— Ну, годі вже. Візьми щось почитай, — сказав Джордж. Він знову читав.

Його дружина дивилась у вікно. Надворі вже зовсім посутеніло, і дощ так само поливав пальми.

— А я все одно хочу кішку, — сказала вона. — Хочу кішку, і край. Зараз же. Коли вже не можна відпустити коси чи якось розважитись, то хоч кішку можна.

Джордж не слухав її. Він читав книжку. Його дружина дивилась у вікно, на площу, де вже засвітилися ліхтарі.

У двері хтось постукав.

— Avantі [14],— мовив Джордж і підвів очі від книжки.

На порозі стояла покоївка. Вона міцно притискала до себе велику плямисту кішку, що звисала в неї з рук.

— Пробачте, — сказала вона. — Padrone звелів віднести її синьйорі.

Публіка лементувала не вгаваючи й шпурляла на арену шматки хліба, потім подушки й баклаги від вина, і все те під безугавний свист і тюкання. Нарешті бик, знесилений довгим і марним боєм, уклякнув на передні ноги й ліг на пісок, і хтось із квадрильї нахилився в нього над карком і добив його ударом пунтильйо. Публіка кинулася через бар'єр до матадора, і двоє чоловіків міцно схопили його, а ще один відрізав йому кіску й почав вимахувати нею, аж поки якийсь хлопчисько вихопив ту кіску в нього з руки й утік з нею геть. Згодом я побачив того матадора в кав'ярні. Зовсім малий на зріст, дуже смаглявий, він сидів п’яний-п’янезний і казав: «Зрештою таке траплялося й з іншими. Як по правді, то я ніколи не був добрим матадором».

На ті чотири ліри, що їх він заробив, скопавши садок при готелі, Педуцці напився п'яний. Він побачив молодого американця, що йшов доріжкою до готелю, і по-змовницькому заговорив до нього. Той сказав, що ще не снідав, але одразу ж після сніданку готовий вирушити. Хвилин за сорок чи за годину.

У пивничці біля мосту Педуцці дали в борг ще три скляночки граппи: він-бо так упевнено й загадково говорив про свою роботу пополудні. День був вітряний, сонце то визирало з-за і хмар, то знов ховалося, й починав накрапати дощ. Чудовий день ловити форель.

Молодий американець вийшов з готелю і спитав Педуцці і про вудки. Чи гаразд буде, якщо його дружина йтиме з вудками трохи позаду?

— Атож, — відказав Педуцці.— Нехай іде за нами.

Молодий американець повернувся до готелю й пояснив дружині, що їй робити. Тоді вони з Педуцці рушили дорогою. Американець ніс на плечі сумку. Педуцці побачив, як дружина американця, така ж молода, як і він, в альпійських черевиках та голубому береті, вийшла з готелю й рушила за ними, і несучи в обох руках по розібраній вудці. Педуцці не сподобалося, що вона йде так далеко позаду.

— Синьйорино! — гукнув він, підморгнувши молодому американцеві.— Підходьте ближче і йдіть разом з нами. Синьйоро, ідіть сюди. Ходімо разом.

Педуцці хотілося, щоб вони пройшли по Кортіні всі разом.

Дружина американця так само йшла позаду й була досить похмура.

— Синьйорино, — лагідно покликав її Педуцці,— йдіть сюди до нас.

Американець озирнувся і щось їй гукнув. Дружина наддала ходи й наздогнала їх.

До кожного, хто траплявся їм назустріч на головній вулиці містечка, Педуцці дуже чемно вітався:

— Buoridi, Arturo![15] — І доторкався рукою до капелюха.

З дверей фашистської кав'ярні на нього пильно подивився службовець із банку. Люди, що купками по троє-четверо стояли перед крамницями, розглядали їхню трійцю. Робітники в запорошених кам'яним пилом куртках, що мурували фундамент під новий готель, також провели їх очима. Ніхто не озивався до них, не робив ані поруху, тільки місцевий жебрак, старий і кощавий, з обхарканою бородою, підняв капелюха, коли вони проходили повз нього.

Педуцці спинився перед крамницею, вітрина якої була заставлена пляшками, й видобув із внутрішньої кишені свого старого військового френча порожню пляшку від граппи.

