Але тепер Карло знав про те, як саме обертається Колесо. Як знав і те, що «точка» розташовувалась трохи вище й праворуч від того, хто спостерігає за Колесом. Отже, тепер, роблячи оберт, він трошки опуститься вниз, падаючи у бездонну сірість, а потім підніметься знову сюди, трохи вгору й праворуч, звідки матиме дивовижну змогу споглядати нову картину. А тим часом він насолоджувався тим, як Колесо робить черговий оберт у просторі, відчуваючи таке саме захоплення (і щось схоже на лоскіт у животі), яке відчуває дитина, коли гойдається вниз-вгору на гойдалці. Незабаром він знову повернувся у «точку», з якої подивився на вісь Колеса. Пам’ятником закляклого після смерті тіла тепер уже був Довбень, величезний кам’яний Довбень, Прутень. А поруч стояв сивобородий стариган із добрими, сповненими болю очима; це був святий, надзвичайно сердечний, але було зрозуміло, що він ще й неймовірно непоступливий і спроможний, якщо буде потреба, абсолютно не знати жалю.

Колесо знову зробило Оберт у просторі, обкрутилося навколо своєї осі, повертаючи Карло знову в Точку. Тепер на осі був хлопчик на морському узбережжі й на хвилях у морі гойдався човен: навколо, спостерігаючи за ним, стояла юрба дикунів, а якийсь чоловік (обличчя він не бачив) ставив на ньому тавра. Врешті-решт, чоловік подає йому палицю з величезною мушлею у вигляді спіралі й, незважаючи на те, що хлопчина плаче, ніби маля, якого забирають від матері, той чоловік своїми дикунськими руками грубо штовхає його до човна, що вже напоготові відвезти його у далеку далечінь. А багатоголосся тим часом говорить йому дещо дивне: «Ось ти й народився вдруге».

Почався новий Оберт: тепер на осі перед очима Карло постав низенький, звичайнісінький, пересічний стариган: дрібний буржуа у сірому сучасному вбранні, не більш і не менш. Карло враз його впізнав: це був його батько. А поруч стояв незнайомий молодик, який теж мав величезного міцного темного члена, як та жінка, яку він бачив, коли Колесо обернулося вперше. Наразі його батько мав геть не той сенс, якого протягом багатьох років зазвичай надав йому Карло наяву, це був геть новий сенс, ніби сповнений якоїсь променистої новизни.

Під час наступного Оберту Карло вмить усвідомив, що видовище, яке розгортається перед його очима, це не послідовна вервечка Сцен у Центрі Колеса, віднині й надалі вистава розгортатиметься у просторі навколо нього. Й це більше не був відкритий космос, тепер це була пустеля. Й наразі у цій пустелі був світанок. Довжелезні скісні сонячні промені падали на піски та камені, наділяючи їх довгими тінями. В оазисі чи біля броду, де виднілися блакитнуваті колючі рослини, зійшовшись з протилежних боків, зустрічаються двоє молодиків: спочатку розглядають один одного зі страхом та ненавистю, а потім, хоч і досі дивлячись один на одного недовірливо, підходять і потискають один одному руки. Потім інші молодики, так само дужі й голі, — у кожного такий самий величезний, звірячий, міцний член, як у тої жінки з першої Сцени, — хто поодинці, хто гуртом, сходяться до того місця в пустелі (де, як мав змогу тепер бачити Карло, височів високий загострений камінь, схожий на обеліск чи сходи). Спершу вони роздивляються один одного вороже, як незнайомці. А потім, як видавалось, замість того, щоб потоваришувати, вони ніби вирішили пов’язати себе союзницькою угодою. Дехто вже розпалив вогнище, а декотрі, яким би це старомодним не здавалося, співали й пили вино. «Це брати-сироти», — сповіщало «покірне, незапам’ятне й безтурботне» багатоголосся. Це прошило серце Карло невимовним болем.

У цю мить він прокинувся. Але лише на хвильку, бо сон продовжився наяву. То була якраз слушна мить, аби він саме усвідомив (усвідомлення це підказали йому з тепер уже невизначуваної далечіні, підказало багатоголосся), що поміж тих «братів» несподівано виростав новий персонаж, щось штабу «Диявола», «Духа Зла», у якого навіть було ім’я — Поліс, чи щось таке, — принаймні так встиг поміркувати Карло, чи краще було б сказати — встиг дізнатися. ˂

Сон, який бачив Карло, мав невеличке доповнення під час обіду. Того дня додому повернувся його батько, котрий увесь цей час був у від’їзді у справах. Отож за обідом того дня була присутня вся родина. Це була випадкова подія (оскільки за попередні два десятки років цьому ніхто не надавав значення). Проте певної урочистої значущості цій події не бракувало. Батько сидів за столом на чільному місці. Кумедно, бо саме таким бачив його Карло у своєму сні минулої ночі. Він був одягнений у темне, носив огидні окуляри з черепаховими завушниками й мав дещо діловито-молодецький вигляд, який трохи спантеличував.

