У юнаків на шиї зав’язані червоні хустки, котрі ˃ виділяються ˂ на тлі їхніх дешевих штанів та копійчаних сорочок і беретика чи кашкетика, якщо, звісно, вони їх мали, які хлопці так нап’яли на самі очі, що для того, щоб спромогтися щось побачити, треба було трохи задирати голову. Над худенькими плечима мужньо видніються коротко стрижені й вкриті густими кучериками потилиці, які, втім, видаються тендітними, коли у хлопця плечі дужі й широкі.

Це комуністи, вони, мабуть, саме повертаються з якихось виступів у центрі. Вони радіють. В очах палає вогонь. Веселий південний вогонь. Вони борються проти злиднів та несправедливості, але не бояться їх. Глибоко в серці вони насолоджуються життям таким, яким воно є, ще й тому, що колись настане день їхньої звитяги, і тоді увесь, всенький світ належатиме їм.

Вони розмахують червоними стягами. Комуністична партія — це не велика партія чистунів. Це чималенька партія замазур, але вимащені вони у бруд від майстерень, заліза, іржі, замазані борошном, таранькою, кров’ю, мелісою, потом та пилюкою. Той, хто дає, є не менш величним за того, хто приймає. Той, хто передає стяг, і той, хто його несе, — то справжні товариші, навіть попри те, що вони різняться один від одного, як можуть різнитися інтелігент від робітника чи робітник від жебрака.

У четвертому Рові, який розташовується на Вулиці ххх ххх й якого Мерда дістався, напружуючи всі сили, ми не можемо не зважити на те, що розгортається у Сцені Дійсності.

Тіні живих, які з’являються через короткі проміжки у розпалі одного з днів, що вже минув без вороття, — які ось-ось кануть у забуття не дня вчорашнього, а тисячоліть, — прийшли сюди, обдаровані величною можливістю говорити. Те, що вони вигадали, й справді нововведенням не назвеш. Ці їхні вигадки порушують кодекс поведінки за певними правилами, які існують у тому кодексі для того, щоб його порушили. Та мовленнєвий шал невгамовний: через тих, що стоять поряд і несамовито то роззявляють, то закривають роти, створюючи гармонійний чистий звук, що перериває тривале завивання: «Надіааааа», в якому «На» звучить у ніс, а «іааааа» — тужливе й роздратоване; лайки між беззубими сенаторами, котрі, поставивши поруч бутля, чи то пак півлітровку, з вином, на новий лад переспівували старі урочисті промови^a[238], які принесли їм стільки слави, тисячу раз на день протягом тисяч і тисяч днів, — до різких та гримучих «вигуків» молодиків, хайку, навіяних якимсь древнім Духом, що не сконав за поступової італіїзацїї, до яких замість приспіву щораз додають «щоб ти здох» та «щоб тебе цюцюрка грала». Кожне словосполучення — це вірші, кожне посилання на факт — це художня проза. Безсумнівно, тоді ще укладальником жаргону був Гермес Трисмегіст; адже рука крадія досі краде так само, як і дві тисячі років тому. Але ж читач мені пробачить, що розмова між Божествами, яку я переказав, наразі скидається на мадригал чи на прозовий твір: «je ne fais pas d’ouvrage, je fais seulement des essays en comptant toujours prelude…» (1)[239]

Незабаром уже Видіння закінчиться. Як же важко й тривожно мені було описувати його, то вже я й переповідати читачеві не хочу; варто лише нагадати, настільки нестерпно, спізнавши його, жити у світі, у якому очі вже не здатні не те щоб з любов’ю глянути, а навіть зацікавлено чи привітно. І хай би як я не «вдовольнився пусткою», коли я про це згадую, то мені так заціплює, що я стаю просто неспроможним говорити культурно: лише людина, яка кохає, страждає, коли бачить, як змінюються кохані люди. А той, хто не кохає, навіть не помічає нічого. Політикам бідняки по цимбалах; як і інтелектуалам — молодь, їм не лише не болить така зміна, вони цього навіть не усвідомлюють. Але ж ідеться не про якусь там, хай і болючу, зміну, коли людина деградує. Як я вже згадував, йдеться про справжнісінький геноцид (1)[240].

