L'ENVOI[37]

Король працював у саду. Він начебто був радий побачити мене. Ми пішли садом. «А це королева», — сказав він. Вона підстригала трояндовий кущ. «Добрий день», — мовила вона. Ми сіли до столика під великим деревом, і король звелів принести віскі та содову. «Хоч там як, а добре віскі ми ще маємо», — сказав він. Він сказав мені, що революційний комітет не дозволяє йому виходити за межі території палацу. «Мені здається, Пластірас зовсім непоганий чоловік, — сказав він, — але з ним страшенно важко дійти згоди. А втім, я вважаю, він правильно вчинив, що розстріляв отих-от. Коли б і Керенський розстріляв декого, все могло б обернутись зовсім інакше. Та, звичайно, найголовніше в таких справах — щоб не розстріляли тебе самого/»

Було дуже весело. Ми довго розмовляли. Як і всі греки, він хотів поїхати до Америки.

РОМАНТИЧНА ПОВІСТЬ

ПАМ'ЯТІ ВЕЛИКОГО

НАРОДУ

І, напевне, є одна причина, з якої письменникові-гумористові менше, ніж будь-кому іншому, можна пробачити відхилення від натури: адже поважному поетові не так уже й легко знайти в житті щось велике й гідне шани, тоді як сміховинне трапляється спостережливому оку на кожному кроці.

Генрі Філдінг

THE TORRENTS

OF SPRING

A ROMANTIC NOVEL IN HONOR OF THE PASSING OF A GREAT RACE

1926

Переклав Володимир Митрофанов

Друге видання перекладу.

Єдиним джерелом правдивої Сміховинності є (як на мій погляд) удаваність.

Генрі Філдінг

Йогі Джонсон стояв і дивився у вікно великої помпової фабрики в Мічігані. Невдовзі мала настати весна. Невже й цього року справдяться слова того перодряпа Хатчінсона: «Коли іде зима, недовго й до весни»? — міркував собі Йогі Джонсон. Неподалік від Йогі, через одне вікно, стояв Скріпс О'Нейл, довгий і худий чоловік з довгим і худим обличчям. Обидва стояли й дивилися на безлюдне подвір'я помпової фабрики. Запаковані помпи, що їх незабаром мали вивезти, вкривав сніг. Як тільки прийде весна і сніг почне танути, робітники видобудуть ті помпи з-під снігових кучугур і відвезуть на залізничну станцію, а там їх повантажать на платформи й кудись відішлють. Йогі Джонсон дивився у вікно на вкриті снігом помпи, і від його подиху на холодній шибі проступили ледь помітні химерні візерунки. Йогі Джонсон подумав про Париж. Певно, оті ледь помітні візерунки нагадали йому про веселе місто, де він провів колись два тижні. Два тижні, яким судилося стати найщасливішими в його житті. Тепер усе те вже позаду. І те, і все інше.

Скріпс О'Нейл мав дві дружини. Він стояв, довготелесий, худий, похмурий, і, дивлячись у вікно, думав про них обох. Одна жила в Манселоні, друга — в Петоскі. Тієї дружини, що жила в Манселоні, він не бачив від минулої весни. Він дивився на засніжене подвір'я помпової фабрики і думав про весну. З тією дружиною в Манселоні Скріпс часто напивався п'яний, і тоді вони обоє були дуже щасливі. Йшли разом до залізничної станції, потім далі понад колією, а там сідали, пили й дивились, як проходять поїзди. Сиділи звичайно під сосною на пагорку, з якого видно було колію, сиділи й пили. Бувало, цілу ніч, а то й цілий тиждень. Це йшло їм на користь. Додавало Скріпсові снаги.

Скріпс мав дочку, яку жартома називав Прусі О'Нейл. Насправді її звали Люсі О'Нейл. Одного разу, коли Скріпс і його половина пиячили «біля залізниці три чи чотири дні підряд, він загубив дружину. Не знав навіть, де вона поділася. Коли він прийшов до тями, була ніч. Він подибав залізничною колією до містечка. Шпали були тверді й боляче збивали ноги. Скріпс спробував іти по рейках, але не зміг. Тоді він знову пошкандибав по шпалах. До містечка було далеченько. Нарешті він дістався до повороту, звідки видно було вогники на маневрових коліях. Там зійшов із залізниці й поминув манселонську школу. Збудована з жовтої цегли, вона була анітрохи не схожа на ті будинки в стилі рококо, які він бачир у Парижі. А втім, він же ніколи не був у Парижі. То був не він. То був його приятель Йогі Джонсон.

