Кребз пішов на війну з методистського коледжу в Канзасі. Є фотографія, де він знятий разом з іншими і братами-студентами, і всі вони в комірцях однакового крою та висоти. У 1917 році він записався до флоту й знов опинився і у Сполучених Штатах аж улітку 1919 року, коли їхня друга дивізія повернулася з Рейну.

Є фотографія, на якій він знятий з двома німецькими дівчатами та ще з якимсь капралом десь на Рейні. Кребз і капрал мають такий вигляд, наче вони давно виросли із своїх військових мундирів. Дівчата на фотографії негарні. Самого Рейну на ній і не видно.

На той час, коли Кребз повернувся до рідного міста в Оклахомі, вшанування героїв уже закінчилось. Він приїхав надто пізно. Всіх його земляків, що поверталися з війни, зустрічали урочисто й бучно. Не обходилося при тому й без істерії. А тепер було навпаки: на Кребза дивилися так, ніби вважали, що і просто смішно повертатися так пізно, аж через рік після закінчення війни.

Спочатку Кребзові, який побував під Белло й Суассоном, у Шампані, й Сен-Мієлі, і в Аргоннському лісі, зовсім не хотілося говорити про війну. Потім він відчув потребу говорити, але слухати ніхто вже не хотів. У місті встигли стільки наслухатися про жахи війни, що розповіді про справжні події нікого більше не зворушували. Кребз упевнився: для того, щоб його слухали, він має щось вигадувати, і коли двічі спробував, у нього самого виникла відраза й до війни, й до балачок про неї. Оті вигадки, яких він нарозказував, збудили в ньому огиду до всього, що він насправді пережив на війні. І всі ті дні, згадуючи про які раніше, він відчував у душі ясний спокій, ті далекі тепер дні, коли він робив те єдине, що належить робити чоловікові, робив легко й невимушено, хоч міг би робити й щось інше, втратили для нього свою ясність і вартісність, а згодом і зовсім відійшли в небуття.

Його вигадки були досить-таки невинні: він лише приписував собі те, що бачили, чули чи робили інші, або ж видавав за правду ті невірогідні історії, що їх знали на фронті всі солдати. Та навіть і ці вигадки не справляли належного враження в більярдній. Його знайомі, які вже наслухалися розповідей про німецьких жінок, прикутих до кулеметів в Аргоннському лісі, не могли уявити собі неприкутих німецьких кулеметників чи, може, з великого патріотизму не виявляли до них цікавості, тож його історії анітрохи їх не вражали.

Після того Кребзові гидко стало й думати про якісь вигадки чи перебільшення, і коли він випадково зустрічав у танцювальному залі когось, хто справді воював, і спинявся поговорити з ним хвилину в туалетній кімнаті, то прибирав отієї вільної манери бувалого солдата серед інших солдатів: еге ж, мовляв, на фронті він тільки те й відчував, що безнастанний нудотний страх. Так він втратив і все до решти.

В ті дні наприкінці літа він пізно прокидався, йшов до міської бібліотеки по нову книжку й, поснідавши вдома, сідав на веранді читати, аж поки набридне; а тоді вирушав до центру міста, щоб згаяти найжаркіші години дня у прохолодному присмерку більярдної. Він любив грати в більярд.

Увечері він вправлявся у грі на кларнеті, гуляв по місту, читав і лягав спати. Для двох молодших сестер він і досі залишався героєм. Мати, якби він тільки захотів, подавала б йому сніданок до ліжка. Вона часто заходила до його кімнати, коли він ще лежав, і просила розповісти про війну, але слухала неуважно. Що ж до батька, то він не був схильний до балачок.

До того як Кребз пішов на війну, йому ніколи не дозволяли їздити батьковим автомобілем. Батько мав справу з продажем нерухомого майна і хотів, щоб автомобіль був напоготові на випадок, якщо треба буде повезти клієнтів за місто оглянути якусь ферму. Тож машина завжди стояла перед будинком Першого національного банку, де батько мав контору на другому поверсі. І тепер, після війни, машина була та сама.

