Дорога відразу вихопилась із зеленої долини, й ми знов опинилися в горах. Білл розмовляв з баском — власником бурдюка. Один із пасажирів перехилився за спинку лави й спитав по-англійському:

— Ви американці?

— Так.

— Я жив там, — сказав він. — Сорок років тому.

То був літній чоловік, смаглявий, як і всі, із сивою щетиною на підборідді.

— І як?

— Що ви сказали?

— Як вам Америка?

— О, я жив у Каліфорнії. Там було гарно.

— Чому ж ви не зосталися там?

— Що ви сказали?

— Чому повернулися сюди?

— Щоб одружитись. Я б знову туди поїхав, та моя жінка не любить подорожувати. Ви звідки?

— З Канзас-Сіті.

— Я там був, — сказав він. — Я був у Чікаго, Сент-Луїсі, Канзас-Сіті, Денвері, Лос-Анджелесі, Солт-Лейк-Сіті.

Він старанно вимовляв назви.

— І довго там пробули?

— П'ятнадцять років. А потім повернувся й одружився.

— Вип'єте?

— Можна, — сказав він. — Цього в Америці не дістанеш, га?

— Скільки завгодно, аби гроші були.

— А чого ви сюди приїхали?

— В Памплону, на фієсту.

— Любите кориду?

— Дуже. А ви?

— Та і я, — сказав він. — Я теж люблю. — А тоді, помовчавши: — А тепер куди їдете?

— До Бургете, рибу ловити.

— Ну, — сказав він, — хай вам добре ловиться.

Він потис нам руки й знову сів рівно. Інші баски шанобливо дивилися на нього. Він умостився зручніше й, коли я, милуючись краєвидом, подивився в його бік, усміхнувся мені. Але більше не озивався.

Ми піднімалися дедалі вище. Місцевість тут була гола: сама глина й каміння. Навіть трава при дорозі не росла. Озираючись назад, ми бачили внизу розлогу долину. За нею на схилах видніли зелені й коричневі квадрати полів, а лінію обрію утворювали химерні обриси коричневих гір. Обриси ті мінялися в міру того, як ми піднімалися все вище. Автобус повільно пнувся вгору, й на півдні відкривалися все нові вершини. Потім дорога перевалила через хребет, збігла на плоскогір'я й пірнула в ліс. То був ліс коркового дуба, й сонячне проміння висвічувало між кронами, й віддалік поміж дерев паслася худоба. Ми проминули ліс, дорога вихопилася на узвишшя, й зненацька попереду відкрилася хвиляста зелена рівнина, а за нею здіймалися темні гори. Вони не схожі були на коричневі, спечені сонцем гори, що лишилися позаду. Ці гори поросли лісом, і з їхніх вершин сповзали хмари. Зелений простір долини був посмугований огорожами, й з півночі на південь її перетинала дорога — вона біліла між двома рядами дерев. Діставшись до краю узвишшя, ми побачили попереду червоні дахи й білі будинки Бургете, що вишикувалися на рівнині, а за ними, на відрозі найближчої темної гори, — сірий залізний дах Ронсевальського монастиря.

— Онде Ронсеваль, — сказав я.

— Де?

— Отам, під горою.

— А тут холодно, — зауважив Білл.

— Бо високо, — відповів я. — Десь, мабуть, за тисячу двісті метрів.

— Страх як холодно, — сказав Білл.

Автобус з'їхав на рівну пряму дорогу, що вела до Бургете, проминув роздоріжжя й перетнув міст через річку. Будинки Бургете стояли обабіч дороги. Бічних вулиць тут не було. Автобус проминув церкву, шкільне подвір'я й зупинився. Ми з Біллом зійшли, й водій подав нам наші валізи й вудки. Підійшов карабінер у трикутному капелюсі й жовтих ременях хрест-навхрест.

— Що у вас тут?

Він тицьнув пальцем у чохол з вудками. Я розв'язав чохол і показав. Він спитав, чи маємо ми дозвіл ловити рибу, і я показав йому дозвіл. Він глянув на дату й махнув рукою.

— Все гаразд? — запитав я.

— Авжеж.

Ми пішли до готелю повз білені кам'яні будинки, на ганках яких сиділи, видивляючись на нас, цілі сім'ї.

