За вечерею Кетрін накинула на плечі мій френч. Ми зголодніли, а вечеря була смачна, і ми випили пляшку капрі та пляшку сент-естефа. Пив переважно я, але й Кетрін випила трохи, і це враз піднесло її настрій. Їли ми вальдшнепа з картопляним суфле та пюре з каштанів, салат, а на десерт — сабайон.

— Гарна кімната, — сказала Кетрін. — Премила кімната. Треба було нам тут оселитись на весь той час, що ми жили в Мілані.

— Кімната кумедна, але приємна.

— Розпуста — чудова річ, — сказала Кетрін. — Люди, що вдаються в неї, мають, як видно, непоганий смак. Цей червоний плюш просто чарівний. Саме те, що треба. І дзеркала дуже гарні.

— Ти мила дівчинка.

— Не знаю тільки, як прокидатися в такій кімнаті вранці. Але загалом вона пречудова.

Я налив собі ще келих сент-естефа.

— Треба б нам утнути щось справді гріховне, — провадила Кетрін. — А то все, що ми робимо, таке звичайне і невинне. Аж не віриться, що ми грішимо.

— Ти чудо-дівчинка.

— От тільки голодна. Страшенно голодна.

— Ти чарівна простосерда дівчинка.

— Я таки простосерда. Ніхто, крім тебе, цього не зрозумів.

— Колись, як ми ще тільки познайомилися, я півдня уявляв собі, як ми підемо разом у готель «Кавур» і як усе буде.

— Ач який нахаба. Та це ж не «Кавур», правда?

— Ні. Там нас не прийняли б.

— Колись ще приймуть. Але бачиш, які ми різні, любий. Я ніколи ні про що таке й не думала.

— Так-таки зовсім не думала?

— Ну хіба що трішечки, — сказала вона.

— Ти в мене золото.

Я налив ще келих вина.

— Я дуже простосерда, — сказала Кетрін.

— Спершу я так не думав. Мені здавалося, що ти схибнута.

— А я й була трохи схибнута. Але не так, щоб дуже. Скажи, я не нагонила на тебе страху, любий?

— Чудова річ вино, — мовив я, — 3 ним забуваєш усі прикрощі.

— Прекрасна річ, — сказала Кетрін. — Але від нього ж таки в мого батька страшенна подагра.

— У тебе є батько?

— Так. А в нього подагра. Знайомитись тобі з ним зовсім не обов'язково. А ти маєш батька?

— Ні,— сказав я. — Маю вітчима.

— Він мені сподобається?

— Тобі з ним теж не обов'язково знайомитись.

— Нам так хороше вдвох, — сказала Кетрін. — А більш мене ніщо не обходить. Яка я щаслива, що я твоя дружина.

Прийшов офіціант і забрав посуд. А трохи згодом ми затихли, і чути було, як надворі шумить дощ. Знизу, з вулиці, долинув гудок автомобільного ріжка.

— Та чую, все за мною мчиться часу крилата колісниця,— сказав я.

— Я знаю цей вірш, — сказала Кетрін. — Його написав Марвелл. Але то про дівчину, що не хотіла жити з чоловіком.

Голова в мене була ясна й холодна, і я волів розмовляти про речі суттєві.

— Де ти думаєш родити?

— Не знаю. По змозі в найкращому місці.

— Як ти все влаштуєш?

— По змозі якнайкраще. Не тривожся, любий. Поки скінчиться війна, ми ще, може, матимем не одну дитину.

— Скоро вже йти.

— Я знаю. Як хочеш, ходім уже.

— Ні.

— Тоді не тривожся, любий. Ти був цілий вечір такий хороший, а тепер ось затривожився.

— Не буду. Ти часто писатимеш мені?

— Щодня. Ваші листи читають?

— Вони там ледве тямлять по-англійському, так що це нікому не шкодить.

— Я писатиму туманно-туманно.

— Тільки не надто туманно.

— Ні, туманно, але не дуже.

— Мабуть, треба нам збиратися.

— Добре, любий.

— Так не хочеться залишати нашу милу домівку.

— Мені теж.

— Але час іти.

— Гаразд. Ми ж ніколи не жили довго у своїй домівці.

— Колись житимем.

— Я приготую до твого повернення прегарне гніздечко.

— Може, я одразу ж і повернусь.

— Може, тобі трішечки зачепить ногу.

— Або вухо.

— Ні, вуха нехай зостануться цілі.

— А ноги?

— Ноги тобі вже однаково поранило.

— Треба йти, люба. Справді треба.

— Гаразд. Іди ти перший.

