Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— Ми чудово провели вечір, — сказав я. — Будь ласка, дозвольте мені…— Я вийняв з кишені банкноту.

— Облиште, містере Барнс, — сказав граф.

Підійшла, вже в накидці, Брет. Вона поцілувала графа й поклала руку йому на плече, щоб він не підводився. Коли ми виходили, я озирнувся. За його столиком уже вмостилося троє дівчат. Ми сіли в лімузин. Брет назвала шоферові свій готель.

— Ні, не заходь, — сказала вона біля дверей готелю. Вона подзвонила, і їй відчинили.

— Ти серйозно?

— Так. Будь ласка.

— На добраніч, Брет, — сказав я. — Шкода, що ти скисла.

— На добраніч, Джейку. На добраніч, любий. Ми більше не побачимось.

Ми поцілувалися перед дверима. Вона відштовхнула мене. Ми поцілувалися знову.

— Ох, не треба! — сказала Брет.

Вона рвучко обернулася і ввійшла до готелю. Шофер одвіз мене додому. Я дав йому двадцять франків. Він приклав руку до кашкета, сказав: «На добраніч, сер», — і від'їхав. Я подзвонив. Двері відчинились, я піднявся нагору й ліг спати.

КНИГА ДРУГА

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Більше я не бачився з Брет, поки вона не повернулася з Сан-Себастьяна. Звідти від неї надійшла одна листівка з видом Кончі: «Любий! Тут мир і спокій. Привіт усім. Брет».

Не бачив я і Роберта Кона. Я чув, що Френсіс поїхала до Англії, а від Кона одержав записку, в якій він повідомляв, що на кілька тижнів їде з Парижа, ще сам не знає куди, але плекає надію, що я дотримаю слова, даного взимку, й візьму його з собою в Іспанію ловити рибу. Зв'язатися з ним, мовляв, я завжди зможу за допомогою його банкіра.

Брет не було, і Кон не докучав мені своїми турботами. Правду кажучи, я радів, що не треба грати в теніс, роботи було багато, я часто ходив на іподром, обідав з друзями, але здебільшого сидів у редакції, працюючи про запас, щоб наприкінці червня, коли ми з Біллом Гортоном поїдемо в Іспанію, можна було полишити все на секретаря. Білл Гортон приїхав, пробув кілька днів у мене й подався до Відня. Він був у піднесеному настрої і казав, що Штати — чудова країна, а Нью-Йорк — чудове місто. Там відбувся блискучий театральний сезон, і з'явилася ціла плеяда здібних боксерів напівважкої ваги. Кожен був здатний, трохи підрісши й набравши ваги, втерти носа самому Демпсі. Білл був сама життєрадісність. Він непогано заробив на новій книжці й сподівався заробити ще більше. Ми з ним добряче гульнули в Парижі, а потім він подався до Відня. Він мав намір повернутися за три тижні, щоб разом зі мною вирушити в Іспанію — рибалити й побувати на фієсті в Памплоні. Він писав, що Відень — чудово місто. Потім — листівка з Будапешта: «Джейку, Будапешт — чудове місто». Потім я одержав телеграму: «Буду в понеділок».

У понеділок увечері він приїхав. Я почув, як зупинилося таксі, підійшов до вікна й гукнув до нього. Він помахав мені і зник в під'їзді із своїми валізами. Я зустрів його на сходах і взяв одну валізу.

— Ну, — сказав я, — мандрувалося тобі, гадаю, чудово.

— Чудово, — погодився він. — Будапешт — просто чудове місто.

— А Відень?

— Розчарував мене, Джейку. Ох, розчарував. Я сподівався кращого.

— Чому ж? — Я діставав склянки й сифон.

— Я там запив, Джейку. Ох, і запив.

— Та невже? На, випий.

Біла потер лоба.

— Хоч убий, — сказав він, — не знаю, як воно сталось. Якось зненацька — раз! — і сталося.

— І довго тривало?

— Чотири дні, Джейку. Чотири божих дні.

— Де ж тебе носило?

— Не пам'ятаю. Написав тобі листівку. Це я пам'ятаю достеменно.

— А ще щось ти робив?

— Не певен. Можливо.

— Ну, далі. Розповідай.

— Хоч убий. Я б розповів, якби пам'ятав.

— Ну, ну. Випий оце і пригадаєш.

— Дещо, звісно, пригадую, — сказав Білл. — Якусь боксерську зустріч. Грандіозну зустріч на Віденський приз. І учасника-негра. Негра пам'ятаю добре.

— Ну, далі.

