— Щиро дякую, — сказав він, — я оце випив чарку.

— Випийте ще одну.

— Що ж, доведеться. Дякую.

Ми покликали хазяїнову дочку й замовили по чарці коньяку й пляшку води.

— Я чув, ви з Канзас-Сіті,— сказав він.

— Так.

— Вам не нудно в Парижі?

Ні.

— Справді?

Я трохи захмелів — не так, щоб дуже, але висловів уже не добирав.

— Хрест святий, — сказав я, — що ні. А вам?

— Ох, вам так личить сердитися, — сказав він. — Як я заздрю тим, хто вміє сердитись.

Я підвівся й пішов до тих, що танцювали. Місіс Бреддокс подалася за мною.

— Не гнівайтеся на Роберта, — попросила вона. — Ви ж бачите, він ще зовсім дитина.

— Я не гніваюся, — сказав я. — Просто мене занудило.

— Ваша наречена має великий успіх. — Місіс Бреддокс постежила очима за Жоржет, яка танцювала в обіймах високого чорнявого хлопця на ім'я Летт.

— Невже? — спитав я.

— Величезний успіх, — запевнила місіс Бреддокс.

Підійшов Кон.

— Ходімо, Джейку, — сказав він, — вип'ємо. — Ми перейшли до стойки. — Що з тобою? Хтось зіпсував настрій?

— Та ні. Просто мені остобісів цей балаган.

До стойки підійшла Брет.

— Привіт, хлопці.

— Привіт, Брет, — сказав я. — Чому ти не п'яна?

— А я вирішила більше не напиватися. Дайте-но людині коньяку з содовою.

Вона стояла з чаркою в руці, і я побачив, як Роберт Кон дивиться на неї. Такі очі були, певно, у його співплемінника, коли той побачив землю обітовану. Кон, звичайно, був куди молодший. Але погляд його виражав ту саму палку, невгамовну жагу.

Брет — у тонкому джемпері й твиновій спідниці, з хлопчачою зачіскою — була напрочуд гарна. Від неї й пішла та мода. Довершеністю форм вона нагадувала гоночну яхту, і щільний джемпер тільки підкреслював кожен вигин.

— І компанія ж у тебе, Брет, — сказав я.

— Один в один, правда ж? Ну, а ти, золотко, де ти підхопив оте диво?

— В «Наполітені».

— І, звісно, вечір провів як у казці?

— Як у раю, — сказав я.

Брет засміялася.

— Як тобі не соромно, Джейку. Так шокувати всіх нас. Що скаже Френсіс, що скаже Джо?

Це вже адресувалося Кону.

— До того ж ти підриваєш промисел, — додала Брет.І знову засміялася.

— Ти сьогодні просто на диво твереза, — зауважив я.

— Мені й самій дивно. Справді-бо — в такому товаристві, як оце, можна було б напитися, не ризикуючи нічим.

Заграла музика, і Роберт Кон сказав:

— Дозвольте запросити вас, леді Брет.

Брет усміхнулася йому.

— Я обіцяла цей танець Джейкобу. — Вона засміялася. — В тебе страшенно старозавітне ім'я, Джейку.

— А наступний? — спитав Кон.

— Потім ми йдемо, — відповіла Брет. — Нас чекають на Монмартрі.

Танцюючи, я глянув через плече Брет на Кона: той стояв біля стойки й не зводив очей з Брет.

— Ще одне розбите серце, — сказав я їй.

— Не кажи. Бідолашний хлопчик. Я тільки тепер помітила.

— Так я тобі й повірив. По-моєму, ти їх колекціонуєш.

— Не мели дурниць.

— Авжеж, колекціонуєш.

— А коли й колекціоную, то що?

— Нічого, — відповів я.

Ми танцювали під акордеон, і хтось почав пригравати й на банджо. Було жарко, але я почував себе щасливим. Ми мало не наштовхнулися на Жоржет, що танцювала з одним із отих типів.

— Як ти додумався привести її сюди?

— Сам не знаю. Привів — і край.

— На романтику тягне?

— Та ні, нудьга жити не дає.

— І зараз?

— Зараз — ні.

— Ходімо звідси. Вона тут не пропаде.

— Ти справді хочеш іти?

— Якби не хотіла, то не казала б.

Ми пішли до виходу, я зняв з вішалки і надів свій плащ. Брет чекала коло стойки. Кон щось казав їй. Я підійшов до стойки й попросив конверта. Дістав із кишені п'ятдесятифранкову банкноту, вклав у конверт, заклеїв і передав хазяйці.