Мерда прийшов туди, де Pattern, котрого нав’язали бідній молоді, яка наразі, певно, вже не така бідна, стояв на чолі знищення Мови. Оскільки логіка ххх цього мого простого Видіння передбачає, що Складові, які утворюють Життя, а отже, й Живих, мусять хххво бути знищені одна за одною. ˂

Уздовж заповненим блідим глибоко-надвечірнім чи нічним світлом тротуару ті, що «посіли місце тих, хто мав бути», направду, балакають. Отже, не позбавлені мовленнєвої здатності. Хоча їхні теревені були плавними, невимушеними, сказати б, безперешкодними, як коли гадають, що говорити можна про все. Втім, незабаром стає цілком зрозуміло, що вони повторюють неконтрольовану свідомістю дію, яка призвела до того, що вони стоять «на іншому місці». Їхня афазія виявляється в тому, що вони механічно послуговуються виражальною системою мови, в якій було розширено лексику лише задля того, щоб вона навіки застигла у такому вигляді; це задерев’яніння стосується й пізнавального збагачення, для якого конче необхідне було збагачення лексики. Але гадати, що пізнав увесь світ, а отже, вмієш говорити, — це омана. Через це виникає підсвідома непевність, яка, зазвичай, є джерелом потворності та відворотності, і зарозуміла упевненість, — аж ніяк не бідніше джерело потворності та огидності. Отож на одному з облич Взірця сяє задоволена усмішка, адже він спромігся поширити таку національну мову, яка, збільшуючи потребу^a[241], пропорційно з тим збіднюється, зводячи свою виразність нанівець. Людина, яка нею розмовляє, уникає почуттів (а надто не виражає наївності, здивування, поваги, зацікавленості), суворо дотримуючись безбарвності, властивої людині, яка цілковито пізнала себе, інших та людські взаємовідносини (2)[242]. Праворуч уздовж тротуару, де сутінкове чи нічне світло тьмяніє, дехто, звісно, якщо ще не забув, розмовляє діалектом. Але й ця говірка — безкровна й ці слова лише несуть інформацію, уподобившись цій мові. І більше, ніж лише у вимові. Вона стала зовсім невиразною, з її тонесенького гілля, ніби посохле листя, попадали додолу жаргонні слова. І якби хтось із старих співвітчизників, які мешкали тут ще кілька років тому й у яких вони ххх вкрали їхнє місце, завдяки вивертам долі знову з’явився серед нас, розмовляючи своєю мовою, то, мабуть, його б зрозуміли лише зі словником, у якому є глосарій жаргонних слів. Та більшість із тих, хто наразі стоїть на цьому тьмяному тротуарі, навіть не вміють розмовляти sic et simpliciter[243]. Вони насилу бурмочуть, штовхаються, вимовляючи якийсь гортанний звук; якщо їм треба показати своє здивування, вони починають надмірно горланити і з показовою вправністю наслідувати вівцю, курку чи пса^b[244]; якщо треба показати свою радість, вони починають розсипати різкі й образливі кпини, які згодом переходять у рохкання чи хрипіння, як при нападі чорної хвороби, від яких стає не жалко, а страшно.

Наразі Божества, люб’язно й докладно, як добродій Верґілій, саме пояснюють Карло, у чому полягає сенс у черговому Рові (у ньому чується галас, до речі, саме час назвати його «пекельним»), заразом наперед розповідаючи, яким буде це Пекло, коли вони проминуть П’ятий Рів, на тому боці смердючої ями, що розділяє Торпіньятарську дорогу надвоє, коли раптом Мерда спиняється.

Він стоїть на розі, за яким саме й має починатися V Пекельний Рів, хоч таблички з позначкою про це ще видно не було; здалеку виднілися ряди мотоциклів, автівок, мопедів, двигун у всіх було ввімкнено, і всі мали ххх глушник, а на них — кляті мотоциклісти у шоломах. Та, певна річ, на все це не Мерда дивився. Очі в нього мутні, сказати б вирячені так, що майже видно білки; обличчя бліде як у мерця і вкрите потом, він, певно, замерз. Рука, якою він обіймає, втримуючи на собі, як мішок, свою жінку, мабуть, уже знову стала нестерпно боліти. Він намагається спокійно й байдуже усміхатися, але ж потім раптом здається. Шатаючись, з гримасою нелюдського болю на обличчі він забирає руку від своєї лади й, позбавлений сил, зомліваючи, Мерда «впав, неначе той, хто нагло вмер»[245](1)[246].