Вагончик фунікулера ще раз шарпнувся і став. Їхати далі було неможливо: колія зникала під високими сніговими заметами. Вітри позмітали сніг з відкритого схилу гори й збили його зверху в обмерзлу тверду кору. Навоскувавши лижі в багажному вагончику, Нік засунув носаки черевиків у залізні скоби й защепнув замки. Тоді боком зіскочив з і вагончика на тверду снігову поверхню, одним стрибком повернув на місці й, пригинаючись і волочачи за собою палиці, і помчав схилом униз.

Нижче від нього на білому просторі то виринала, то зникала з очей, а тоді знову виринала постать Джорджа. Та ось Ніка рвучко кинуло на крутий спад, і він полетів униз, вмить забувши про все на світі, й в усьому його єстві лишилося тільки дивовижне відчуття стрімкого лету. Його винесло на невеликий пагорбок, а тоді сніг знову побіг геть з-під лиж, а він мчав униз, униз, усе швидше й швидше, тим останнім довгим і крутим спадом. Зіщулившись, майже сидячи на лижах, щоб якомога нижче утримувати центр ваги, весь оповитий хмарою снігового пилу, мов піщаним вихором, він відчував, що мчить занадто швидко. Але не пригальмовував. Він не подасться, не схибить. І тієї ж миті його кинуло на сипкий сніг у западині, куди не сягали вітри, вибило з-під ніг опору, і він, стукаючи лижами, полетів сторчака, мов підстрелений кролик, тоді застряг у снігу, задерши догори переплетені ноги з лижами й набравши повен ніс і вуха снігу.

Джордж стояв трохи далі внизу, збиваючи сніг зі своєї штормівки.

— Чудово котишся, Ніку! — гукнув він. — Це все та бісова западина. Вона й мене так підітнула.

— А як там далі спуск? — Лежачи на спині, Нік випростав лижі й підвівся.

— Треба брати ліворуч. Спуск добрий, швидкий, тільки внизу зроби христіанію, бо там огорожа.

— Зачекай хвилину, з'їдемо разом.

— Ні, їдь перший. Я хочу побачити, як ти спустишся.

Нік Адамс обминув Джорджа, в якого на широких плечах та білявій голові ще видніли сліди снігу, а тоді його лижі ковзнули краєм спаду, і він шугнув донизу, зі свистом розтинаючи кристалічну снігову куряву й раз по раз мовби то зринаючи вгору, то пірнаючи вниз на хвилястих вигинах схилу. Він увесь час брав ліворуч, а наприкінці спуску, стрімко наближаючись до дротяної огорожі, щільно звів коліна докупи, крутнувсь гвинтом і одним рухом повернув лижі праворуч, здійнявши хмару снігового пилу; потім, сповільнюючи швидкість, проїхав попід огорожею впоперек схилу і спинився.

Він поглянув нагору. Джордж з'їжджав, приклякнувши на лижах, напоготові повернути телемарком: одна нога зігнута й виставлена вперед, друга позаду; палиці в його руках звисали, наче тендітні лапки якоїсь комахи, й, чіпляючись за нерівну поверхню, збивали грудочки снігу; ось він пригнувся, рвучко викинув одну ногу вперед, а другу назад і, відхилившися всім тілом убік, виписав прегарну розгонисту дугу праворуч, яку підкреслили блискучі кінці палиць, і все на мить потонуло в хмарі білої куряви.

— Я побоявся повертати христіанією, — сказав Джордж. — Надто глибокий сніг. А ти повернув чудово.

— 3 моєю ногою телемарком не можна, мовив Нік.

Він притиснув лижею верхню дротину огорожі, і Джордж переїхав на той бік. Нік подався за ним униз до дороги. Розмірено працюючи зігнутими в колінах ногами, вони попростували дорогою і незабаром увійшли в сосновий ліс. Дорога стала слизька, крижаниста, вкрита рудими й зеленкувато-жовтими плямами, — нею возили з лісу дерево. Лижники вибралися на узбіччя, на смугу невторованого снігу. Дорога збігла до струмка, а тоді круто пішла вгору схилом пагорба. За деревами показався довгий обшарпаний будинок з низькими острішшями. Віддалік він здавався суспіль брудно-жовтим. Ближче було видно, що віконні рами пофарбовано зеленим. У багатьох місцях фарба облупилася. Нік палицею розчепив замки й скинув лижі.

— Тут краще нести їх на собі,— мовив він.