Дивлячись на батька, Карло раптом пригадав шматочок свого сну, — чи то він наразі додавався до того сну, ніби марення продовжувалось далі.

«Ти повертаєшся, — нашіптувало незапам’ятне багатоголосся. — Ти повертаєшся». Іншими словами: «Ти повертаєшся в ту точку». Але це означає, що вона розташовується не «вище праворуч», а внизу посередині, де космічна безодня заглиблювалася, ніби провалля, й куди (це теж було відомо цілком певно, хоч і абсолютно не мало виправдання) проектувалися тіні всіх персонажів, яких він бачив у Сценах, у Центрі Колеса.

Коли подали фрукти, батько трохи розбалакався, маючи так само молодецький, трохи дурнуватий вигляд, мабуть, подіяло бабине винце, навіть кинув якийсь дотеп з приводу не знаю вже якої події у тодішній політиці (нагадую читачеві, що це були 1960–1961 роки). Почувши батькові слова, Карло знову відчув усередині хвилювання чи, може, то було передчуття. Він раптом збагнув те, на що ніколи в житті серйозно не зважав, а саме, яким тягарем були для нього особи однакової із ним та батьком статі, чоловіки, а над усе (втім, це не дійшло до свідомості) — парубки: він подумав, що рано чи пізно він все одно мав дізнатись про їхнє існування, завдяки такому самому фізичному насиллю, за допомогою якого наразі його змусили бути поруч з батьком, його старим батьком.

Насамкінець: у період по поверненні до Турина Карло, як ретельно записано^a[56] у «поцупленій доповіді» Паскуале, мав інтимні стосунки, і до того ж неодноразові, зі своєю матір’ю, чотирма сестрами, бабусею, а також подругою останньої, зі служницею та її чотирнадцятирічною донькою, дюжиною дівчаток — однолітків доньки служниці і навіть молодших, а також із дюжиною добродійок з оточення своєї матері. Крім того, займався ексгібіціонізмом (мав завершені статеві зносини чи інші стосунки, у яких отримував сприяння інших осіб, а також незавершені, як от мастурбація), з майже сотнею неповнолітніх та трохи старших дівчат (хоча й старшим було не більше двадцяти); він вартує півдюжини сутенерів, мастурбував, фактично безкінечно перериваючи еякуляцію, щомиті, коли опинявся на самоті, навіть привселюдно.

Переказувалося мені все це дуже важко, ніби Паскуале «спостерігав збоку», тобто за допомогою його протоколу. Проте наразі Паскуале завершив своє завдання. Тому ми можемо нарешті здихатися як власне Паскуале, так і його обмеженості у мові. Позаяк, це відразу стало зрозуміло, протягом наступних років, наступних десятиліть, Карло поводитиметься достоту так, як по поверненні у своє рідне місто: ба навіть гірше.

Стояв палючий червневий ранок. Літо прийшло раптово. Асфальт та каміння обпікали, їдкий сморід від нечистот, що горять під сонцем, яснішого й яскравішого за яке годі було уявити, змішувався з пахощами диких трав, що пробивалися навкруги: між халупами з нетрів, між великими житловими будинками сімнадцятого століття, між невеличкими фабриками, скупченими уздовж берегів Тибру, просто на тибрських греблях, переносячи у місто дике різнотрав’я й бруд із недалеких сіл. Під незабутнім сонцем, що було настільки безмірно яскравим, що в тій яскравості було щось мутне й молочнисте, особливо в глибині, здавалось, не може протікати нічого більше, як тільки споконвічне лінькувато-незворушно-спокійне життя древнього містечка, але натомість стояла оглушлива, невимовна товкотнеча. Все рухалось: автівки, фургони, візки, вантажівки, а з ними багатолюдний, неспокійний, крикливий натовп. Здавалось, в одне злилося велике свято і робочий день: від того всі були захоплені, надто через те, що в юрбі здебільшого було повно молодих дівчат та парубків.