— Тільки не тепер, — сказала Брет.

— Не треба?

— Не треба.

— Гаразд.

Він знову засміявся.

— Я хочу мати такого капелюха, — сказала Брет.

— Матимете. Я для вас дістану.

— Дивіться ж, ви пообіцяли.

— Дістану. Сьогодні ж.

Я підвівся. Ромеро підвівся теж.

— Сидіть, — сказав я. — Я піду пошукаю наших приятелів і приведу їх сюди.

Він подивився на мене, ніби востаннє запитуючи, чи все ясно. Все було ясно. Ясніше вже й не треба.

— Сідайте, — сказала йому Брет. — Навчіть мене розмовляти по-іспанському.

Він сів і глянув на неї через стіл. Я вийшов, відчуваючи на собі недобрі погляди тих, що сиділи за столиком матадорів. Це було неприємно. За двадцять хвилин, коли я повернувся й зазирнув до кафе, Брет і Педро Ромеро там не було. На столику ще стояли склянки з-під кави й наші три порожні чарки. Підійшов офіціант із серветкою, зібрав посуд і витер стіл.

Біля входу до бару «Мілано» я знайшов Білла, Майкла й Едну. Едною звали знайому Білла.

— Нас вигнали, — повідомила Една.

— За допомогою поліції,— сказав Майкл. — Там, у шинку, є люди, яким я не до вподоби.

— Якби не я, вони б уже чотири рази затівали бійку, — сказала Една. — Допоможіть мені.

Обличчя в Білла було червоне.

— Вертаймося туди, Едно, — сказав він. — Бери Майкла й гайда назад танцювати.

— Не треба, — сказала Една. — Знову ж буде скандал.

— Прокляті біарріцькі свині! — вигукнув Білл.

— Ходім, — сказав Майкл. — Зрештою, це ж шинок. Вони не мають права займати цілий шинок.

— Сердега Майкл, — сказав Білл. — Наїхали оті кляті англійські свині, скривдили Майкла, зіпсували нам фієсту.

— У-у, гади, — сказав Майкл. — Ненавиджу англійців!

— Чого вони кривдять Майкла, га? — сказав Білл. — Він же такий гарний хлопець. Чого вони кривдять Майкла, га? Я їм не дозволю! Нехай він сто разів банкрут, хіба не однаково! — Голос у нього затремтів.

— Хіба не однаково! — сказав Майкл. — Мені однаково. Джейкові однаково. А тобі однаково?

— Так, — відповіла Една. — А ти таки банкрут?

— Авжеж, банкрут. Але тобі однаково, правда, Білле?

Білл обняв Майкла за плечі.

— Шкода, що я сам не банкрут. Я б показав цій наволочі.

— Це ж англійці! — сказав Майкл. — Чхати на те, що кажуть англійці!

— Ох, падлючі свині,— сказав Білл. — Я їх зараз звідти вимету.

— Білле! — Една глянула на мене. — Будь ласка, не йди туди, Білле. Вони ж такі дурні.

— Правда, — сказав Майкл. — Вони дурні. Ось у чому притичина.

— Я їм не дозволю казати такого про Майкла, — сказав Білл.

— Ти знаєш когось із них? — спитав я Майкла.

— Ні. Вперше в житті бачу. Вони кажуть, що знають мене.

— Я їм не дозволю, — сказав Білл.

— Ходімо звідси. Ходімо до кафе Суїсо, — сказав я.

— Це все друзі Едни з Біарріца, — сказав Білл.

— Та вони просто дурні,— сказала Една.

— Один із них — Чарлі Блекмен з Чікаго, — сказав Білл.

— Я зроду не бував у Чікаго, — сказав Майкл.

Една почала сміятися й довго не могла спинитись.

— Ану, ведіть мене звідси, ви, банкрути нещасні,— нарешті сказала вона.

— З чого почався скандал? — спитав я Едну. Ми йшли через площу до кафе Суїсо. Білл кудись зник.

— Не знаю, з чого саме, але хтось викликав поліцію й зажадав, щоб Майкла вивели із задньої кімнати. Там були якісь люди, що зустрічалися з Майклом у Каннах. Що це за історія з Майклом?

— Певно, він винен їм гроші,— сказав я. — А таке завжди сердить людей.

Перед квитковими касами на площі чекали дві черги. Люди сиділи на стільцях, а то й просто на землі, загорнувшись у ковдри й газети. Вони проведуть тут цілу ніч, щоб уранці, коли каси відчиняються, купити квитки на кориду. Небо прояснювалося, світив місяць. Багато хто в черзі спав.

Щойно ми сіли за столик просто неба в кафе Суїсо, як до нас підійшов Роберт Кон.

— Де Брет? — спитав він.

— Не знаю.

— Вона була з тобою.

— Мабуть, пішла спати.

— Ні.

— Я не знаю, де вона.

Його обличчя було жовтаво-бліде в електричному світлі. Він не сідав.