— Чудовий негр. Схожий на Тигра Флауерса, тільки втричі кремезніший. Зненацька всі почали кидати на ринг що попало. Всі, крім мене. Негр, бач, послав віденця в нокдаун. Негр підніс руку, хотів виголосити промову. Страшенно благородний негр. Він заговорив — і тут білий віденець ударив його. Тоді він затопив тому білому шмаркачеві так, що той уже не встав. І тут усі почали кидатися стільцями. Довелося везти негра додому в нашій машині. Навіть одяг його покинули. Я йому дав своє пальто. Тепер усе пригадав. Великий спортивний вечір.

— А далі що?

— Я позичив негрові щось із своїх речей і пішов з ним вимагати належні йому гроші. Нам заявили, що з негра самого належить скільки-то там за потрощені стільці. Цікаво, хто ж це все перекладав? Невже я?

— Навряд щоб ти.

— Твоя правда. Не я. Там був іще один американець. По-моєму, ми відрекомендували його як представника Гарварда у Відні. Тепер я пригадую його. Він там вивчає музику.

— І чим воно скінчилося?

— Негарно, Джейку. Немає в світі справедливості. Імпресаріо заявив, що негр обіцяв не збивати того віденця з ніг. Заявив, що негр порушив умови контракту. Не можна, мовляв, нокаутувати віденця у Відні. «Господи, містере Гортон, — сказав негр, — я сорок хвилин тільки те й робив, що намагався не зачепити його. Той білий хлопець, видно, домахався кулаками до того, що надірвався. Я його жодного разу не вдарив».

— Йому заплатили хоч що-небудь?

— Анічогісінько, Джейку. Добре, хоч повернули одяг. І то без годинника: хтось поцупив. Чудовий був негр. Даремно тільки його занесло до Відня. Негарно все вийшло, Джейку. Негарно.

— Куди ж подівся негр?

— Повернувся до Кельна. Він живе там. З дружиною. Має діток. Обіцяв написати мені й вислати гроші, які я йому позичив. Чудовий негр. Сподіваюсь, я дав йому правильну адресу.

— Побачимо.

— То що, може, поїмо? — сказав Білл. — Чи ти хочеш послухати про інші мої пригоди?

— Розказуй.

— За столом.

Ми спустилися сходами й вийшли на бульвар Сен-Мішель.

Був теплий червневий вечір.

— Куди підемо?

— Може, на острів?

— Ходім.

Ми пішли бульваром. На перехресті вулиці Данфер-Рошеро й бульвару стоїть скульптура: двоє чоловіків у довгих шатах.

— Я знаю, хто це, — сказав Білл, оглядаючи пам'ятник. — Добродії, що вигадали фармацію. Затям собі: я в Парижі, мов риба у воді!

Ми поминули пам'ятник.

— А тут напихають опудала, — сказав Білл. — Хочеш купити що-небудь? Гарненько напханого собачку.

— Ходімо, — сказав я. — Ти трохи перебрав.

— Гарнесенькі напхані собачки, — сказав Білл. — Вони так прикрасять твоє житло.

— Ходімо.

— Тільки одного собачку. Мені що пес, що без — однаково. Але тобі ж пе однаково, Джейку! Тільки одного собачку!

— Ходімо.

— Купи — і ти без нього жити не зможеш. Звичайний обмін. Ти їм — гроші. Вони тобі — напханого собачку.

— Купимо, коли вертатимемось.

— Що ж, як знаєш. Дорога в пекло вимощена некупленими опудалами собак. Я вмиваю руки.

Ми пішли далі.

— Чого тобі раптом далися ті собаки?

— Не уявляю життя без собак. Не уявляю життя без опудал.

Ми зупинилися біля будки й випили.

— Люблю випити, — сказав Білл. — Раджу й тобі, Джейку, попробувати.

— Ти мене випередив на ділу цистерну.

— Не похнюплюй носа. Ніколи не похнюплюй носа. Секрет мого успіху. Ніколи не похнюплюю носа. Ніколи не похнюплюю носа на людях.

— Де ти встиг набратися?

— Заглянув у «Крійон». Жорж змішав мені два «Джека Роуза». Жорж — велика людина. Знаєш, у чому секрет його успіху? Він ніколи не похнюплює носа.

— Ще три чарки перно — і ти похнюпиш-таки носа.

— Не на людях! Якщо я відчую, що ніс мій хнюпиться, я зникну. У таких справах я мов той кіт.

— Гарві Стоуна бачив?

— Бачив — у «Крійоні». В Гарві ніс похнюплений. Він не їв три дні. Взагалі кинув їсти. І зникає, мов той кіт. Сумно дивитися.

— За Гарві не турбуйся.

61
{"b":"980998","o":1}