Навіть влада була такою самою, принаймні до кінця 1944 року, — фашистська. Дрібна буржуазія, яка без жодних меж і виправдань свого нечистого сумління, що виявила свої найбридкіші якості, які все-таки сплутали з хорошими. У той час, як рівночасно з усім цим якостям, що ми століттями, а може, й тисячоліттями звикли вважати добрими, у народі не вмерло; у народі, не сплюндрованому ані селянською революцією, ані першою індустріалізацією, а отже, вірному собі самому.

Карло, виходець з маєтної родини, прожив цей відрізок життя саме так, як міг прожити його мій батько, чи просто його власний батько (котрий був шляхетним землевласником, що жив на ренту від земельних угідь та нерухомості, на ренту, яка була приречена неухильно скорочуватися). Отож католицька віра, якої дотримувався Карло, була звичкою, тісно пов’язаною з його дитинством і тогочасним світом.

А тому можна зробити висновок^b[20], що його моральна чесність, невинне прагнення не опиратися своєму роздвоєнню, справжньому, необхідному, історичному, може бути одним з позитивних виявів, яких може набувати така негативна складова єства, як лицемірство: саме так, старе-добре католицьке, протиреформістське католицьке лицемірство. Я маю на увазі, що його роздвоєння могло розвинутися класичним чином (і класовим), як про це добре відомо, — з механізму збереження, а потім збігтися, зі «справжнім, необхідним, історичним» роздвоєнням, про яке вже йшлося. Перше роздвоєння направляло б католицьке лицемірство, й воно б настало поза контролем свідомості. А друге — чесність старого світу (за збігом, теж католицького) настало б воно не лише під контролем свідомості, але й з її на те волі.

Річ у тім, що Карло не один, їх двоє.

˃ Карло народився в Турині 6 березня 1932 року. Вчився у молодшій та середній школі міста Равенна; згодом вчився на інженера у Болонському університеті, який закінчив у 1956-му. У школі він завжди був молодчиною, одним з провідних учнів у класі; але він був відмінником геть з усіх предметів, тож вочевидь у його розумі було щось, що видавалося механічним пристроєм, що добре виконував свою роботу. Він був схожий на свою матір, котра, по смерті батька, як то кажуть, стала до керма родини й не лише забезпечила гідне матеріальне становище, а й навіть покращила його. Інші його брати, котрі були молодші за нього, під його опікою (закритою у собі, наче мушля) пішли по Карлових стопах. Випустившись з вишу, Карло, огледівшись навсібіч (адже до того часу його світ був лише одним), дійшов висновку, що він має добрі переконання: і про свій «екзистенціальний» католицизм, і про своє просвітництво, й про свій дещо тривожно-помірний смуток, про свій першорядний прагматизм, який дозволяв прийняти інтеграцію (тоді це ще так не називалося) задля того, щоб досягти результатів, які йдуть за межі інтересів класу, до якого він інтегрувався, стаючи частиною єдності, котра є людським благом. ˂

Він враз зацікавився нафтовими розробками. Хоч це геть не означає, що він обрав цю справу своїм фахом чи що у нього на думці буде лише кар’єра (хоча він так і не одружився й наразі є холостяком). Він і надалі переживав роботу в ЕНІ, ніби інтелектуальні розмірковування. Болонья була містом комуністів. У п’ятдесятих роках комунізм, чи сказати б загальніше, ліві погляди стали майже провідними: й альтернативи їм не було ніде. Карло мав друзів, які займалися політичними науками чи літературою; пізнав, що таке відповідальне суспільство, яке прийняв так само, як молодь приймає сьогодення, правила. Дехто з його друзів були серед засновників культурно-політичного журналу «Млин», і він і надалі з ними спілкувався: більш того, його невузькопрофільна культура сформувалася саме там. Він вмить зрозумів нову американську соціологію, нові види соціального католицтва, новий психоаналіз, відразу познайомився з першими творами комуністів-дисидентів. Коли настали шістдесяті роки, він був готовий до того, щоб прожити їх. ˂ Більш того, це були саме його роки. Саме у цей час він стає католиком лівих поглядів, і це дозволяє йому, з одного боку, відрізнитися чи відособитися від влади, а з іншого, одночасно з тим, завдяки своїй особливій, спеціалізованій роботі у такому технологічно передовому місці як ЕНІ, навіть по смерті Маттеї, майже нахабно (хоч він ніколи цим не бравував) втертися у «кола», де знаходиться справжня влада.