— Скажи мені, де вона.

— Сідай, — сказав я. — Я не знаю, де вона.

— Брешеш!

— Відчепись.

— Кажи, де Брет.

— Нічого я тобі не скажу.

— Ти знаєш, де вона.

— Якби й знав, то не сказав би.

— Та йдіть ви до дідька, Коне, — озвався з-за столу Майкл. — Брет повіялася кудись із отим тореадором. У них розпочався медовий місяць.

— Замовкніть!

— Ет, ну вас до дідька, — байдуже кинув Майкл.

— Це правда? — обернувся до мене Кон.

— Іди до дідька!

— Вона була з тобою. Це правда?

— Іди до дідька!

— Я тебе примушу сказати правду, — він ступив до мене. — Ти, підлий звідник!

Він устиг ухилитися від мого кулака. Я бачив, як обличчя його хитнулося вбік. Потім він ударив мене, і я сів на тротуар. Коли я спробував підвестись, він ударив мене ще двічі. Я полетів навзнаки під столик. Спробував підвестись, але відчув, що ноги не слухаються мене. Але я знав, що повинен підвестись і вдарити його. Майкл допоміг мені підвестись, хтось вилив мені на голову карафу води. Майкл підтримував мене рукою, і я побачив, що сиджу на стільці. Майкл тер мені вуха.

— Я думав, ти не очуняєш, — сказав Майкл.

— А ти де в дідька був?

— Та поряд.

— Не хотів устрявати?

— Він і Майкла нокаутував, — сказала Една.

— Ні, мене не нокаутував, — сказав Майкл. — Я просто так лежав.

— Ви так щовечора святкуєте свої фієсти? — спитала Една. — То, здається, був містер Кон?

— Я вже відійшов, — сказав я. — Тільки в голові трошки гуде.

Навколо нас стояло кілька офіціантів, за ними — натовп перехожих.

— Uaya, — сказав Майкл. — Розходьтеся. Ідіть геть.

Офіціанти вмовили людей розійтися.

— Ото було видовище, — сказала Една. — Певно, він боксер.

— Ви вгадали.

— Шкода, що Білла тут не було, — сказала Една. — Я б хотіла побачити, як Білла збивають з копит. От би побачити, як Білл гепається навзнаки! Він такий довжелезний.

— Я сподівався, що він зацідить офіціантові,— сказав Майкл, — і потрапить у поліцію. Я б дуже зрадів, якби містера Роберта Кона запроторили за грати.

— Отакої,— сказав я.

— Ви, напевне, жартуєте, — сказала Една.

— Аж ніяк, — сказав Майкл. — Я не з тих, хто хизується синцями. Я й у жодні ігри через це не граю.

Майкл ковтнув коньяку.

— Я, знаєте, й полювати ніколи не любив. Завжди є небезпека, що кінь упаде й придушить тебе. Як ти себе почуваєш, Джейку?

— Добре.

— А ви мені подобаєтеся, — сказала Една Майклові.— Ви справді банкрут?

— Ще й який, — сказав Майкл. — Я винен усім і кожному. А у вас є борги?

— Сила.

— Я винен геть усім, — сказав Майкл. — Я сьогодні позичив сто песет у Монтойї…

— Неправда, — сказав я.

— Я йому поверну, — сказав Майкл. — Я завжди все повертаю.

— Через те ви й банкрут, так? — спитала Една.

Я підвівся. їхні голоси долинали до мене немовби здалеку. Все це скидалося на поганий фарс.

— Я йду до готелю, — сказав я. Потім почув, що вони розмовляють про мене.

— А він дійде сам? — спитала Една.

— Краще проведімо його.

— Та я дійду, — сказав я. — Не треба йти. Бувайте.

Я пішов геть від кафе. Вони лишилися за столиком. Я озирнувся й побачив їх і порожні столики. За одним сидів офіціант, підперши голову руками.

Коли я йшов площею до готелю, все довкола виглядало інакше, по-новому. Я ніколи раніше не бачив цих дерев. Ніколи не бачив флагштоків, не бачив фасаду театру. Все змінилося. Таке почуття в мене вже виникало одного разу, коли я повертався додому із заміського футбольного матчу. Я ніс валізку зі своєю спортивною формою і йшов дорогою від вокзалу до міста, в якому жив усе життя, й усе було нове. З подвір'їв вимітали листя й спалювали при дорозі, й я став і довго дивився на це. Все видавалося мені незвичним. Потім я рушив далі, й мені здавалося, що ноги в мене довгі-предовгі, і все долинало до мене ніби здалеку, і я чув, як ноги мої крокують на великій відстані від мене. На самому початку гри мене вдарили бутсом по голові. Так само я почував себе, коли йшов площею і піднімався сходами готелю. Сходами я піднімався дуже довго, й мені здавалося, що в мене в руці валізка. В моїй кімнаті горіло світло. Білл вийшов до мене в хол.