Йогі Джонсон дивився у вікно. Надходив час замикати фабрику на ніч. Він обережно прочинив вікно — ледь-ледь, на шпарину. Лише на шпарину, але й того було досить. Надворі вже почав танути сніг. Повівав теплий вітерець. Чіанук — так називали його робітники на помповій фабриці. Той теплий чіанук війнув у вікно до фабричного приміщення. Усі робітники відклали свій інструмент. Серед них було чимало індіанців.

Десятник був присадкуватий коротун із залізними щелепами. Колись йому довелося заїхати аж у Дулут. Дулут лежав ген за широкою голубінню озера, серед пагорбів Міннесоти. І там сталася з ним дивовижна пригода…

Десятник засунув у рот палець, послинив його і підняв угору. Зволожений палець відчув теплий подув. Десятник сумовито похитав головою і всміхнувся до робітників — начебто трохи похмуро.

— Еге ж, хлопці, справжній чіанук, — мовив він.

Робітники, здебільшого мовчки, поприбирали інструмент. Недороблені помпи поскладали в ящики. Тісним гуртом, хто перемовляючись, хто мовчки, а хто й щось мугикаючи собі під ніс, вони подалися до вмивальні.

Знадвору долинув індіанський бойовий поклик.

Скріпс О'Нейл стояв перед македонською школою і дивився на освітлені вікна. Надворі було темно, йшов сніг. Він ішов так давно, що Скріпс уже й не міг пригадати відколи. Якийсь перехожий спинився й пильно поглянув на Скріпса. Та, зрештою, що йому було до того чоловіка? І він пішов собі далі.

Скріпс стояв посеред снігу й дивився на освітлені вікна школи. За тими вікнами люди чогось навчалися. Вони працювали до пізнього вечора, і хлопці змагалися з дівчатами в цьому прагненні до науки, в цій жадобі знань, що захоплювала тоді Америку. І його дочка, маленька Прусі, дівчинка, що свого часу обійшлась йому в сімдесят п'ять доларів — за рахунками лікарів — теж була там, опановувала науку. Скріпс відчув гордість. Йому самому вчитися було запізно, але там, за тими вікнами, день у день і вечір у вечір навчалася його Прусі. Вона таки молодець дівчинка.

Скріпс подався додому. Будиночок його був невеликий, та Скріпсова жінка більшого й не хотіла.

— Скріпсе, — не раз казала вона, коли вони вдвох випивала — мені не потрібен палац. Усе, що мені потрібно, — це ся-кий-такий захисток від вітру.

Скріпс піймав її на слові. І тепер, ідучи пізно ввечері додому й побачивши крізь сніг світло у власній домівці, тішився тим, що таки піймав. Це куди краще, ніж іти додому в палац. Він, Скріпс, не з тих, кому потрібні палаци.

Він відчинив двері свого будинку й переступив поріг. Якась невиразна думка весь час крутилась у нього в голові. Він намагався відігнати її геть, але марно. Як це написав отой поет, що з ним його приятель Гаррі Паркер запізнався якось у Детройті? Гаррі часто проказував ті рядки: «І розкоші, й палаци — усе мені знайоме. Та як ти… щось там… щось там… то най-любіше вдома». От тільки слів уже не пригадати. Не всі запам'яталися. А колись же він придумав був до цього віршика простеньку мелодію і навчив Люсі співати її. Ще тоді, як вони тільки побралися. Коли б йому повелося, він, Скріпс, міг би стати композитором, не гіршим за тих, чиї твори грає чікагський симфонічний оркестр. Ось він сьогодні попросить Люсі, щоб заспівала йому ту пісеньку. Тепер він більше не питиме. Це позбавляє його музикального слуху. Коли він п'яний, нічні гудки паровозів, що беруться на Бойн-Фоллзький узвіз, видаються йому прекраснішими за все, що написав отой Стравінський. Ось до чого доводить пияцтво. То справжнє зло. Він поїде в Париж. Як отой Елберт Сполдінг, що грає на скрипці.