Ми не поїхали ліфтом, а спустилися сходами. Килим на сходах був потертий. За вечерю я заплатив ще тоді, як її подали, та офіціант, що приносив вечерю, сидів на стільці при виході. Він підхопивсь і вклонився, і я пішов з ним у службову кімнату й заплатив за номер. Коли ми приїхали, управитель признав у мені давнього знайомого й не схотів брати плату наперед, але, ідучи, він не забув залишити біля дверей офіціанта, щоб я не зник, не заплативши. Мабуть, таке вже траплялося, навіть із давніми знайомими. Під час війни людина заводить стільки знайомств, що й не злічити.

Я попросив офіціанта найняти для нас екіпаж; він забрав у мене пакунок Кетрін і, взявши парасольку, пішов. У вікно ми бачили, як він переходить вулицю під дощем. Ми стояли у бічній кімнаті й дивились у вікно.

— Як ти себе почуваєш, Кет?

— Спати хочеться...

— А я якийсь наче спорожнілий і голодний.

— Ти маєш щось попоїсти на дорогу?

— Еге ж, у речовій сумці.

Я побачив, що під'їжджає екіпаж. Він зупинився, кінь понурив голову під дощем, а офіціант вийшов, розгорнув парасольку і подавсь до готелю. Ми зустріли його біля дверей і разом з ним пішли під парасолькою через мокрий тротуар до екіпажа. В рівчаку струміла вода.

— Ваш пакунок на сидінні,— сказав офіціант. Він держав парасольку, поки ми сіли в екіпаж, і я дав йому на чай. — Дуже дякую. Щасливої дороги, — сказав він.

Візник смикнув за віжки, і кінь рушив з місця. Офіціант повернув назад і пішов під парасолькою до готелю. Ми проїхали вулицею, повернули ліворуч, а тоді об’їхали площу з правого боку й спинилися перед вокзалом. При вході під ліхтарем, куди не сягав дощ, стояли два карабінери. Їхні головні убори лисніли в світлі ліхтаря. Проти ясного сяйва вокзалу дощ був чистий і прозорий. З-під склепінчастого піддашшя вокзальних дверей, зіщулившись під дощем, вийшов носій.

— Ні,— сказав я. — Дякую, не треба.

Він подавсь назад під захисток склепіння. Я обернувся до Кетрін. Обличчя її було затінене верхом екіпажа.

— Мабуть, тут і попрощаємось.

— Мені не йти з тобою?

— Ні. До побачення, Кет.

— Скажи йому, будь ласка, адресу госпіталю.

— Гаразд.

Я сказав візникові, куди їхати… Він кивнув головою.

— До побачення, — мовив я. — Бережи себе й малу Кетрін.

— До побачення, любий.

— До побачення, — сказав я.

Я ступнув у дощ, і екіпаж рушив. Кетрін перехилилася через поруччя, і я побачив її лице, освітлене ліхтарями. Вона усміхалась і махала рукою. Екіпаж віддалявся, а Кетрін показувала мені назад. Я озирнувся, але там були тільки оті двоє карабінерів та склепінчасте піддашшя. І аж тоді збагнув: вона хоче, щоб я сховався від дощу. Я зайшов під склепіння, й став, і дивився як екіпаж повернув за ріг. Тоді пройшов через вокзал до поїзда.

Швейцар стояв на платформі, дожидаючи мене. Я пішов за ним у вагон, протиснувся крізь натовп у коридорі й заглянув у двері переповненого купе, де в кутку біля вікна сидів кулеметник… Мій рюкзак і сумки лежали на багажній полиці в нього над головою. Багато людей стояло в коридорі, і, коли ми зайшли, всі пасажири в купе звели очі на нас. У поїзді не вистачало місць, і всі почували неприязнь одне до одного. Кулеметник підвівся, звільняючи мені місце. Аж раптом хтось торкнув мене за плече. Я обернувся. То був дуже високий на зріст капітан артилерії, з довгим червоним шрамом на щоці. Він увесь цей час стежив за нами з коридора крізь скляні двері, а тоді зайшов досередини.

— Я вас слухаю, — сказав я і повернувся до нього лицем. Він був вищий за мене зростом, його затінене козирком обличчя дуже худе, а шрам на щоці свіжий і лискучий. Усі в купе дивилися на мене.

— Негоже так чинити, — сказав він. — Не можна посилати солдата займати вам місце.

— А я послав.

Він проковтнув слину, — і я побачив, як здвигнулось його адамове яблуко. Кулеметник стояв, заступаючи місце. З-за дверей на нас дивились інші пасажири. Ніхто в купе не озвавсь ані словом.

— Ви не мали права. Я прийшов за дві години перед вами.