Крім того, у розповіді є й «вигадані персонажі», завдяки яким розвивається сюжет чи дія. На тому прийомі, що відбувався частково у тісному садочку просто неба, частково під дахом приємно прохолодної та гарно освітленої квартири, — поміж веселого й неспішного ходіння з боку в бік щонайменше сотні гостей, — ці «вигадані персонажі» цілком очевидно мало чим поєднані психологічно й соціально з тими, які вирішили пустити по п’ятах Карло шпигуна, аби вивідати геть-чисто все про його життя, — та як, можливо, засвідчить непослідовне, дуже непослідовне продовження історії, — між двома видами «вигаданих персонажів» існують зв’язок та подібність.

À la recherche comme à la recherche: пригадую прийоми наприкінці п'ятдесятих — на початку шістдесятих (це явище незабаром обов’язково постане, повністю оповите поетичністю та загадковістю минувшини) із поєднанням ненависті (про яку я вже казав) та зворушення. Мене зворушує якась наївність у тому, як тодішня молодь, як Карло, ставилася до таких заходів. Мене зворушує незворушна, закостеніла й неймовірна простота, з якою до них ставилися вже на той час старі люди, які наразі вже перетворились на трухлявих старців; чи ще літні чоловіки та жінки, які, однак, завзято працювали у своїй професії, були на піку свого соціального впливу. Заплилі салом чи висушені злощасною худорбою, вони в це вірили. Вірили в це так само, як вірили у мерців. Там, у нескінченності нічного літнього прийому, у вогнях, що поблискували у вечірній прохолоді, посеред кволої травички садочка, оточеного розкішними маєтками, де час від часу вітерець колихав блискуче листя лимонів, ті люди лишились ніби недоторканими, з тими самими усмішками, приклеєними до вуст, тримаючи в руках келихи й закуски; але найголовніше — з тією самою надією, вірою та безтурботною відсутністю будь-якого жалю. Всі клопоти були клопотами тодішньої миті, вся правда була лише правдою того моменту (всі присутні, вочевидь, не мали жодного сумніву в тому, що лише вони є привілейованими хранителями тієї правди: і не було жодного руху чи усмішки або підморгування, що не засвідчували б це). Променисте світло, ніби від корабля, котрий непорушно стояв у темному, але святковому порту, поєднувалося зі «світлом» правди, яку переживали так глибоко й щиро; червоний колір оксамиту чи шпалер, зелений колір трохи сміливішого вбрання якоїсь панянки, блиск золотих прикрас та перлів: усе це лишилося там, у життєствердному куточку світу вже покійних. Пригадую юрби, які ніби носило з боку в бік на хвильках гарного гумору та загального миролюбного, майже братерського, настрою (нагадую, йдеться про перші роки добробуту: суспільство «пішло на зліт» із задоволенням і прихованою всезагальною надією). Дехто ставав навколо столика ххх, поряд із тими, хто посідав на канапі, оббитій уже старуватим шовком, та кріслах неподалік, а ті, кому місця не лишалось, не соромлячись, гуртувалися на паласах, хтось знаходив собі прихисток коло книжкової шафки, вщерть повної дорогоцінних штучок, тоді вони були людьми, що обговорювали надзвичайно «важливі» проблеми; решта гуртувалася у спальні господині, яка цілком випадково лишилася відчиненою, або навіть розчиненою настіж і заллятою світлом: дехто, здебільшого молодь, котра надавала вечорам добренько замаскованої легковажності та радості, повсідався просто на важкому атласному укривалі на ліжку; хтось збирався у садку чи, щоб краще сховатися від холодку, між садом та помешканням. Чоловіки були вдягнені у сині, кольору морської хвилі, чи темно-сині сорочки та димчаті брюки з англійської фланелі, як у мундирах, жіночі вбрання теж були всі дуже подібні до стилю, який зась було порушувати, — вирізи, довжина суконь, стиль, у якому були зроблені прикраси, — у яскравому сяйві вітальні та у трішки тьмянішому світлі на лужку (котре доповнювало ще й сяйво надзвичайно ясного місяця, вирізьбленого на синьому небі між кварталами Паріолі та Віла Ґлорі). Усе це неабияк виділялося, маючи золотаве, лангустове, червоно-фіалкове чи крикливо-бірюзове забарвлення.

Пам’ятаю прикметних особистостей у тому товаристві (котрих один журналіст написав на чолі свого списку, пройнятого сліпою вірою в «естеблішмент» та ще й на «підйомі»). Хто не був з ними знайомий, — як от Карло, котрий бачив їх після швидкого знайомства чи не вперше в житті, — спостерігав за ними здалеку так само, як спостерігають наяву за буденним життям божеств.

