Похід до юриста був коротким, але корисним. Адвокат зрадів численним доказам, які виклав перед ним Страйк і які яскраво ілюстрували багаторазові порушення Татом-Вар’ятом умов опіки.

– О, чудово, – просяяв адвокат, роздивляючись збільшене фото, на якому зарюмсаний менший син ховається за спиною няньки, а батько гарчить і наставляє пальця, мало не носом упершись у сердиту жінку. – Чудово, чудово...

Тоді, помітивши вираз на обличчі клієнтки, адвокат швидко приховав радість від вигляду страждань її дитини і запропонував чай.

За годину Страйк у тому самому костюмі (тільки сховав у кишеню краватку) стежив за Стефані, яка пішла до торгівельного центру «Кітфорд». Довелося пройти під гігантською склопластиковою скульптурою усміхненого чорного кота. Той сидів на брусі, що нависав над провулком, який вів до входу в центр. Два поверхи заввишки – від звішеної вниз лапки до кінчика весело піднятого у небеса хвоста – кіт ніби налаштувався чи то плигнути на людей унизу, чи то підчепити когось лапою, як ітиме під ним.

Страйк вирішив піти за Стефані з чистої примхи, бо раніше ніколи за нею не ходив, і планував повернутися до стеження за квартирою, щойно знатиме, куди дівчина ходить і з ким зустрічається. Стефані йшла, як зазвичай, міцно охопивши себе руками за тулуб, ніби щоб не розвалитися; на ній була знайома сіра кофта, чорна міні-спідниця й легінси. Обтислий одяг підкреслював худину тонких, мов гілочки, ніг. Стефані зайшла в аптеку, і Страйк бачив крізь вікно, як вона скрутилася у кріслі, чекаючи, коли принесуть ліки за рецептом: ні на кого не підніме очей, дивиться собі під ноги. Забравши білий паперовий пакет, Стефані повернулася тим самим шляхом, пройшовши під велетом-котом і його звішеною лапою. Вочевидь, поверталася до квартири... але Стефані проминула забігайлівку на Кетфорд-Бродвеї і рушила просто до афрокарибського харчового маркету, де зникла в маленькому пабі під назвою «Кетфордський овен», що тулився до задів маркету. Паб на одне вікно мав обшитий деревом фасад, який надав би йому вікторіанського вигляду, якби не був заліплений рекламами фаст-фуду, телеканалу «Скай Спорте» і вай-фаю.

Загалом тут була пішохідна зона, але неподалік пабу припаркувався побитий сірий фургон, за яким Страйк сховався і замислився над варіантами подальших дій. На цей момент не буде жодної користі від зустрічі з Віттакером лицем до лиця, а паб здавався маленьким, тож ніяк не розминутися з колишнім вітчимом – якщо Стефані зустрічається там з ним. Страйк хотів тільки порівняти нинішній вигляд Віттакера з тією постаттю в шапці й ще, можливо, з чоловіком у камуфляжній куртці, який дивився на них з Робін у «Дворі».

Страйк обіперся на фургон і закурив. Він щойно надумав зайняти пункт спостереження трохи далі від пабу, щоб подивитися, з ким Стефані вийде з пабу, аж тут задні дверцята фургона, до якого він тулився, відчинилися.

Страйк поспішно відступив на кілька кроків. З фургона вилізло четверо чоловіків і вихопилася димна мжичка й сморід паленого пластику. Колишній військовий поліціянт непомильно розпізнав запах креку.

Всі четверо були неохайні, у брудних джинсах і футболках, невизначеного віку – запалі щоки, дочасні зморшки. Двоє мали запалі роти, бо з ясен повипадали зуби. Попервах вони злякалися чистого чужинця поруч з машиною, а далі з його здивованого вигляду виснували, що незнайомець не в курсі, й ляснули дверцятами.

Троє чоловіків попленталися до пабу, але четвертий лишився. Він дивився на Страйка, а той – на нього. То був Віттакер.

Він став кремезніший, ніж Страйк його пам’ятав. Віттакер був з ним одного зросту, так, але Страйк забув його габарити: які в нього широкі плечі, які крупні кістки під чорною від татуювань шкірою. Вітер смикнув його футболку з логотипом гурту «Слеєр», водночас і мілітарним, і окультним, і тонка тканина обрисувала ребра.

Жовте обличчя Віттакера ніби висушив мороз, мов старе яблуко; плоть змарніла, шкіра натягнулася на кістках, щоки під високими вилицями запали. Брудне волосся поріділо на скронях, щурячими хвостами звисало вздовж розтягнутих мочок зі срібними тунелями. Так вони й стояли – Страйк в італійському костюмі, ненормально чепурний, і Віттакер у хмарці крекового сопуху; його золоті очі священика-єретика тепер ховалися під зморшкуватими, набряклими повіками.

