— Один знайомий подарував. Не подобається?

— Він потворний. Купи собі пристойного капелюха.

— О, ми тепер багаті,— сказала Брет. — До речі, тебе познайомили з Біллом? Джейку, ти неймовірно уважний! — Вона обернулася до Майкла. — Це — Білл Гортон. А цей п'яничка — Майкл Кембелл. Містер Кембелл — банкрут із несплаченими боргами.

— Атож. Знаєте, вчора в Лондоні я зустрів свого колишнього компаньйона. Того самого, що обшахрував мене.

— І що ж він?

— Запропонував випити по чарці. А я вирішив: дають — бери! Знаєш, Брет, ти таки краля! Правда ж, вона чарівна?

— Це я чарівна? З таким носом?

— А що — гарненький носик. Обернись-но до мене носом. Ну, хіба вона не чарівна?

— І хто його випустив із Шотландії?

— Слухай, Брет, вертаймося до готелю раніше, га?

— Поводься пристойно, Майкле. Тут сидять дами.

— Але ж вона таки краля? Що ти скажеш, Джейку?

— Сьогодні ввечері бокс, — озвався Білл. — Може, сходимо?

— Бокс, — сказав Майкл. — А хто зустрічається?

— Леду з кимось.

— Леду гарний боксер, — сказав Майкл. — Мені б хотілося подивитись, дуже хотілося б. — Він намагався опанувати себе. — Але не можу. В мене побачення з оцією-от лялечкою. Чуєш, Брет, купи собі іншого капелюха.

Брет насунула фетровий капелюх на одне око і всміхнулася з-під крисів.

— Ви обоє йдіть собі на бокс. А мені доведеться доправити містера Кембелла додому.

— Я зовсім не п'яний, — сказав Майкл. — Хіба трошечки напідпитку. Чуєш, Брет, а ти справжня краля.

— Ідіть собі на бокс, — сказала Брет. — Містер Кембелл стає нестерпним. Звідки ці напади ніжності, Майкле?

— Ні, послухай, ти справжня краля!

Ми попрощалися.

— Шкода, що я не можу піти з вами, — сказав Майкл.

Брет засміялась.

З порога я озирнувся. Майкл, спираючись ліктем на стойку, хилився до Брет і щось їй казав. Брет дивилася на нього досить холодно, але в кутиках її очей ховалась усмішка.

Надворі я спитав:

— Ти справді хочеш іти на бокс?

— Звичайно, — відповів Білл. — Тільки не йти, а їхати.

— Бачив, як Майкл упадає коло своєї дами серця? — сказав я в таксі.

— Що ж, — сказав Білл, — за це його гріх засуджувати.

Зустріч між Леду й Малюком Френсісом відбулася 20 червня. То був гарний бій. А наступного ранку я одержав листа від Роберта Кона, з Андайї. Він писав, що живе дуже тихо, купається, зрідка грає в гольф і часто — в бридж. В Андайї благодатний пляж, але йому кортить поїхати з нами ловити рибу. Чи скоро я приїду? І чи не можу я купити для нього подвійну волосінь — гроші він поверне, як тільки я приїду.

Того ж ранку я написав Конові з корпункту, що ми з Біллом виїдемо з Парижа 25-го — коли щось зміниться, я дам телеграму, — і зустрінемося з ним у Байонні, а звідти автобусом поїдемо через гори в Памплону.

Того самого дня; десь о сьомій вечора, я зазирнув у «Селект», сподіваючись застати там Майкла й Брет. їх там не було, і я перейшов до «Дінго». Вони сиділи в барі за стойкою.

— Добривечір, любий. — Брет простягла мені руку.

— Добривечір, Джейку, — сказав Майкл. — Я, здається, вчора трохи перебрав?

— І це називається «трохи», — сказала Брет. — Сором, та й годі!

— Послухай, — сказав Майкл, — коли ви їдете в Іспанію? Ми теж хотіли б поїхати з вами.

— Це було б чудово.

— Чесно? Я, власне, бував у Памплоні. Але Брет страшенно хоче поїхати. Ми справді не заважатимемо вам?

— Не мели дурниць.

— Я трохи захмелів. Інакше не питав би. То ми не заважатимемо?

— Та годі вже, Майкле, — сказала Брет. — Ну, що він тобі може зараз відповісти? Я сама його потім спитаю.

— Але ми не заважатимемо, га?

— Спитаєш іще раз — ображуся. Ми з Біллом їдемо двадцять п'ятого вранці.

— До речі, а де Білл? — поцікавилася Брет.

— Він у Шантійї, на званому обіді.

— Гарний хлопець.

— Чудовий хлопець, — погодився Майкл. — Просто чудовий.

