Елін кинулася йому в обійми; вони пішли просто до ліжка і мали найкращий секс за цілі свої недовгі стосунки.
Голячись у бездоганній ванній кімнаті Елін – приховане освітлення, білосніжні рушники, – Страйк думав про те, як легко відбувся. Якби він забув прийти на побачення з Шарлоттою (жінкою, з якою пробув – то разом, то порізно – понад шістнадцять років), то зараз мав би фізичні ушкодження, шукав би її в холодному світанку, може, знімав би її з балкона, звідки вона зібралася б стрибнути.
Своє почуття до Шарлотти Страйк називав коханням; то і досі було найглибше, що він колись відчував до жінки. Біль, якого це почуття завдало йому, і довгий пост-ефект робили його більше схожим на вірус, і Страйк досі не був упевнений, що подолав хворобу. Він не бачив Шарлотту, не дзвонив їй, не писав на нову адресу, з якої вона йому надіслала фото свого нещасного обличчя у день весілля з давнішим бойфрендом: таке лікування Страйк прописав собі сам, і поки що симптоми недуги не проявлялися. Але він розумів, що ті стосунки його скалічили, що він уже не має здатності відчувати те, що відчував колись. Учорашній розпач Елін не зачепив його так глибоко, як це колись було з Шарлоттою. Ніби здатність любити в нього притупилася, ніби обірвалися якісь нервові закінчення. Страйк не мав наміру образити Елін; йому не було радісно бачити її сльози; але здатність розділяти біль ніби покинула його. Поки вона схлипувала, частина його розуму планувала маршрут повернення додому.
Страйк одягнувся у ванній, тоді тихо вийшов у напівтемний коридор, де склав приладдя для гоління у дорожню сумку, підготовану для мандрівки до Барроу-ін-Фернеса. Праворуч були прочинені двері. Страйк навіщось відчинив їх ширше.
Тут ночувала маленька дівчинка, з якою він не був знайомий, коли жила не в батька. Біло-рожева кімната була бездоганно чиста. На стелі вздовж карниза були намальовані феї. На полиці рівним рядком сиділи ляльки Барбі: усмішки байдужі, гострі груди прикриті строкатими сукнями. На підлозі біля крихітного ліжечка з чотирма білими стовпчиками лежав килим зі штучного хутра з головою білого ведмедя.
Страйк небагацько знав малих дівчаток. Мав двох хрещеників (в обох випадках не надто прагнув тієї честі) і трьох небожів. У його найдавнішого приятеля в Корнволлі були доньки, але Страйк мав з ними мало спільного; дівчатка просто пробігали повз – зібране у хвости волосся, буденні вітання: «Привіт, дядьку Корме, бувай, дядьку Корме!» Звісно, Страйк виріс із
сестрою – але Люсі ніколи не мала ліжка під цукрово-рожевим балдахіном, хоч, може, і мріяла про таке.
У Британі Брокбенк було іграшкове левеня. Ця думка нізвідки звалилася на Страйка від погляду на білого ведмедя на підлозі: іграшкове левеня зі смішним писочком. Дівчинка одягнула левеня в рожеву спідницю-пачку, воно лежало на дивані, коли вітчим Британі кинувся на Страйка з розбитою пляшкою з-під пива в руці.
Страйк повернувся до коридору, копирсаючись у кишені. Він завжди мав із собою записника і ручку. Написав коротку записку Елін з натяком на найкращу частину минулої ночі й лишив на столику в коридорі, щоб не будити. Тоді – так само тихо, як робив усе інше – закинув сумку на плече і вийшов з квартири. О восьмій зустріч з Робін на станції «Вест-Ілінг».
Над Гастингс-роуд розсіювалися останні пасемця туману, коли зі свого помешкання виходила Робін – спантеличена, напівсонна, з пакетом їжі в одній руці й дорожньою сумкою з чистим одягом у другій. Відчинивши багажник старого сірого «лендровера», вона закинула туди сумку, а сама хутко рушила до водійського сидіння з їжею у руках.
Щойно в коридорі Метью намагався її обійняти, але вона випручалася, впершись обома руками в його гладенькі теплі груди, відштовхнула, накричала, щоб не ліз. На ньому були тільки труси-боксерки. Робін боялася, що він зараз натягає на себе якийсь одяг, щоб вибігти за нею на вулицю. Робін ляснула дверцятами і застебнула пасок безпеки, поспішаючи поїхати геть. Щойно увімкнула запалювання, Метью вибіг з будинку – босий, у футболці й спортивних штанях. Вона ще ніколи не бачила в нього такого відкритого й вразливого обличчя.