Гладка господиня готелю вийшла з кухні й привіталася з нами за руку. Потім зняла окуляри, протерла їх і знову наділа. В готелі було холодно, і надворі гуляв вітер. Господиня звеліла покоївці піти з нами нагору й показати кімнату. Там були два ліжка, вмивальник, шафа й велика гравюра в рамці — «Ронсевальська богородиця». Вітер раз у раз стукав віконницями. Вікна виходили на північ. Ми вмилися, надягли светри й спустилися в їдальню — кімнату з кам'яною підлогою, дубовими панелями й низькою стелею. Всі віконниці були зачинені, але стояв такий холод, що аж пара з рота йшла.

— Боже! — сказав Білл. — Невже й завтра буде так холодно? В таку погоду я нізащо не полізу в воду.

В кутку за дерев'яними столами стояло піаніно. Білл підійшов до нього й почав грати.

— Треба ж якось зігрітися, — сказав він.

Я вийшов, знайшов господиню й спитав, скільки коштуватиме кімната з харчами. Вона сховала руки під фартух і одвела погляд.

— Дванадцять песет.

— Ого! З нас стільки брали в Памплоні, але ж то Памплона.

Вона не відповіла, тільки зняла окуляри й протерла їх фартухом.

— Це забагато, — сказав я. — 3 нас стільки брали у великому готелі.

— Ми обладнали ванну кімнату.

— Може, у вас є щось дешевше?

— Влітку немає. Тепер саме сезон.

Ми були єдині пожильці готелю. «Ну нехай, — подумав я, — ми ж побудемо лише кілька днів».

— Це з вином?

— Авжеж.

— Ну, гаразд, — сказав я. — Згода.

Я повернувся до Білла. Він хукнув у мій бік, показуючи, як холодно, проте не перестав грати. Я сів за один із столів і почав розглядати картини на стіні. На одній були мертві зайці, на другій — фазани, теж мертві, і на третій — мертві качки. Всі картини були темні й мовби закурені. На полицях буфета стояли пляшки із спиртним. Я переглянув їх. Білл усе ще грав.

— Чи не випити б нам гарячого ромового пуншу? — спитав він. — Від музики тепло тільки поки граєш.

Я вийшов і пояснив господині, що таке ромовий пунш і як його роблять. За кілька хвилин служниця принесла до їдальні глек, з якого йшла пара. Білл підвівся з-за піаніно, й ми почали пити гарячий пунш, дослухаючись до завивання вітру.

— По-моєму, рому тут малувато.

Я підійшов до буфета, взяв пляшку рому й відлив у глек півсклянки.

— Самочинна акція, — сказав Білл. — Ти нехтуєш законом.

Ввійшла служниця й заходилася накривати стіл до вечері.

— І дме ж тут, хай йому біс, — сказав Білл.

Служниця принесла велику миску гарячого овочевого супу й вино. Потім була смажена форель, потім печеня, а на третє — ціла миска суниць. Щодо вина, то тут ми взяли своє, і служниця хоча й ніяковіла, але приносила його не перечачи. Стара господиня тільки раз зазирнула до їдальні — полічила порожні пляшки.

Після вечері ми піднялися до себе і, залізши в ліжка, щоб було тепліше, ще якийсь час курили й читали. Посеред ночі я прокинувся й почув, як виє вітер. У таку ніч добре було лежати в теплій постелі.

Прокинувшись уранці, я підійшов до вікна й виглянув надвір. Небо прояснилося, і на горах не залягали хмари. Під вікном стояли кілька возів і старий диліжанс, дерев'яний дах якого потріскався й поколовся від негоди. Певно, він служив доти, поки не з'явились автобуси. Цап вистрибнув на воза, а звідти на дах диліжанса. Він потрусив бородою на кіз, що стояли внизу, я замахнувся на нього, і він зіскочив на землю.

Білл ще спав, тож, одягнувшись, я вийшов босоніж у коридор, узувся й спустився вниз. Там не було ні душі. Я відсунув засув і вийшов. Ранок був прохолодний, сонце ще не висушило роси, що випала, коли вщух вітер. Я понишпорив у повітці на подвір'ї, знайшов щось схоже на сапу й подався до річки копати черв'яків. Річка була прозора й мілка, але навряд чи в ній водилася форель. Вибравши на трав'янистому березі вогке місце, я вивернув грудку землі. Під нею ворушилися черв'яки. Коли я відкинув грудку, вони поховалися, та я заходився обережно копати далі й назбирав їх чимало. Копаючи в мокрому місці, я наповнив черв'яками дві блящанки з-під тютюну й присипав їх землею. Кози дивились, як я копаю.

Коли я повернувся до готелю, господиня вже поралася на кухні, і я попросив її зварити кави й приготувати сніданок, щоб ми забрали його з собою.