Він поп'явся вгору тією крутою дорогою, несучи на плечі лижі й із силою вганяючи підбиті цвяхами підбори черевиків в обмерзлий сніг. Позаду себе він чув віддих Джорджа й стукіт його підборів. Вони приставили лижі до стіни готелю, обтрусили один одному штани, потупали ногами, збиваючи сніг з черевиків, і зайшли.

Усередині було зовсім сутінно. В кутку блищала велика кахляна груба. Стеля була низька. Попід стінами стояли прості дерев'яні лави, а перед ними — темні, поплямовані вином столи. Біля самої груби, присунувши до себе по склянці каламутного молодого вина, сиділи двоє швейцарців з люльками.

Хлопці скинули куртки й сіли під стіною з другого боку груби. Голос, що співав у сусідній кімнаті, замовк, звідти вийшла дівчина в голубому фартусі й спитала, що вони питимуть.

— Пляшку сіонського, — сказав Нік. — Ти не проти, Джордже?

— Та чого, — відповів Джордж. — Ти ж краще знаєшся на винах. А мені будь-яке смакує.

Дівчина пішла.

— Усе-таки ніщо не зрівняється з лижами, правда? — мовив Нік. — Як ото воно, коли ти тільки-тільки пішов на довгий спуск.

— Еге ж, — озвався Джордж. — Така розкіш, що й слів немає.

Дівчина принесла вино, і вони довго морочилися з корком. Нарешті Нік витяг його. Дівчина пішла, і вони почули, як вона заспівала в сусідній кімнаті щось по-німецькому.

— Трохи корка все-таки накришилось, але це нічого, — сказав Нік.

Цікаво, чи нема в них якогось печива.

— А спитаймо.

Дівчина вийшла до них, і Нік помітив, що під фартухом у неї випинається живіт. «Як же я цього зразу не побачив, коли вона підійшла», — подумав він.

— Що це ви співали? — запитав він її.

— То з опери, з німецької опери. — Заходити в дальшу розмову на цю тему вона не бажала. — Якщо хочете, можу подати яблучний рулет.

— Не дуже вона привітна, еге ж? — зауважив Джордж.

— Та звісно. Вона ж нас не знає, то, може, подумала, що ми хочемо поглузувати з її співу. Певно, вона з тих місць, де говорять по-німецькому, і їй ніяково, що вона тут, та ще й вагітна, хоч і незаміжня, отож і соромиться.

— Звідки ти знаєш, що вона незаміжня?

— Обручки ж нема. Та й взагалі тут жодна не виходить заміж, поки їй не натопчуть живота.

Двері відчинились, і в морозяній парі, гупаючи чобітьми, увійшов гурт лісорубів. Подавальниця принесла їм три літри молодого вина, і вони, поскидавши шапки, всілися за два столи, — хто плечима до стіни, хто ліктями на стіл, — і мовчки закурили. Запряжені в дерев'яні сани коні чекали надворі, й звідти час від часу долинав різкий брязкіт балабончиків, коли коні шарпали головами.

Джордж і Нік почували себе чудово. Вони любили один одного. І знали, що їх ще чекає спільна дорога назад.

— Коли тобі повертатися до навчання? — спитав Нік.

— Сьогодні ввечері,— відказав Джордж. — Я маю встигнути на поїзд із Монтре, той, що о десятій сорок.

— Шкода, що не можеш затриматись, а то б подалися завтра на Дан-дю-Ліс.

— Треба вчитися, — сказав Джордж. — Ех, Ніку, а добре було б повештатися разом! Узяти лижі, заїхати поїздом кудись, де добрий сніг, і йти собі, спиняючись у готелях, через увесь Оберланд, тоді через Вале й Енгадін, і взяти з собою в рюкзаки тільки інструмент та ще по запасному светру й піжамі, і начхати на ту бісову науку й на все на світі.

— Еге ж, і пройти отак через увесь Шварцвальд. От де чудові місця!

— Це там ти рибалив минулого літа?

— Так.

Вони з'їли рулет і допили вино. Джордж прихилився до стіни й заплющив очі.

— Вино завжди діє на мене так, — мовив він.

— Тобі недобре? — спитав Нік.

— Та ні. Добре, але якось дивно.

— А, знаю, — сказавг Нік.

— Атож, — сказав Джордж.

— Може, вип'ємо ще пляшку? — спитав Нік.

— Ні, з мене годі,— відказав Джордж.

Вони ще трохи посиділи: Нік — спершись ліктями на стіл, Джордж — прихилившись до стіни.

— Гелен чекає дитини? — спитав Джордж, і собі нахилившись до столу.

— Так.

— Коли?

— Десь наприкінці літа.

— Ти радий?

— Так. Тепер радий.

— Ви повернетесь у Штати?