— Онде, — мовив Педуцці, показуючи на якусь дівчину в дверях будиночка, повз який вони саме проходили, — моя донечка.

— Яке сонечко? — здивувалась американка. — Де він бачить сонечко?

— Він каже «донечка», — пояснив їй чоловік.

Дівчина відразу зникла в домі.

Вони спустилися з пагорба через поле, а тоді повернули й пішли понад річкою. Педуцці торохтів без угаву, весь час підморгуючи й значуще киваючи. Усі троє ішли поряд, і вітер доносив до американки його хмільний віддих. А раз він навіть штовхнув її під бік. Говорив він то діалектом д'Ампеццо, то тірольсько-німецьким. Він ніяк не міг збагнути, котру говірку американець та його дружина розуміють краще, і тому вдавався до обох водночас. Та коли американець мовив на щось «Jа, Jа»[21],Педуцці вирішив говорити тільки по-тірольському. Тепер американець та його дружина не розуміли ні слова.

— Усі в містечку бачили, як ми перлися з цими вудками. І тепер за нами напевне йде річковий патруль. Краще б нам не встрявати в таке діло. Та ще й цей клятий старий дурень геть п'яний.

— А в тебе, звісно, бракує духу взяти та й повернути назад, — сказала дружина. — Тобі неодмінно треба йти за ним.

— А чом би тобі не повернутися? Ішла б назад, Тіні.

— Ні, я залишуся з тобою. Коли сідати до в'язниці, то вже разом.

Вони круто повернули внйз до води, і Педуцці спинився. Поли його френча розвівав вітер, і він щось говорив, показуючи на річку. Вона була руда й каламутна. Праворуч на березі лежала купа сміття.

— Скажіть мені це по-італійському, — попросив молодий американець.

— Un mezz ora. Рій d' uri mezz' ora[22].

— Він каже, що туди ще не менш як півгодини. Повертайся, Тіні. Ти вже й так змерзла на цьому вітрі. День видався препаскудний, та й розваги ніякої вже не вийде.

— Гаразд, — мовила вона й рушила нагору трав'янистим схилом.

Педуцці стояв біля, самої води й помітив, що вона пішла, аж тоді, коли вона була вже на пагорбі.

— Frau! — загукав він. — Frau! Fräulein[23] Куди ж ви!

Вона зникла за гребенем пагорба.

— Пішла! — мовив Педуцці. Він був прикро вражений.

Він зняв гумові опояски, що тримали вкупі частини розібраних вудлищ, і почав складати одне з них.

— Ви ж казали, що треба йти ще півгодини.

— Атож. Як ще півгодини пройти, там буде добре. Але добре й тут.

— Справді?

— Та звісно. Добре й тут, добре й там.

Молодий американець сів на березі й склав вудлище, тоді припасував до нього котушку й протяг жилку крізь кільця. На душі було неспокійно, він боявся, що будь-якої миті на березі може з'явитися патруль чи юрба городян. Йому видно було над гребенем пагорба будинки містечка та дзвіницю. Він розкрив коробку з поводками. Педуцці нахилився й, запустивши туди свої плескаті зашкарублі пальці, сплутав зволожені поводки.

— А грузило маєте?

— Ні.

— Без грузила не можна. — Педуцці захвилювався. — Треба мати piombo [24]. Piombo. Трохи piombo. Отут, над самим гачком.

А то ваша принада плаватиме на воді. Без цього не можна.

От стілечки piombo.

— А у вас немає?

— Ні.— Він хапливо понишпорив по кишенях френча. Крізь протерту підкладку внутрішніх кишень сіялися якісь брудні крихти. — Немає. А нам треба piombo.

— Тоді й ловити не можна, — сказав молодий американець і, змотавши жилку назад крізь кільця, почав розбирати вудлище. — Дістанемо piombo й підемо ловити завтра.

— Але ж слухайте, саго [25] у вас має бути piombo. А то жилка лежатиме плиском на воді.— Усі надії Педуцці на цей день розвіювались. — У вас має бути piombo. Досить невеличкого шматочка. Все ваше спорядження добре й нове, а грузила немає. Якби я знав, то приніс би з собою. Ви ж казали, що маєте все потрібне.