Був серед гостей один інтелектуал^{24}, що вже чимало років був у справі, тож то була людина шанована й відома, але скидався на юнака, який ні у що не вірить, але всім цікавиться. Мав чоловік коротесеньке сиве волосся, випнутий ніс, впалий рот, на якому не видно було губ, загострене підборіддя, густющі брови, як у варвара, під якими виднілися жваві очі із завжди відсутнім поглядом, як у глухих. Хоч у якому положенні, байдуже сидячи чи стоячи, він не знав спокою, був майже шалено непогамованим. Хоч йому такі заходи були геть чужі, у цьому товаристві він почувався чудово, прекрасно вписуючись у загальну картину: він був десь далеко, але позаяк був присутній на заході, приймав правила гри, ані на мить не послабляючи роботу свого розуму. У кожному його слові лунала слабка критика: дід та онук, він стояв посеред тої корабельної флотилії, яка навічно стала на мілину, ніби ніс старого корабля, що зборознив усі моря, але його пригоди були радше інтелектуальними, ніж поетичними: вони сповнилися поезією через інтелектуальну жагу, яка ніколи не [слабшала] навіть на однісіньку мить.

В іншому кутку вітальні, років на п’ятнадцять за нього молодший, але нескінченно сором’язливіший, а через те й більш ворожий, стояв інший інтелектуал. Його ворожість, укупі з природною добротою, сказати б, з його ніжною вдачею, видавалася частиною ролі, яку його змусили грати. От йому було зовсім не затишно; хіба що мав такий вигляд, наче його привела сюди лише його успішність та шалений авторитет. Він скидався на підлітка, худого, із запалими щоками й трохи екзотичними та знесиленими вилицями і карими очима. З його тіла, не менш аскетично й суворо відданого абсолютно інтелектуальним пригодам, ніж його старшого товариша, струменіла непристойна чуттєвість: до слова, він був одягнений у коротенькі штанці та трохи занадто цвітастий костюм.

Був і політик — уже десятиліття обіймав посаду міністра, а згодом його каденцію подовжили ще на півтора десятка років, — він сидів у червоному маленькому кріслі, мав округле, ніби котяче обличчя, голову втягнув між плечима, ніби взагалі не мав шиї чи був трохи рахітичним; велике чоло інтелігентної людини різко відрізнялося від його хитрої усмішки, в якій було щось неподобне; й своєю хитрістю та розтлінням він хотів показати, що він цілком свідомий своєї хитрості та розтління. Зрештою, у ставленні до життя, як до «гри» чи «закладу», в якому або виграєш, або програєш, котре, як наслідок, ґрунтується на діях та поведінці, якщо він і був справжнім взірцем, то більш-менш свідомо таке ставлення до життя розділяли всі присутні на прийомі, включно з тими, хто хай і самовпевнено, та висміювали його (принаймні на шпальтах «Еспрессо»).

Не обійшлося й без комуніста з Головного Комітету КПІ, тоді ще обтяженого необхідністю мати вигляд людини «з народу», яким мав бути тогочасний активіст, на додачу до лідерської поважності, яка на той час ще була дуже притаманною марксистській культурі. Він виблискував дотепністю: усе навколо оберталося на жарт. Аж до того, щоб викликати дурнуватий страх перед Комунізмом (який у тому товаристві ніхто не показував). У нього все виходило цілком природно, адже його жарти та добродушність (певна річ, моралістична) були частиною його приємної вдачі чоловіка, який досі лишався хлопчиськом. Втім, його й справді всі кликали на ім’я, а не на прізвище. Та й те було зменшено-пестливим.

А навколо — пани та пані майже всі літнього віку (невеличкий гурт молоді, під прихильним поглядом дорослих, тримався окремо): їхні обличчя були настільки ж страшенно-жахливо затавровані, заплямовані, запалі, розпухлі від віку, наскільки й добре доглянуті, вони пашіли комфортним життям, добробутом та істинним побратимством. Поміж цих людей і були «вигадані персонажі», які поклали око на католика лівих поглядів на ймення Карло («лівого католика» у тому значенні, який міг мати цей вислів у часи понтифікату папи Івана XXIII). В очах тих, хто дивився на нього збоку, Карло мав одну надзвичайно важливу рису: він жваво цікавився всім, залишаючись абсолютно незворушним. Незворушним, яким має бути підлеглий, котрий не має права на почуття. Але водночас то була незворушність керівника, який не має виказувати свої почуття, залишаючись вище за них. Карло, не маючи звички до влади, дійсно здавався пономарем, провінціалом, котрий щойно полишив стіни семінарії: його приземкуватість, сірі штани та чорний жакет лише підкреслювали незграбну, осадкувату, слабосилу статуру; його кругла голова, волосся на якій передчасно скупчилося посередині потилиці, залишивши блискучу лисину, як велика тонзура монаха; так само кругле обличчя, а посередині виднілась пара сумних очей, які ніби аж плакали, але водночас були сповнені упертої волі, яка теж була попівською, — геть усе в ньому видавало неабияку його дволикість та чесність, в якій було щось від макіавеллізму, себто здатність змусити совість замовкнути, керуючись добрими намірами.