Страйк не зміг би сказати, чи довго вони отак дивилися одне на одного, та в його голові встигла промайнути низка цілковито зв’язних думок...

Якщо Віттакер убивця, то навряд чи запанікує чи сильно здивується, побачивши Страйка. Якщо ні – то шок від зустрічі зі Страйком просто біля фургона має бути великим. Однак Віттакер ніколи не поводився так, як інші люди. Він завжди здавався незворушним, усезнаючим.

Тоді Віттакер нарешті зреагував, і Страйк одразу зрозумів, що було б нерозумно чекати від нього якоїсь іншої реакції. Віттакер вишкірився, показавши чорні зуби, й одразу всередині Страйка постала ненависть двадцятирічної давнини. Закортіло зацідити Віттакеру по пиці.

– Оце так так, – стиха мовив Віттакер. – Це ж сержант Шерлок-шмерлок Голмс!

Він відвернувся, і Страйк побачив, що крізь поріділе волосся світиться скальп, і відчув дріб’язкову радість від думки, що Віттакер лисіє. Він – пихата паскуда. Мабуть, не радий.

– Банджо! – заволав Віттакер до останнього з трьох своїх приятелів, який щойно дійшов до пабу. – Тягни її сюди!

Вишкір його лишився нахабним, хоча очі дико стріляли – від фургона на Страйка, від Страйка до пабу. Брудні пальця смикалися. Попри удавану безтурботність, Віттакер нервував. Чому не питає, нащо Страйк прийшов? Чи вже знає?

Приятель на ім’я Банджо вийшов з пабу, тягнучи за руку Стефані. Вільною рукою дівчина стискала білий пакет з аптеки. Той здавався осяйно чистим на тлі її та Банджового дешевого брудного одягу. На її шиї тремтів золотий ланцюжок.

– Куди ти мене? За що? – скиглила вона, не розуміючи. Банджо притягнув її до Віттакера.

– Купи нам пива, – наказав Віттакер Банджо, і той слухняно почовгав геть. Віттакер поклав руку на тонку шийку Стефані, й та глянула на нього з рабським обожненням дівчини, яка (подібно до Леди) бачить у ньому щось дивовижне, чого не може розгледіти Страйк. Пальці Віттакера зімкнулися на шиї дівчини, шкіра під ними аж побіліла, і він почав трусити Стефані – не так енергійно, щоб звернули увагу перехожі, але достатньо сильно, щоб на обличчі замість захоплення проступив безнадійний жах.

– Шось знаєш про це?

– Про що? – затинаючись, вимовила Стефані. У пакеті в її руці стукотіли ліки.

– Про нього! – тихо відповів Віттакер. – Про оцього, шо ти ним так цікавися, брудна ти хвойдо...

– Пусти її, – сказав Страйк, вперше розтуливши губи.

– Я шо, накази слухаю? – так само тихо спитав у Страйка Віттакер: широкий вишкір, очі навіженця.

І раптово, з неймовірною силою, він обіруч схопив Стефані за шию і підняв у повітря. Дівчина впустила пакет на тротуар і забилася. Ноги смикалися, обличчя почало червоніти.

Без жодної думки Страйк сильно ударив Віттакера в живіт, і той упав на спину, потягнувши Стефані за собою; Страйк нічого не встиг зробити, тільки почув, як голова дівчина ляснулася об асфальт. Віттакер, з якого вибили дух, намагався піднятися, з його рота з чорними зубами лився потік брудної лайки. Краєм ока Страйк бачив трьох його друзів на чолі з Банджо, що вирвалися з пабу: вони все бачили крізь брудне вікно. Один тримав у руці короткий іржавий ніж.

– Ну вперед! – піддражнив їх Страйк, упершись ногами в асфальт і широко розводячи руки. – Наведіть копів на свій пересувний крековий притон!

Задиханий Віттакер з долівки жестом зупинив своїх друзів, і це був найбільший прояв здорового глузду, що Страйк колись бачив у його виконанні. З вікон пабу визирали люди.

– Твою ж маму... хай тобі всячина... – хрипів Віттакер.

– Так, поговорімо про маму, – озвався Страйк, піднімаючи Стефані. У вухах гупала кров. Хотілося гамселити Віттакера кулаками, поки з його жовтої пики не залишиться місиво. – Він убив мою маму, – сказав він дівчині, дивлячись у її порожні очі. Руки біля плечей в неї були такі худі, що Страйкові долоні майже зімкнулися на них. – Чуєш? Він уже вбив одну жінку. Може, і не одну.