– Я щойно телефонував, – сказав Страйк.

Викидайло щось пробурчав і дозволив Страйкові пройти за щільні чорні внутрішні занавіски. За ними була маленька вітальна з ковроліном на підлозі й двома диванами, на яких сиділи немолода тайка і двійко тайських дівчат. Одній на вигляд було років п’ятнадцять. По телевізору в кутку крутили «Хто хоче стати мільйонером?». Коли Страйк увійшов, знуджені обличчя дівчат набули настороженого виразу. Старша жінка підвелася. Вона енергійно жувала гумку.

– Ви дзвонили, так?

– Саме так, – кивнув Страйк.

– Бажаєте напій?

– Ні, дякую.

– Бажаєте тайську дівчину?

– Так, – кивнув Страйк.

– Котру бажаєте?

– Ось цю, – Страйк указав на молодшу дівчину, вбрану у рожевий топ з хомутиком, замшеву міні-спідницю і дешеві на вигляд лакові туфлі на підборах. Та всміхнулася і встала. Ноги мала худі, мов у фламінго.

– О’кей, – сказала його співрозмовниця. – Ви платите зараз, ідете до приватної кабінки потім, о’кей?

Страйк виклав дев’яносто фунтів, і обрана дівчина усміхнено поманила його за собою. Вона мала тіло хлопчика-підлітка і явно накладні груди, які нагадали йому про пластикових Барбі на полиці в кімнаті доньки Елін.

Потрапити до приватної кабінки можна було через короткий коридор. То була маленька кімната з єдиним вікном, затуленим чорною завісою, з тьмяним світлом і сильним ароматом сандалового дерева. В кутку тулилася душова кабіна. Масажний стіл покривала чорна шкіра.

– Бажаєте спершу душ?

– Ні, дякую, – сказав Страйк.

– О’кей, ви можете зняти одяг он там, – дівчина вказала на крихітний відгороджений запоною куток, у який Страйк навряд чи зміг би втиснути свої габарити.

– Мені зручніше одягненим. Я хочу з тобою поговорити.

Дівчина здавалося незворушною. Вона й не таке бачила.

– Зняти топ? – бадьоро запропонувала вона, потягнувшись до зав’язки на шиї. – Без топа плюс десять фунтів.

– Ні, – відповів Страйк.

– Допомогти руками? – запропонувала дівчина, дивлячись йому на ширінку. – Руками з олією? Плюс двадцять.

– Ні, я просто хочу з тобою поговорити, – відповів Страйк.

На обличчі дівчини проглянув сумнів, а тоді спалахнув страх. – Ви поліція.

– Ні, – відповів Страйк, піднімаючи руки, ніби здавався. – Я не з поліції. Я шукаю чоловіка на ім’я Ноель Брокбенк. Він тут раніше працював. Мабуть, при вході – викидайлом.

Цю конкретну дівчину Страйк обрав саме за її юність. Знаючи смаки Брокбенка, він вирішив, що той, скоріше за все, спілкувався з нею. Але дівчина похитала головою.

– Його нема, – відповіла вона.

– Я знаю, – кивнув Страйк. – Я хочу дізнатися, де він.

– Мамка його вигнала.

Чи власниця її мати, чи це просто шанобливе звертання? Страйкові не хотілося втягувати в це Мамку. Вона здавалася бувалою жінкою, міцним горішком. Мабуть, доведеться красно заплатити за, можливо, некорисну інформацію. Обрана ним дівчина здавалася приємно наївною. Вона могла вимагати у Страйка гроші за підтвердження, що Брокбенк тут працював, але це не спало їй на думку.

– Ти знала Брокбенка? – спитав Страйк.

– Його вигнали того тижня, коли я прийшла, – відповіла дівчина.

– За що його вигнали?

Дівчина глянула на двері.

– Чи хтось тут має контактний номер Брокбенка чи знає, куди він міг поїхати?

Дівчина вагалася. Страйк дістав гаманець.

– Двадцять, – сказав він, – якщо можеш познайомити мене з людиною, яка володіє інформацією про його місцеперебування. Це тобі.

Дівчина по-дитячому гралася з подолом замшевої спідниці, поглядаючи на нього, тоді вихопила дві десятки з його руки і заховала глибоко у кишеню.

– Чекайте тут.

Страйк сів на вкритий штучною шкірою масажний стіл і зачекав. Маленька кімната була чиста, як і личить салону, і це Страйкові сподобалося. Бруд діяв на нього як анафродизіак: щоразу згадувалися мама і Віттакер у гнилому сквоті, брудні матраци, густі міазми, що оточували вітчима. Тут, поруч з акуратно розставленими на поличці оліями, легко було плекати еротичні думки. Ідея масажу всього тіла з повним контактом, з олією видавалася цілком принадною.

