Опалення в номері працювало понад міру. Робін не без зусилля відчинила туге вікно, і всередину полилося прохолодне нічне повітря, радісно виповнюючи задушну кімнату-коробку. Поставивши телефон заряджатися, Робін роздягнулася, вбрала нічну сорочку, почистила зуби і лягла між холодні простирадла.
Робін відчувала дивний неспокій від думки, що спить за п’ять дверей від Страйка. То, звісно, все Метью винен. «Якщо ти з ним переспиш, нашим стосункам край».
Буйна уява вже малювала, як раптом стукають у двері та з якоїсь там причини заходить Страйк...
«Ой, дурня».
Робін перекотилася на живіт, сховала червоне обличчя в подушці. Ну й думки! Клятий Метью – навіяв їй таке, міряючи її за своїм зразком...
Страйк на той момент ще не ліг. Після довгих годин нерухомості в машині все йому заклякло. Було дуже приємно зняти протез. Душ був не надто зручний для одноногої людини, але Страйк помився, міцно тримаючись за клямку дверей і намагаючись розслабити натерте коліно під струменями гарячої води. Витершись рушником, Страйк обережно рушив у бік ліжка, поставив мобільник заряджатися і голяка заліз під ковдру.
Заклавши руки за потилицю, він дивився у темну стелю і думав про Робін, що лежить у ліжку за п’ять дверей від нього. Чи писав їй Метью нові повідомлення? Може, вони балакали по телефону? Чи вона скористалася самотою, щоб уперше за день поплакати?
З поверху нижче долинав гамір парубочої вечірки: голосно сміялися чоловіки, кричали, свистіли, грюкали дверима. Хтось увімкнув музику, номер протяло гупання басів. Страйкові згадалися ночі, коли він спав у офісі й музика з кафе «12 тактів» унизу вібрувала металевими ніжками розкладачки. Він сподівався, що в кімнаті Робін гамір не так чути. Їй треба відпочити – адже завтра їй двісті п’ятдесят миль відбувати за кермом. Позіхнувши, Страйк перекотився на живіт і, попри музику й крики, вмить заснув.
На ранок зустрілися, як і домовлялися, в їдальні, і Страйк затуляв Робін від чужих очей, поки та потай наповнювала термос із готельної кавоварки; тоді обоє наклали на тарілки тостів. Страйк утримався від спокуси спожити традиційний англійський сніданок і натомість сховав у рюкзак кілька пиріжків з листкового тіста. О восьмій уже сиділи у «лендровері» та їхали прегарними сільськими дорогами Камбрії: м’які округлі пагорби, вересові луки, торф’яники. Тоді виїхали на трасу М6.
– Вибач, що не підміняю тебе, – сказав Страйк, попиваючи каву. – Мене той протез убиває. Нас обох убив би.
– Та нічого, – відповіла Робін. – Ти ж знаєш, мені подобається бути за кермом.
їхали у приємному мовчанні. Робін була єдиною людиною, кому Страйк дозволяв себе возити, попри навіть його глибоке упередження проти жінок за кермом. Про це він не говорив, але таке враження склалося з негативного досвіду їзди в машині з жінками: корнволльська тітка була за кермом нервова й нездібна, сестра Люсі легко відволікалася, Шарлотта зухвало загравала з небезпекою. Його колишня дівчина Трейсі, колега за відділом спеціальних розслідувань, кермувала добре, але одного разу її паралізувало страхом на вузькій гірській дорозі; вона зупинилася, важко дихаючи, не бажала віддавати кермо, але і далі їхати не могла.
– А Метью «лендровер» подобається? – спитав Страйк, поки дерлися на естакаду.
– Ні, – відповіла Робін. – Він хоче «А3 кабріолет».
– Ще б пак, – озвався Страйк стиха, так що не чути було за гарчанням мотора. – Дрочило.
За чотири години доїхали до Маркет-Гарборо. Дорогою з’ясувалося, що ні Страйк, ні Робін у цьому містечку раніше не бували. Шосе кружляло між гарненькими маленькими селищами: будинки з солом’яними стріхами, церкви сімнадцятого століття, фігурні кущі в палісадниках і садиби на вуличках з ніжними назвами. Страйк пригадав голу стіну, колючий дріт, загрозливо-велетенський завод з виробництва субмарин: дитяча домівка Ноеля Брокбенка. Що могло привести Брокбенка сюди, між ці пасторальні принади? Якому такому закладу належав номер телефону, який дала Робін Голлі? Папірець з ним тепер лежав у Страйка в гаманці.
