслідують Великих людей Минулого, про яких ніхто з них й гадки не має, — хто Христа, а хто Кавура[221], хто інтелігента-реакціонера з вісімнадцятого століття, а інший — суддю, написаного невідомим художником-неокласицистом тощо… Наслідують здебільшого парубки, вже немаленькі, років двадцяти п’яти чи двадцяти шести. І бороди, дуже різноманітні, вони, здається, теж побачили ххх в останніх: густі й короткі бороди, які ростуть від самих очей, цілком вкриваючи щоки; чи довгі, густі й широкі бороди, але волосинки у тій бороді жорсткі, тому борода ніби дерев’яніє; а інший — білявий, має тонке волосся, й борода в нього спадає хвилями, як у апостола в стилі ліберті (звісно, від тих несвідомих наслідувань і надалі жахливо стискається серце). А хтось відпускає собі довге волосся й бороду, додаючи до свого образу таким чином, крихту культового «екстремізму», скидаючись на святенників, що належать до релігії, якої він не знає, як от індуїсти чи старі ковтальники вогню; тим паче, що найчастіше ці екстремісти мають жалюгідні тільця й одягнуті у джинси та сорочечку, як у неаполітанського підлітка, коротше, як кажуть у Римі, «світять голою сракою». Є й такі, що «змайстрували» собі зачіску; зазвичай це ті, що, маючи від природи кучеряве чи надто густе й хвилясте волосся, запобігають цій прикрій халепі, відпускаючи волосся, а потім вистригаючи його фактично на рівні шиї чи навіть на маківці, а то ще й на чолі, тож посередині вони майже голені, а навколо вух вип’ячуються два величезних стирчаки, нагадуючи — й цього разу несвідомо, вражаючи серце й майже рвучи його на шматки — зачіски певних первісних посвячених, які нівечили собі обличчя, перетворюючи його на невпізнанну маску. За таких умов, здається, найліпших результатів досягають ті, хто мав нещастя народитися з густющим та кучерявим волоссям (яке колись було «кучерявеньким»), але випрямили його, а тому могли утнути зі своєю штучною шевелюрою все, що заманеться, геть-чисто руйнуючи свій природний вигляд і, так воно видається, якнайбільш задовільно відповідаючи Первісному Взірцеві зі свого Кола, саме тому, що і є Взірцем Потворності та Відворотності. Залежно від того, наскільки близько вони наблизилися до такого Взірця, у них формується два більш-менш задовільних різновиди поведінки (хоч цілковита задоволеність переважала набагато частіше). Перший різновид — це поведінка святенника, яка виражалася у тихому сяйві очей та помірності у жестах, яка трапляється, коли людина цілковито здійснила свою мрію, а через це не має більше за що докоряти долі, не має чого просити чи чекати від неї. Він цілковито реалізувався й перебуває у мирі із суспільством, перед яким хизується своєю^a[222] наближеністю до Взірця, принаймні соціальною, яку він вважає майже ідеальною. Більш того, така досконала імітація Взірця викликає у ньому звичайний «переворот», завжди притаманний цілковито конформістським поглядам, а потім ця людина стає агресивною й жорстокою. Загалом, цілковите прийняття Влади обертається на жорстокість до меншості, яка з тих чи інших причин цю владу не приймає чи не стає на її бік. Отож укупі із блаженним та застояним світом, притаманним людині, яка ладна всім своїм єством у власному Тілі втілити всі Вказівки Влади, у нім співіснує ще й зловісне світло злості, люті, шаленства, завдяки якому надмірна Покора обертається мало не на Анархію, а бездоганна правильність — на неподобство.