Blue Oyster Cult, “Out of the Darkness”[36]

Природнім чином протягом наступного тижня Страйк бачив Робін дуже рідко. Вони працювали в різних місцях і обмінювалися інформацією майже винятково через мобільний.

Як і підозрював Страйк, ніде на Волластон-Клоузі чи поблизу не знайшлося навіть сліду колишнього королівського прикордонника, але і йому не дуже щастило зі своїм «об’єктом» у Кет-форді. Худюща Стефані ще кілька разів виходила з квартири над забігайлівкою. Хоча Страйк і не стежив за помешканням цілодобово, він був досить упевнений, що вже встиг побачити весь її гардероб: кілька брудних елементів з трикотажу й одна пошарпана кофта з каптуром. Якщо вона, як упевнено заявив Шпеник, повія, то працює нечасто. Страйк старався не потрапляти їй на очі, але сумнівався, що порожній погляд Стефані зафіксує його, навіть коли стати просто перед нею. Її очі були ніби затулені віконницями, виповнені внутрішньою темрявою; зовнішнього світу вони більше не сприймали.

Страйк намагався встановити, чи Віттакер повсякчас у квартирі на Кетфорт-Бродвеї, або ж майже ніколи не там, але за цією адресою не було встановлено телефону, а власником в інтернеті значився такий собі містер Дарешак, який або пустив орендарів, або не міг вигнати небажаних пожильців.

Одного вечора детектив стояв біля дверей театру й курив, поглядаючи на освітлені вікна і не знаючи, чи не ввижається йому рух за ними, аж тут мобільний задзижчав, і на екрані засвітилося ім’я Вордла.

– Страйк слухає. Що там у тебе?

– Гадаю, новини, – відповів поліціянт. – Схоже, наш друг завдав нового удару.

Страйк притиснув мобільний до іншого вуха, подалі від пішоходів на тротуарі.

– Кажи.

– Хтось порізав повію у Шеклвеллі й відрізав їй два пальці. Навмисно відрізав – притиснув їй руку до землі й відтяв.

– Господи Ісусе. Коли це сталося?

– Десять днів тому – двадцять дев’ятого квітня. Вона щойно вийшла зі штучної коми.

– Вона вижила? – спитав Страйк, нарешті відірвавши погляд від вікон, за яким причаївся – чи ні – Віттакер. Уся його увага звернулася до Вордла.

– Якимсь дивом, – відповів Вордл. – Він ударив її ножем у живіт, протяв легені, відрубав пальці. Якимсь дивом не зачепив жодного важливого органа. Ми майже впевнені, що маніяк повірив у її смерть. Вона завела його у щілину між двома будівлями, щоб там відсмоктати, але їм завадили. Двоє студентів проходили вздовж Шеклвелл-лейну, почули її крик і пішли подивитися, що робиться. Якби запізнилися на п’ять хвилин, їй була б смерть. Знадобилося два переливання, щоб утримати бідолаху на цьому світі.

– І? – спитав Страйк. – Що вона каже?

– Ну, вона очманіла від ліків і власне нападу не пам’ятає. Каже, що наче то був великий, кремезний чоловік, білий, у шапці.

Темна куртка, піднятий комір. Обличчя не роздивилася, але каже, що ніби північанин.

– Каже? – перепитав Страйк. Серце в грудях закалатало швидше.

– Так, каже. Але вона напівкоматозна. А, він ще врятував її від машини. Це останнє, що вона пам’ятає. Висмикнув просто з-під коліс фургона.

– Який джентльмен! – Страйк випустив дим у зоряне небо.

– Ой так, – відповів Вордл. – Мабуть, не хотів забрудненої здобичі.

– Є шанс скласти фоторобот?

– До неї завтра приведуть художника, але надії небагацько.

Страйк стояв у темряві й напружено думав. Було зрозуміло, що новий напад вразив Вордла.

– Про когось із моїх підозрюваних є новини? – спитав Страйк.

– Ще немає, – коротко відповів Вордл. Збентежившись, Страйк не став тиснути. Цей телеміст у розслідування був йому потрібний.

– А про Девоті є новини? – спитав Страйк і знову кинув погляд на вікна Віттакерової квартири, за якими ніби було без змін. – Там справа йде?

– Я звернувся до кіберполіції, щоб пошукали його, але там мені сказали, що мають зараз важливіші справи, – не без гіркоти відповів Вордл. – На їхню думку, то звичайнісінький збоченець.

Страйк пригадав, що Робін тримається такої самої думки. Більше тем для розмови не було. Страйк попрощався з Вордлом, а тоді сховався до своєї ніші в холодній стіні – далі курити і роздивлятися заслонені вікна Віттакера.

