Дівчина принесла замовлене, і селянин вихилив свою горілку. Тоді втупив очі у вікно. Гробар дивився на нього. Джон сидів, похиливши голову на стіл. Він заснув.

З'явився господар і підійшов до тих двох. Він сказав щось місцевою говіркою, і гробар відповів йому. Селянин дивився у вікно. Господар вийшов з кімнати. Селянин підвівся. Він витяг із шкіряного гамана банкноту в десять тисяч крон і розгорнув її. Підійшла дівчина.

— Alles?[91] —запитала вона.

— Alles — відказав він.

— Нехай я сам заплачу за вино, — обізвався гробар.

— Alles, — знову сказав селянин до дівчини.

Вона засунула руку в кишеню фартуха, витягла звідти жменю срібла й відлічила йому здачу. Селянин зник за дверима. Тільки-но він пішов, у кімнаті знову з'явився господар і заговорив до гробаря. Тоді сів до його столика. Вони розмовляли місцевою говіркою. Гробар усміхався. Господар бридливо кривився. Гробар підвівся з-за столика. То був присадкуватий вусатий чолов'яга. Він висунувся з вікна й подивився на дорогу.

— Онде вже заходить, — сказав він господареві.

— До «Лева»?

Вони поговорили ще, тоді господар підійшов до нашого столика. Він був високий на зріст, підстаркуватий, Він поглянув на Джона, що спав на столі.

— Добре-таки натомився.

— Атож, вирушили ми раненько.

— Обідати скоро будете?

— Хоч зараз, — сказав я. — А що там є?

— Все, що хочете. Зараз дівчина принесе картку.

Дівчина принесла меню. Джон прокинувся. Меню було написане чорнилом на картонці і вставлене в дерев'яну оправку.

— Ось маємо Speisekarte, — сказав я Джонові.

Він глянув на мене. Очі його були ще сонні.

— Може, вип'єте з нами? — спитав я господаря.

Він підсів до нашого столика.

— Ці селяни — просто тварюки, — сказав він.

— Цього, що був тут, ми бачили на кладовищі, коли входили в містечко.

— То ховали його дружину.

— Он як.

— Тварюка він. І всі вони тварюки.

— Чому ви так кажете?

— Ви навіть не повірите… Неможливо повірити, щб він вчинив.

— А розкажіть.

— Просто неможливо повірити… — Господар обернувся до гробаря. — Франце, йди-но сюди.

Гробар підійшов до нас, забравши свою чвертку з вином та чарку.

— Панове щойно повернулися з гір, — сказав господар.

Ми привіталися за руку.

— Що будете пити? — спитав я.

— Нічого. — Франц помахав пальцем.

— А може, ще чверточку?

— Ну хіба що.

— Ви розумієте по-тутешньому? — спитав господар,

— Ні.

— Про що мова? — спитав Джон.

— Він розкаже нам про того селянина, що ми бачили на кладовищі, коли йшли сюди.

— Я однаково' нічого не доберу, — сказав Джон. — Надто швидко вони белькочуть.

— Той дядько, — сказав господар, — сьогодні привіз ховати свою дружину. Вона померла ще в листопаді.

— У грудні,— поправив гробар.

— То байдуже. Ну от, вона померла ще в грудні, і він дав знати про це громаді.

— Вісімнадцятого грудня, — докинув гробар.

— У кожнім разі, не можна було привезти і поховати її, поки не зійшов сніг.

— Він живе по той бік Пазнауна, — сказав гробар. — Одначе належить до нашої парафії.

— І він ніяк не міг її привезти? — спитав я.

— Ні. Поки лежить сніг, звідти можна дістатися тільки самому на лижах. Отож сьогодні він привіз її, а священик як глянув на її лице, то не схотів ховати… А далі розповідай ти сам, — звернувся він до гробаря. — Тільки як слід, а не говіркою.

— Із панотцем то була чудасія, — мовив гробар. — Громаді сказано, що вона померла від серцевої недуги. Та й ми всі знали, що вона слабує на серце. Вона-бо й у церкві часом зомлівала. А то вже віддавна не приходила. Нездужала сходити нагору… Ну, панотець відгорнув укривало та й питається в Ольза:

«А що, твоя дружина дуже мучилась?»

«Та ні,— каже той. — Я зайшов до хати, а вона лежить поперек ліжка нежива».

Тоді панотець знову подивився на неї. Щось йому наче не те.

«А чого ж у неї таке лице?»

«Не знаю», — відказує Ольз.