— Ти ж його не пам'ятаєш, — сказала Брет.

— Пам'ятаю. Ще й як пам'ятаю. Послухай, Джейку, ми виїдемо двадцять п'ятого ввечері. Щоб Брет не вставати спозаранку.

— Гаразд.

— Якщо нам надішлють гроші і якщо ти певен, що ми вас не обтяжимо.

— Гроші надішлють, — сказала Брет. — Я подбаю про це.

— А яке спорядження треба виписати?

— Два-три вудлища з котушками, волосінь і мух.

— Я не ловитиму риби, — сказала Брет.

— Тоді два вудлища. Щоб Біллові не купувати.

— Гаразд, — сказав Майкл. — Я дам телеграму нашому лісникові.

— Це ж чудо! — зраділа Брет. — Іспанія! От де погуляємо!

— Двадцять п'яте — це який день?

— Субота.

— То вже й збиратися треба.

— Хто куди, — сказав Майкл, — а я до перукарні.

— А мені треба скупатися, — сказала Брет. — Джейку, проведи мене до готелю, прошу тебе.

— Ох, і готель у нас, — сказав Майкл. — По-моєму, не готель, а бордель.

— Ми прийшли туди без речей — речі залишили тут, у кафе, — і в нас насамперед спитали, на скільки годин нам потрібна кімната! А як зраділи, почувши, що ми заночуємо!

— По-моєму, це бордель, — сказав Майкл. — Уже хто-хто, а я знаю!

— Ти цить і йди стригтися.

Майкл пішов. Ми з Брет лишилися біля стойки.

— Ще по одній?

— Можна.

— Отепер полегшало, — сказала Брет.

Ми пішли вулицею Деламбр.

— Ми з тобою ще не бачились, відколи я повернулася, — сказала Брет.

— Так.

— То як ти тут, Джейку?

— Краще не буває.

Брет глянула на мене.

— Послухай, — сказала вона, — Роберт Кон теж їде з нами?

— Їде. А що?

— Ти не думаєш, що йому буде тяжко?

— Тяжко? Чому?

— А як ти гадаєш, з ким я їздила в Сан-Себастьян?

— Ну, вітаю, — сказав я.

Ми пішли далі.

— Чому ти це сказав?

— Не знаю. А що я, по-твоєму, мав сказати?

Ми пішли далі й завернули за ріг.

— Між іншим, він поводився цілком пристойно. Тільки з ним нудно.

— Справді?

— Я гадала, це піде йому на користь.

— Ти цілком визріла для доброчинної діяльності.

— Не будь бридким.

— Не буду.

— Ти справді не знав?

— Ні,— сказав я. — Мені таке й на думку не спадало.

— Як, по-твоєму, йому не буде тяжко?

— Це його справа, — сказав я. — Дай йому знати, що ти їдеш. Зрештою, він може відмовитись.

— Я напишу йому — щоб вирішив заздалегідь.

Після того я зустрівся з Брет лише ввечері двадцять четвертого червня.

— Є звістка від Кона?

— Так. Він у захваті.

— О господи!

— Я й сама здивувалась. Пише, що жде не діждеться зустрічі зі мною.

— Може, він думає, що ти їдеш сама?

— Ні. Я написала йому, що ми їдемо всі разом. І Майкл, і всі.

— От дивак.

— І я так кажу.

Гроші їм мали надійти наступного дня. Ми домовилйся зустрітись у Памплоні. Вони виїдуть прямо до Сан-Себастьяна, а там пересядуть на поїзд. Ми всі зустрінемося в Памплоні в готелі Монтойї. Якщо до понеділка їх не буде, ми без них рушимо далі — в гори, до Бургете, ловити рибу. До Бургете ходить автобус. Я записав їм маршрут, щоб вони знали, де шукати нас.

Ми з Біллом виїхали ранковим поїздом з вокзалу Орсе. День видався гарний, не дуже гарячий, і відразу за містом почалися чудові краєвиди. Ми перейшли у вагон-ресторан і поснідали. Коли виходили, я попросив у провідника талони на обід у першу зміну.

— Місця є тільки на п'яту зміну.

— Що-що?

В цьому поїзді ніколи досі не подавали обід більш як у дві зміни, і на обидві вистачало вільних місць.

— Всі місця зарезервовано, — сказав провідник вагона-ресторану. — П'ята зміна почнеться о третій тридцять.

— От халепа, — сказав я Біллові.

— Дай йому десять франків.

— Тримайте, — сказав я. — Ми хочемо пообідати в першу зміну.

Провідник сховав десятку в кишеню.

— Дякую, — сказав він. — Я порадив би вам, панове, запастися сандвічами. На перші чотири зміни всі місця зарезервовані ще в управлінні залізниці.