Думки Страйка раптом полинули до Робін, що чекає надворі в машині. Страйк одразу схопився на ноги, ніби його захопили за чимось непристойним. Зовсім поруч почулися розлючені голоси: говорили тайською. Розчахнулися двері, в кімнату влетіла Мамка, за нею – налякана дівчина, що він її обрав.

– Ви заплатили за масаж і одну дівчину! – сердито заявила Мамка.

Як доти її протеже, вона кинула погляд на ширінку його штанів. Перевіряла, чи вже щось мало місце, чи не хоче він отримати більше задешево.

– Він передумав, – з відчаєм мовила дівчина. – Хоче двох дівчат, одна тайка, одна блондинка. Ми нічого не робили. Він передумав.

– Ви заплатили тільки за одну дівчину, – горлала Мамка, наставивши на Страйка кігтястий палець.

Страйк почув важкі кроки і здогадався, що надходить довговолосий викидайло.

– Я залюбки, – сказав він, подумки клянучи себе, – заплачу ще за масаж і двох дівчат.

– Ще сто двадцять? – загорлала на нього Мамка, не вірячи власним вухам.

– Так, – відповів він.

– Добре.

Мамка змусила Страйка повернутися до вітальні й заплатити. Там сиділа огрядна руда дівчина у відкритій чорній сукні з лайкри. Вона з надією глянула на Страйка.

– Він хоче блондинку, – повідомила Страйкова спільниця, коли той передавав власниці сто двадцять фунтів, і руда засмутилася.

– Інгрид з клієнтом, – повідомила Мамка, ховаючи Страйкові гроші в шухляду. – Чекайте тут, поки вона закінчить.

І Страйк сів між худенькою тайкою і рудою і дивився «Хто хоче стати мільйонером?», поки з коридору швидкими кроками не вийшов маленький чоловік при костюмі й білій бороді і, нікому не дивлячись в очі, зник за чорними занавісками й утік на вулицю. За п’ять хвилин вийшла струнка пероксидна блондинка (на погляд Страйка, його однолітка) в пурпуровій лайкровій сукні й ботфортах.

– Ви ідіть з Інгрид, – сказала Мамка, і Страйк разом з юною тайкою слухняно пішов до приватної кабінки.

– Він не хоче масаж, – прошепотіла до блондинки перша Страйкова дівчина, коли двері зачинилися. – Він хоче знати, куди поїхав Ноель.

Блондинка насупилася, приглядаючись до Страйка. Може, вона була і вдвічі старша за товаришку, але симпатична, з темно-карими очима і високими вилицями.

– А нащо він тобі треба? – спитала вона з виразним ессек-ським акцентом, тоді спокійно додала: – Ти що, з поліції?

– Ні, – відповів Страйк.

Гарненьке личко раптом осяяв здогад.

– Стривай-но, – неквапно вимовила блондинка, – та я тебе знаю! Ти Страйк! Отой Кемерон Страйк! Детектив, який розкрив убивство Лули Лендрі! Господи Йсусе, то ж тобі надіслали оту ногу?

– Ем... так, надіслали.

– Ноель був на тобі капець який поведений! – заявила блондинка. – Тільки про тебе й балакав. Ну, коли тебе показали в новинах.

– Що, правда?

– Атож, усе повторював, що ти йому травму мозку заподіяв!

– Не зовсім моя заслуга. А ти його добре знала, так?

– Ну, не настільки добре! – відповіла блондинка, правильно зрозумівши натяк Страйка. – Я знала його друга з півночі, Джона. Той був класний, один з моїх постійних клієнтів, але потім поїхав до Саудівської Аравії. Та-ак, здається, вони до школи разом ходили. Джон Ноеля жалів, бо той служив раніш в армії, а тоді мав якісь проблеми, тож рекомендував його сюди на роботу. Домовився, щоб я дала Ноелю в оренду кімнату в себе і все таке.

З тону блондинки було чути, що співчуття Джона до Брокбенка вона вважала хибним.

– І що з того вийшло?

– Попервах було нормально, але щойно він звик, то почав базікати без угаву. Про армію, про тебе, про свого сина – він на сині поведений, хоче його повернути. Каже, то ти винний, що вони з сином не бачаться, але я не знаю, з чого такі висновки. Будь-хто зрозуміє, чого колишня не підпускає Ноеля близько до дитини.

– І чого?