Молодий американець подивився на стрімку річку, каламутну від талого снігу.

— Ось що, — мовив він. — Ми дістанемо piombo і завтра знову підемо ловити.

— Зранку? О котрій годині? Скажіть, щоб я знав.

— О сьомій.

З-за хмар визирнуло сонце. Стало тепло й гарно. Молодий американець відчув полегкість. Він більше не порушував закону. Сидячи на березі, він витяг з кишені пляшку з марсалою і передав її Педуцці. Той віддав пляшку назад. Американець ковтнув із шийки і знову дав пляшку Педуцці. Той знову повернув її.

— Пийте, — сказав він, — пийте. Це ж ваша марсала.

Ковтнувши з пляшки ще трохи, американець віддав її Педуцці, який ні на мить не спускав з неї очей. Той рвучко схопив пляшку й перехилив її. Він пив, і сиві волоски у зморшках його шиї здригались, а очі були прикуті до денця вузької темної пляшки. Він випив усе до краплі. Поки він пив, світило сонце. Все було чудово. День таки, зрештою, випав добрий. Чудовий день.

— Senta, саrо! [26] То вранці, о сьомій.

Він уже кілька разів назвав молодого американця саго, і нічого не сталося. І марсала була добряча. Очі його блищали. Попереду його чекало ще багато таких днів. І все те почнеться завтра, о сьомій ранку.

Вони рушили схилом пагорба вгору, до міста. Молодий американець ішов попереду. Він був уже ген нагорі, коли Педуцці гукнув до нього:

— Слухайте, саго, чи не дали б ви мені п'ять лір, коли ваша ласка?

— За сьогодні? — спитав той, насупившись.

— Ні, не за сьогодні. Дайте їх мені сьогодні за завтра. А я на ранок усе наготую. Pane, salami, formaggio [27], добрий харч на всіх. На нас із вами й на синьйору. І принади — дрібної рибки, а не самих черв'яків. А може, й марсали роздобуду. І все за п'ять лір. П'ять лір, коли ваша ласка.

Молодий американець пошукав у портмоне й дістав звідти один дволіровий папірець і два по лірі.

— Дякую, саго. Дякую, — промовив Педуцці так, як ото говорить один член «Карлтон-клубу» до другого, беручи в нього з рук «Морнінг пост». Оце справжнє життя. Годі вже порпатись у тому готельному садку, колупаючи вилами мерзлий гній. Тепер він заживе.

— То до завтра, до сьомої ранку, саrо, — мовив він, плескаючи американця по плечу. — Рівно о сьомій.

— Може, я й не піду, — сказав той, ховаючи до кишені портмоне.

— Як це? — здивувався Педуцці.—Я ж наготую принаду, синьйоре. — I salami, і все таке інше. На нас із вами і на синьйорину. На всіх трьох.

— Може, я й не піду, — повторив молодий американець. — Мабуть, таки не піду. Я перекажу через padrone, спитаєте в конторі готелю.

Якщо все те діялося близько від бар’єра й прямо перед тобою, ти міг бачити, як Вільяльта свариться на бика й спонукає його нападати, а коли бик кидався, він, наче дуб під ударом вітру, пружно відхилявся назад, міцно стуливши ноги, трохи спустивши мулету й плавно відводячи її разом із шпагою вбік і назад. Потім він знову сварився на бика, струшував перед ним мулетою і знов ухилявся від удару, не зрушуючи з місця й плавно відводячи мулету, і за кожним таким порухом публіка ревла від захвату.

Коли він готувався завдати смертельного удару, все відбувалось так само швидко. Розлючений бик стояв просто перед ним, не спускаючи його з очей. А він вихоплював із складок мулети шпагу, стрімким рухом наставляв її і гукав до бика: «Тоrо! Тоrо!»[28] — і бик поривався вперед, і Вільяльта поривався йому назустріч, і на коротку мить вони зливалися докупи. Вільяльта зливався з биком, і вже було по всьому. Вільяльта стояв рівно, і червоне руків'я його шпаги стриміло між лопатками бика. Вільяльта підносив руку, вітаючи публіку, а бик ревів, захлинаючись кров’ю, дивився просто на Вільяльту, і ноги під ним угиналися.