«А ти подумай краще», — мовить панотець і накриває їй лице, як було.

Ольз хоча б тобі слово. Панотець на нього дивиться, а він собі на панотця.

«То ви хочете знати?»

«Мені треба знати», — каже панотець.

— Отут зараз найцікавіше, — сказав господар. — Ви тільки послухайте. Давай далі, Франце.

— «Ну, так от, — каже Ольз. — Коли вона померла, я сповістив громаду, а її заніс у дровітню і поклав зверху на кругляки. А коли взявся ті кругляки рубати, вона вже задубла, то я поставив її і прихилив до стіни. Рот у неї був розкритий, і я, як приходив поночі рубати дрова, чіпляв за нього ліхтаря».

«Нащо ж ти таке робив?» — питає панотець.

«Та не знаю», — каже Ольз.

— І часто таке було?»

— Та щоразу, як ішов у дровітню поночі.

— Це дуже погано, — каже йому панотець. — Ти любив свою дружину?

— Еге ж, любив, — каже Ольз. — Ще й як любив.

— Ви все зрозуміли? — спитав господар — Про його дружину все зрозуміли?

— Ну, я ж чув.

Будемо обідати? — спитав Джон,

— Замовляй, — сказав я. — Ви гадаєте, це правда? — спитав я господаря.

— Авжеж правда, — відказав він. — Тварюки вони, ці селяни.

— А куди він тепер подався?

— Пішов пити в інше місце, до «Лева».

— Він не схотів пити зі мною, — сказав гробар.

— Не схотів, бо він знає про його дружину, — пояснив господар.

— Слухай, — сказав Джон. — Ми будемо обідати?

— Аякже, — відповів я.

Вільям Кембл від самого Пітсбурга вів гонку, переслідуваний комедійною трупою. У велосипедних змаганнях учасники гонки з переслідуванням стартують через однакові проміжки часу і їдуть один за одним, ідуть дуже швидко, бо дистанція такої гонки звичайно невелика і, якщо хтось сповільнить швидкість, задній гонщик, що не знижує темпу, неминуче покриє відстань, яка розділяла їх на старті. Тільки-но котрогось учасника наздоженуть і випередять, він вибуває з гонки й повинен злізти з велосипеда та покинути трек. Якщо жоден гонщик не наздогнав іншого, перемогу здобуває той, хто виграв найбільшу відстань. У гонці з двома учасниками здебільшого один наздоганяє другого десь на протязі шістьох миль. Комедійна трупа наздогнала Вільяма Кембла аж у Канзас-Сіті.

Вільям Кембл сподівався, що зможе триматись трохи попереду комедійної трупи до самого тихоокеанського узбережжя. Поки він вів перед як оповісник тієї трупи, йому платили гроші. Коли комедійна трупа наздогнала його, він саме зліг у ліжко. Він лежав у ліжку й тоді, коли до його кімнати зайшов розпорядник трупи, а коли розпорядник пішов, він вирішив, що можна й далі лежати в ліжку. В Канзас-Сіті було дуже холодно, і він не квапився виходити надвір. Та й не сподобалось йому в Канзас-Сіті. Він простяг руку під ліжко, взяв пляшку і трохи ковтнув. Питво добре діяло йому на шлунок. А от містер Тернер, розпорядник комедійної трупи, коли був у нього, випити не схотів.

Вільям Кембл мав з містером Тернером досить дивну розмову. Містер Тернер постукав у двері. Кембл гукнув: «Прошу!» Коли містер Тернер зайшов до кімнати, він побачив на стільці одежу, розкриту валізу, пляшку поруч ліжка, а в ліжку — людину, що лежала, укрившися з головою.

— Містере Кембл, — покликав містер Тернер.

— Ви не можете мене звільнити, — обізвався Вільям Кембл з-під укривал. Під укривалами було тепло, біло й затишно. — Ви не можете мене звільнити тільки через те, що я зліз з велосипеда.

— Ви п'яний, — сказав містер Тернер.

— Авжеж, — відказав Кембл, говорячи в самісіньке простирало й відчуваючи губами тканину.

— Ви дурень, — сказав містер Тернер. Він погасив світло, лампочка горіла цілу ніч, а тепер була десята година ранку. — п'яний дурень. Коли ви сюди приїхали?

— Я приїхав сюди вчора ввечері,— відказав Вільям Кембл, говорячи в простирало. Він виявив, що говорити крізь простирало дуже приємно. — Ви розмовляли коли-небудь крізь простирало?