Наступного ранку Страйк і Робін випадково зустрілися в офісі. Страйк саме спустився зі свого помешкання з картонною папкою,

повною фотографій Тата-Вар’ята, під пахвою, і планував навіть не заходити, але передумав, коли помітив постать Робін за матовим склом.

– Доброго ранку.

– Привіт! – озвалася Робін.

Вона була рада бачити Страйка і ще більше зраділа, коли побачила, що він усміхається. Остання розмова вийшла якась дивно напружена. На Страйку був його найкращий костюм, у якому детектив здавався стрункішим.

– Куди причепурився? – спитала Робін.

– Терміновий похід до адвоката: дружина Тата-Вар’ята хоче, щоб я показав юристам усе, що на нього маю. Всі ті фото, де він чатує під школою і кидається на малих. Подзвонила мені вчора пізно ввечері: він саме приперся до неї п’яний, з погрозами. Жінка хоче подати на нього в суд і домогтися юридичної заборони наближатися до них.

– Чи це означає, що ми за ним більше не стежимо? – спитала Робін.

– Не думаю. Тато-Вар’ято не сидітиме тихо, – відповів Страйк, глянувши на годинник. – Але забудь – у мене якраз є десять хвилин і новини.

Страйк розповів їй про замах на життя повії у Шеклвеллі. Коли договорив, вираз обличчя у Робін став тверезий і задумливий.

– Він забрав її пальці?

– Так.

– Ти казав – коли ми сиділи у «Пір’ї» – ти казав, що не вважаєш убивство Келсі його дебютом. Ти казав, що він не міг одразу дійти до того, що... що він їй зробив.

Страйк кивнув.

– Ти не знаєш, поліція не підняла інші справи, коли жінкам щось відрізали?

– Мали підняти, – відповів Страйк, сподіваючись, що так і було; треба буде спитати у Вордла. – Хай там як, – додав він, – після цього замаху почнуть.

– І вона не думає, що змогла б його упізнати?

– Як я вже казав, він ховав обличчя. Кремезний білий чоловік у темній куртці.

– З неї зняли проби ДНК? – спитала Робін.

Обоє одночасно подумали про те, що робили з самою Робін після нападу. Страйк розслідував зґвалтування і знав процедуру. До Робін зненацька прийшов болісний спогад: як треба було мочитися у пляшку для аналізів, як одне око не розплющувалося від удару кулаком, як усе боліло, як опухло горло після спроби задушення, як довелося лягти на оглядове крісло, і лікарка м’яко розсунула їй коліна...

– Ні, – відповів Страйк. – Він не... проникнення не було. Так, я краще вже піду. Сьогодні можеш не ходити за Татом-Вар’ятом: він знає, що облажався, і навряд чи прийде до школи. Якщо можеш наглянути за Волластон...

– Зажди! Звісно, якщо маєш час, – додала Робін.

– Ще кілька хвилин є, – відповів Страйк, знову глянувши на годинник. – Що сталося? Ти бачила Лейнга?

– Ні, – відповіла Робін, – але гадаю... ну, можливо... в нас є зачіпка на Брокбенка.

– Жартуєш!

– Стрип-клуб на Комершіал-роуд; дивилася на нього через «Гугл-вулиці», та ще діра. Я подзвонила, спитала про Ноеля Брокбенка, а там жінка і питає: «Хто?», а тоді: «Може, вам Ніл потрібен?» Потім затулила слухавку рукою і почала питати в іншої жінки, як звати нового викидайла. Вони його явно щойно взяли. Я описала зовнішність, і вона сказала, що це точно Ніл. Звісно, – визнала Робін, – це може бути і хтось інший. Може, це таки просто якийсь чорнявий Ніл. Та коли я описала видовжену щелепу, вона одразу сказала...

– Як завжди, чудова робота, – сказав Страйк, поглядаючи на годинник. – Мені час. Напиши мені адресу того клубу в повідомленні, добре?

– Я подумала, що могла б...

– Ні, я хочу, щоб ти далі розробляла Волластон-Клоуз, – відповів Страйк. – На зв’язку.

Коли по Страйкові зачинилися скляні двері і його кроки погупали униз сходами, Робін постаралася зрадіти тому, що Страйк похвалив її роботу. Проте вона сподівалася, що вдасться зайнятися чимось кориснішим, ніж багатогодинне розглядання квартир на Волластон-Клоузі. Робін починала підозрювати, що Лейнга там немає і – гірше – що Страйк про це знає.