Враження шляхетної старожитності тільки посилилося, коли доїхали до власне Маркет-Гарборо. В серці містечка гордовито підносилася старовинно-химерна церква святого Діонісія, а поруч, посеред центральної вулиці, височіла прикметна споруда, що нагадувала дерев’яну хатину на високих палях.
Стоянку знайшли ззаду цієї дивної будівлі. Бажаючи покурити і розім’яти коліно, Страйк вийшов з машини, клацнув запальничкою і пішов роздивитися табличку, що повідомляла: споруда на палях – це школа, збудована у 1614 році. На фасаді золотими літерами було виведено біблійні вірші.
«Чоловік-бо дивиться на лице, а Господь дивиться на серце».
Робін лишилася у «лендровері», де шукала на мапі найкращий шлях до Корбі – їхньої наступної зупинки. Докуривши, Страйк повернувся на пасажирське місце.
– Так, я дзвоню за цим номером. Якщо маєш бажання прогулятися, то в мене майже скінчилися цигарки.
Робін закотила очі, але взяла запропоновану десятку і рушила на пошуки «Бенсон-енд-Геджесу».
Коли Страйк подзвонив уперше, було зайнято. З другої спроби відповів жіночий голос із сильним акцентом:
– Масажний салон «Тайська орхідея», чим можу допомогти?
– Добридень, – сказав Страйк, – мені ваш номер дав один приятель. Де ви міститеся?
Жінка назвала адресу на Сент-Меріз-роуд; зазирнувши в атлас, Страйк виявив, що туди їхати кілька хвилин.
– Чи хтось із ваших дам може мене прийняти сьогодні вранці? – спитав він.
– Яку хочете? – спитала жінка.
У боковому дзеркалі Страйк побачив Робін, що поверталася до машини: рудувато-біляве волосся плине за вітром, у руці поблискує золота пачка «Бенсон-енд-Геджесу».
– Чорняву, – на мить завагавшись, відповів Страйк. – Тайку.
– У нас є для вас дві тайські дами. Які саме послуги бажаєте?
Робін потягнула за дверцята і сіла на пасажирське місце.
– А що є? – спитав Страйк.
– Чуттєвий масаж з оліями у виконанні однієї дами – дев’яносто фунтів. Чуттєвий масаж з оліями у виконанні двох дам – сто двадцять. Оголений масаж усього тіла з оліями, повний контакт – сто п’ятдесят. Про додаткові послуги домовляйтеся з дамою, о’кей?
– Добре, я б хотів... ем... давайте одну даму, – відповів Страйк. – Скоро буду у вас.
І повісив слухавку.
– Це масажний салон, – сказав він Робін, роздивляючись мапу, – але не такий, куди звертаються з травмами коліна.
– Що, правда? – аж сахнулася Робін.
– Та вони всюди, – відповів Страйк. – Ну, ти знаєш.
Він розумів, чому Робін так збентежилася. Сцена за вікнами – святий Діонісій, старовинна школа на палях із золотими літерами, людний проспект, хрест святого Георгія, що тріпоче під вітром над найближчим пабом – то була картинка, мов для рекламного плаката міста.
– І що ти будеш... де воно? – спитала Робін.
– Неподалік, – відповів Страйк і показав на мапі. – Тільки спершу треба знайти банкомат.
«Він що, дійсно заплатить за масаж?» – геть збентежилася Робін, але не знала, як сформулювати питання; та й відповідь чути не кортіло. Зупинившись біля банкомата (де Страйк завинив банкові ще двісті фунтів), Робін за його інструкціями поїхала на Сент-Меріз-роуд – та виходила на головну вулицю. Сент-Меріз-роуд виявилася респектабельного вигляду проспектом, обабіч якого вишикувалися агентства з продажу нерухомості, салони краси й адвокатські контори, майже всі – у солідних окремих будівлях.
– Ось він, – указав Страйк, коли під’їхали до непомітного закладу на розі. Блискуча пурпурово-золота вивіска повідомляла, що це масажний салон «Тайська орхідея». Тільки запнуті чорним вікна натякали на те, що тут пропонують не лише суто медичні послуги для хворих суглобів. Робін зупинилася у провулку і дивилася на Страйка, поки той не зник з очей.
Підійшовши до входу у салон, Страйк відзначив, що орхідея на блискучій вивісці підозріло нагадує піхву. Він подзвонив, і двері одразу відчинив чоловік з довгим волоссям і на зріст майже як сам Страйк.