— Будь ласка, якщо дівчина, з якою я приїхав, спитає про мене, віддайте їй це, — попросив я. — Якщо ж вона піде з кимось із отих добродіїв, збережіть до мого повернення.

— C’est entendu, Monsieur [47], — пообіцяла хазяйка. — Ви вже йдете? так рано?

— Іду, — відповів я.

Ми рушили до дверей. Кон і далі казав щось Брет. Вона попрощалася з ним і взяла мене під руку.

— Добраніч, Коне! — гукнув я.

На вулиці ми зупинилися, виглядаючи таксі.

— Плакали твої п'ятдесят франків, — сказала Брет.

— Атож.

Жодного таксі.

— Можна пройти до Пантеону й там узяти.

— Зайдімо краще до сусіднього шинку, замовимо по чарці, а по таксі пошлемо.

— Ти вже, бачу, зайвого кроку пішки не ступиш.

— Коли без цього можна обійтися.

Ми зайшли до сусіднього шинку, і я послав офіціанта по таксі.

— Ну от, ми й утекли від них, — сказав я.

Ми стояли біля високої, оббитої цинком стойки, мовчали й дивились одне на одного. Офіціант повернувся й сказав, що таксі чекає. Брет міцно стисла мою руку. Я дав офіціантові франк, і ми вийшли.

— Куди поїдемо? — спитав я.

— Куди завгодно.

Я звелів шоферові їхати в парк Монсурі, сів і зачинив за собою дверцята. Брет сиділа в кутку, відкинувшись на спинку, заплющивши очі. Я вмостився поряд із нею. Машина рушила з місця.

— Ох любий, я така нещасна! — промовила Брет.

Машина піднялася вулицею вгору, перетнула освітлену площу, а тоді пірнула в темряву, знову їдучи вгору, потім виїхала на темну вулицю за церквою Сент-Етьєн-дю-Мон, далі прошурхотіла асфальтом під деревами й повз автобус на зупинці на площі Контрескарп і завернула на бруківку вулиці Муфтар. Обабіч вулиці світилися вікна барів і вітрини ще не зачинених крамниць. Ми сиділи окремо, та на повороті на стару вибоїсту вулицю нас притисло одне до одного. Брет зняла капелюха. Відкинула голову. При світлі, що падало з вітрин, я бачив її обличчя, потім стало темно, а потім, вже на авеню Де-Гобелен, я знову виразно побачив її обличчя. Вулиця була розкопана, на трамвайній колії працювали робітники. Яскраве світло карбідних ламп вихоплювало з темряви її біле обличґчя і довгий вигин шиї. Таксі знову пірнуло в темряву, і я поцілував Брет. Вона відповіла на поцілунок, а тоді відвернулася й забилась у куток, якнайдалі від мене. Понуривши голову, вона сказала:

— Не займай мене. Будь ласка, не займай мене.

— Що з тобою?

— Це нестерпно.

— Брет!

— Не треба! Ти ж знаєш. Для мене це нестерпно. Ох, любий, зрозумій же, будь ласка.

— Ти не кохаєш мене?

— Не кохаю? Та я вся тану від одного твого дотику.

— Невже ми нічого не можемо зробити?

Тепер вона сиділа випростана. Я обійняв її, і вона пригорнулася до мене; ми затихли. Вона дивилася мені в очі так, як уміла дивитися лише вона — так, що вже здавалося, ніби то не її очі. Вони дивилися, невідривно дивилися й тоді, коли будь-які інші очі перестали б дивитися. Вона дивилася так, наче в світі не існує нічого, на що вона не наважилася б так дивитись, а насправді ж світ для неї був повен жахів.

— І ми анічогісінько не можемо зробити, — сказав я.

— Не знаю, — мовила вона. — І не хочу вертатися знову в те пекло.

— Виходить, нам краще не зустрічатися.

— Ні, не бачитися з тобою я не можу. Зрештою йдеться ж не тільки про це.

— Не тільки. Але закінчується завжди цим.

— Це моя вина. Хіба за все, що ми робимо, нам не доводиться розплачуватись?

Вона дивилася мені в очі. Глибина її очей бувала різною, іноді вони здавалися мені зовсім пласкими. Але тепер вони були прозоро бездонними.

— Як згадаю, скільком я зіпсувала життя… Тепер я за це розплачуюсь.

— Дурниці,— сказав я. — Та й те, що мене спіткало, вважається дуже смішним. Я вже більше про це не думаю.

— Аякже, не думаєш.

— Ну, годі про це.

— Колись і я з цього сміялася. — Вона не дивилася на мене. — Приятель мого брата повернувся таким з Монса. Хлопцям це здавалося страшенно смішним. Хлопці взагалі нічого йе розуміють, правда?