Опір роздвоєнню у Карло виявлявся, коли він опинявся перед власним сумлінням через питання моралі, яка, як ми згодом дізнаємось, у багатьох речах співпадала з його сексуальністю, незалежно від того, зреклися її чи прийняли, і зникав, — у стрімко прожиті часи практичності, після довгих століть підготовки католицизмом й це цілком природно, — коли його ставили перед вибором у своїх вчинках, практичністю. Практичність сама, визначаючи цінності, вирішує його суперечності.

Il Voyagea[21]^{6}. Хоч Карло був на той час майже юнаком, та у 61-му він поїхав до Америки, а в 62-му об’їздив уже всі арабські країни, діставшись аж до Танзанії, й усе це за дорученням ЕНІ. Отож зовсім скоро Італія вже здається йому, й це цілком природно, дуже особливим світом, однією з багатьох частин цілого, й частиною не з найважливіших. Думка про те, що вона є центром Всесвіту, пупом землі, тепер скидається йому на казку, хоч у дитинстві він цілковито у неї вірив. Але навіть у цьому слід завважити суперечність. Відмежовуючись від Італії, визнаючи її старовинність та поетичність, він, рівночасно з тим, був фахівцем у тій особливій італіїністичній науці, що звалась причетність до світу політики. Він був геть-чисто вільний прагнути влади: хоч би й то була влада невисловлена, не названа, означена лише емпірично, хай, так і хочеться сказати, без честолюбства, відлюдницька. У цьому разі, звісно, йшлося про волю дивовижну, ту, яка стирала почуття провини, робила зло неістотним: волю, яка ніби виникла із себе самої, наділену такою справжньою силою, котра дозволяє стати невразливим перед допитливістю совісті, що є частиною Всесвіту, яка дійсно існує.

Якщо одна людина може бути схожою на іншу, подібною до цілковитої тотожності, як визначити, котра з них є справжньою? Хто з них є тією людиною, на яку інша подібна, чи, краще сказати, з якою інша людина себе ототожнює? Хто з них перша з двох, на котру посилатися?

Казати, що другий Карло є абсолютним «двійником» Карло першого, було б несправедливо: бо ми б чудово могли назвати Карло другого — першим, й тоді саме з ним треба пов’язувати іншого Карло.

Ймовірно, несправедливість такої єрархії, мовляв, є перший Карло та другий Карло, навіть якщо її можна виправдати виключно числовим визначенням чи просто зручністю, є несправедливістю соціальною.

Як я вже згадував, перший Карло — інженер, він працює у керівництві одного з провідних підприємств італійської держави, входить до числа «мовчазної влади», але не цей факт є визначальним, аж ніяк! Він походить із заможної, релігійної, порядної родини тощо…; а от другий Карло, якого надалі називатимемо Карл, за особистими даними, я б не зміг послуговуватися стосовно нього тими формами соціальної ідентифікації, які я використовував стосовно першого Карло. Отже, розподіл є соціальним. Вочевидь, навіть Карл уникає суспільства: втім, як я згодом розповім, його спосіб бути його частиною саме й полягає в тому, щоб тікати від суспільства. Ідеальний двійник першого Карло, усередині Карл, на місці соціального наповнення, яке робить із Карло першого того, ким він є, кимось означуваним, Карл має пустку. Й ця пустка заповнена чимось іншим, що виявляється^a[22] в усіх нормах поведінки у суспільстві, які характеризують міжособистісні стосунки у цьому суспільстві, що спонукають Карло першого до дії. Іншими словами, якби хтось збоку спостерігав за тим, як поводиться Карл, можливо, поміркувавши над його діями згодом, міг би приписати їх лише Карло. Так, у поліцейського, який заскочив Карла за незаконною справою, що суперечить буржуазним нормам поведінки, а простіше кажучи, кодексу, буде один вибір — заарештувати його замість Карло: перевіряючи документи Карло, його особисті дані, все те, що, навпаки, ніби у лінгвістичній системі, розміщає його в суспільному оточенні.