– Робін! – кричав він, а вона вдарила по газах і зрушила з місця. – Я тебе кохаю! Я тебе кохаю!
Робін крутнула кермо й небезпечно рвонула з паркомісця, мало не зачепивши сусідську «хонду». У дзеркалі заднього огляду вона бачила Метью; чоловік, чиє самовладання зазвичай було абсолютним, на повний голос кричав про своє кохання, ризикуючи наразитися на цікавість із боку сусідів, на презирство й посміх.
Серце боляче загупало у грудях. Чверть по сьомій; Страйка на станції ще немає. В кінці вулиці вона звернула ліворуч, прагнучи прокласти якомога більшу відстань між собою та Метью.
Той прокинувся на світанку, коли вона пакувала речі, намагаючись його не збудити.
«Ти куди?»
«Допомагаю Страйкові з розслідуванням».
«Ночуватимеш не вдома?»
«Мабуть що так».
«А де?»
«Ще точно не знаю».
Робін не хотіла казати Метью, куди їде, щоб той бува не вирушив слідом. Те, як він поводився, коли вчора Робін прийшла додому, глибоко її вразило. Метью плакав, просив. Вона ще ніколи не бачила його таким – навіть коли померла його мама.
«Робін, нам треба поговорити».
«Ми вже достатньо поговорили».
«А твоя мама знає, куди ти їдеш?»
«Так».
Тут Робін збрехала. Поки що вона не казала матері ні про розірвання заручин, ні про те, що їде на північ зі Страйком. Вона, врешті-решт, має двадцять шість років; матері те все не стосується, Метью, власне, питав про те, чи повідомила Робін матері про скасування весілля, бо вона б не сідала у «лендровер», збираючись їхати зі Страйком невідомо куди, якби заручини не було розірвано. Каблучка з сапфіром лежала точно там, де Робін її залишила – на полиці, заставленій Меттовими старими підручниками з бухгалтерського обліку.
– Ох чорт, – прошепотіла Робін, зморгуючи сльози. Вона безцільно кружляла вулицями, намагаючись не думати про свій палець без обручки і не згадувати розпач на обличчі Метью.
Страйк небагато пройшов, але опинився на віддалі, яка значно перевищувала фізичну дистанцію. Такий уже Лондон, подумав він, закурюючи першу за день цигарку: починаєш серед тихих симетричних будинків, спроектованих ще Джоном Нешем і схожих на скульптуру з ванільного морозива. Сусід Елін, росіянин у костюмі в тонку смужку, сідав у свою «ауді» й відповів на Страйкове вітання коротким кивком. Проминувши силуети Шерлока Голмса біля станції «Бейкер-Стріт», Страйк проїхався у брудному вагоні метро в товаристві балакучих поляків робітників, які о сьомій ранку мали діловий і свіжий вигляд. Далі – переповнена станція «Паддингтон», де з сумкою на плечі довелося пробиватися крізь ранковий натовп біля щільних рядів кав’ярень. І нарешті – кілька станцій вздовж лінії «Гітроу-Коннект» у товаристві великої родини з півдня країни: вбрані ніби для флоридської спеки, хоч ранок був прохолодний. Південці виглядали назви станцій, мовби зграйка знервованих сурикатів, міцно стискаючи ручки валіз – наче боялися, що їх просто тут і пограбують.
На станцію «Вест-Ілінг» Страйк приїхав на п’ятнадцять хвилин раніше і конче потребуючи закурити. Кинувши сумку під ноги, він підпалив цигарку, сподіваючись, що Робін не приїде надто рано, бо навряд чи вона дозволить йому курити в машині. Він встиг зо два рази затягнутися, коли з-за рогу виїхала схожа на коробочку машина. Крізь лобове скло виднілася золотаво-руда голівка Робін.
– Та кури, – сказала вона, перекрикуючи гарчання двигуна, коли Страйк підхопив сумку і зібрався тушити цигарку, – тільки вікно відчини.
Страйк сів у машину, закинув сумку на заднє сидіння і ляснув дверцятами.
– Смердіти гірше, ніж уже смердить, тут не почне, – мовила Робін, зі звичною вправністю рухаючи жорсткий важіль передач. – Тут чисто собаче царство.
Машина від’їхала від тротуару, Страйк застебнув пасок безпеки, роззираючись. Салон був потертий, сильно тхнуло гумовими чоботами та псиною. Страйк пригадав армійські авта, в яких по дорогах і бездоріжжю їздив у Боснії та Афганістані. Водночас доповнилося його уявлення про життя Робін. «Лендровер» розповідав про грязюку на ґрунтівках і зорані поля. Страйк пригадав, що Робін щось казала про дядькову ферму.