У місті нічого не змінилося, хіба що тільки дівчата повиростали. Та вони жили в такому складному світі визначених наперед шлюбів і скороминущих сварок, що Кребз не мав ні бажання, ні сміливості увійти в той світ. Проте дивитися на них він любив. Адже стільки було гарних дівчат. І майже всі коротко підстрижені. Коли він їхав з дому, так коротко підстриженими ходили тільки менші дівчатка, а з дівчат — хіба що найлегковажніші. І всі носили светри й короткі блузки з заокругленими відкладними комірцями. Така була тепер мода. Йому подобалось дивитися на них з веранди, коли вони проходили по той бік вулиці. Подобалось спостерігати, як вони прогулюються в затінку дерев. Йому подобались їхні заокруглені комірці, випущені з-під светрів. Подобались їхні шовкові панчохи й туфлі на низьких підборах. Подобалось їхнє коротко підстрижене волосся, їхня хода.

Коли він бачив їх у центрі міста, вони не так вабили його. У грецькій морозивні вони йому зовсім не подобались. Та й, власне, він не потребував їх як таких. Вони були для нього надто складні. До цього долучалося й ще одне. Загалом невиразно він відчував потребу в жінці, але не хотів докладати зусиль, щоб здобути її. Він залюбки перебув би з жінкою, але не хотів довго її домагатись. Не хотів вивертів і підступів. Не хотів улещань. Не хотів більше брехати. Не варта була справа заходу.

Він не хотів брати на себе якихось обов'язків. Не хотів більше ніяких обов'язків. Хотів жити собі без будь-яких обов'язків. До того ж не відчував він справжньої потреби в жінці. Цього навчила його військова служба. Можна було скільки завгодно вдавати, ніби тобі потрібна жінка. Майже всі так і казали. Але казали вони неправду. Не потрібна була жінка. Ось що найсмішніше. Спочатку ти хвалишся, що жінки для тебе нічого не важать, що ти й думати про них не хочеш, і дивитись тобі на них гидко. Потім хвалишся, що не можеш обійтися без жінки, що вона тобі потрібна як повітря, що ти заснути без жінки не годен.

І все воно брехня. І те, і те брехня. Жінка зовсім не потрібна, поки не починаєш про неї думати. Він переконався у цьому в армії. А потім рано чи пізно ти її знаходиш. Жінка завжди знайдеться, коли вже вона тобі справді потрібна. І не треба про це думати. Рано чи пізно воно станеться само собою. Цього навчила його військова служба.

Тепер він залюбки перебув би з якоюсь дівчиною — тільки щоб вона прийшла сама й не треба було ні про що говорити. Але тут, на батьківщині, все було надто ускладнене. Він знав: йому не здолати все те знов. Та й не варте воно зусиль. Ось у тім-то й перевага французьких і німецьких дівчат — там не потрібні були балачки. Багато говорити ніхто не міг та й не потребував того. Усе було просто, і ви залишалися друзями. Він пригадав Францію, потім перенісся думкою до Німеччини. Загалом Німеччина сподобалась йому більше. Він не хотів від'їжджати з Німеччини. Не хотів повертатися додому. І все ж таки повернувся. І ось тепер сидів тут на веранді.

Йому подобались дівчата, що проходили по той бік вулиці. З вигляду вони подобались йому куди більше, ніж оті француженки чи німкені. Але світ, у якому вони жили, був зовсім не той, у якому жив він. Він залюбки перебув би з котроюсь із них. Але не варта справа заходу. Вони були такі гарненькі, всі за однією модою. Йому подобалася ця мода. Вона збуджувала. Але він аж ніяк не хотів заходити в усі ті балачки. Та й не так уже була йому потрібна котрась одна з них. От дивитися на всіх разом — то інша річ. А так не варта справа заходу. Особливо тепер, коли все знову повернуло на Краще.

Він сидів на веранді й читав книжку про війну. То була історична праця, і він читав про всі ті бої, в яких сам брав участь. Йому ще ніколи не траплялося читати такої цікавої книжки. От якби тільки в ній було більше карт. Він наперед тішився, постановивши собі прочитати всі справді вартісні книжки про війну, які тільки вийдуть у світ з добрими, детальними картами. Тепер він починав розуміти війну по-справжньому. І те, що він був добрим солдатом. Це багато чого змінювало.

Одного ранку, після того як він прожив удома близько місяця, до його кімнати зайшла мати й сіла на ліжку. Тоді розгладила рукою свій фартух.