— Ковток вина, трохи марсали для синьйори, якусь краплину вина. — Він показав пляшку. Такий уже був щасливий день. — Марсала, ви любите марсалу, синьйорино? Ковточок марсали?

Дружина американця стояла похмура.

— Ладнай із ним сам, — мовила вона до чоловіка. — Я не розумію ані слова з того, що він белькоче. Він же п'яний, хіба не видно?

Молодий американець удавав, ніби не чув Педуцці. А тим часом думав: якого біса він торочить про марсалу? Це вино завжди п'є Макс Бірбоум.

— Geld, — зрештою сказав Педуцці, вхопивши американця за рукав. — Lire[16],— І всміхнувся, боячись наполягати, але прагнучи спонукати його до дії.

Американець дістав з кишені портмоне й дав йому десяти-лірову банкноту. Педуцці піднявся східцями до дверей крамниці з вивіскою: «Торгівля місцевими й закордонними винами». Двері були замкнені.

— Тут відчиняють тільки о другій, — зневажливо мовив якийсь перехожий.

Педуцці зійшов з ганку. Він почував себе ображеним.

— Ет, дарма, — сказав він. — Купимо в «Конкордії».

Усі троє рядком рушили вулицею туди. На ганку «Конкордії», де купою лежали поржавілі санки-бобслеї, молодий американець спитав:

— Was wollen sie?[17]

Педуцці віддав йому згорнуту в кілька разів десятилірову банкноту.

— Та нічого, — відказав він. — Цебто чого-небудь. — Він розгубився. — Може, марсали. Я не знаю. Марсали?

Двері «Конкордії» зачинились за американцем та його дружиною.

— Три келишки марсали, — звернувся американець до дівчини, що стояла за прилавком з тістечками.

— Певно, два? — спитала вона.

— Ні,— відказав він. — 3 нами ще один vecchio[18].

— А-а, — мовила вона, — vecchio… — І засміялася, беручи пляшку.

Вона налила в три келишки каламутної рідини. Дружина американця вже сиділа біля столика під стіною, де на жердинках висіли газети. Чоловік поставив перед нею келишок з марсалою.

— Випий, — сказав він. — Може, трохи розвеселишся.

Вона сиділа й дивилася на келишок. Американець вийшов надвір, з келишком для Педуцці, але того ніде не було.

— Не знаю, де він подівся, — сказав він, повернувшись до кондитерської з повним келишком.

— Він хотів цілу пляшку, — мовила дружина.

— Скільки коштує чверть літра? — запитав американець дівчину.

— Bianco? [19] Одна ліра.

— Ні, марсала. І звідси туди влийте, — сказав він, подаючи їй свій келишок і той, що призначався для Педуцці.

Вона наповнила крізь лійку чвертьлітрову мірку вина.

— І дайте якусь пляшку, щоб забрати з собою, — докинув американець.

Вона пішла шукати пляшку. Все те трохи смішило її.

— Мені дуже прикро, що ти не в гуморі, Тіні,— звернувся американець до дружини. — Ти пробач, що я так розмовляв з тобою за сніданком. Ми обоє мали на думці те саме, тільки під іншим кутом зору.

— Це не має значення, — відказала вона. — Усе це не має ніякісінького значення.

— Ти не змерзла? — спитав він. — Треба було надягти ще один светр.

— На мені їх і так три.

Дівчина принесла вузьку темну пляшку й перелила туди марсалу. Молодий американець заплатив ще п'ять лір. Вони вийшли. Дівчину все те смішило.

Педуцці походжав у кінці вулиці, де не так дуло, і тримав у руках вудки.

— Ходімо вже, — сказав він. — Я сам понесу вудки. Що з того, як хтось і побачить? Ніхто нас не зачепить. Мене в Кор-тіні ніхто не зачепить. Я маю знайомих у municipo[20]. Я був солдатом. Мене тут усі люблять. Я торгую жабами. Заборонено ловити рибу? Пусте. Дурниці. Не бійтеся. Кажу ж вам, форель величезна. Сила-силенна форелі.

Вони простували схилом пагорба, до річки. Місто залишилося позаду. Сонце сховалось, і почав накрапати дощ.