— Якби ж то нам кудись піти, — сказав я. Мені, як і кожному чоловікові, уже давалися взнаки ці довгі ніжності навстоячки.

— Нема куди, — відказала Кетрін, повертаючись до дійсності, хоч як далеко вона була перед тим.

— А може, посидьмо трохи тут?

Ми сіли на пласку кам'яну лаву. Я тримав Кетрін Барклі за руку. Обняти себе вона не давала.

— Ви дуже стомилися? — запитала вона.

— Та ні.

Вона втупила очі в траву під ногами.

— Нечесну ми ведемо гру, правда ж?

— Яку гру?

— Не будьте дурним.

— Я не дурний, то я навмисне.

— Ви хороший хлопець, — сказала вона. — І граєте як умієте. Але це нечесна гра.

— Ви завжди вгадуєте чужі думки?

— Ні, не завжди. Але ваші вгадую. Вам ні до чого вдавати, ніби ви закохані в мене. Годі на сьогодні. Про що б ви ще хотіли поговорити?

— Але ж я справді кохаю вас.

— Будь ласка, умовмося не брехати, коли в цьому немає потреби. Я побачила гарну виставу і тепер прийшла до тями. Зрозумійте, я не божевільна і не схибнута. Хіба що часом трохи находить.

Я стиснув її руку.

— Кетрін, люба…

— Тепер у вас дуже кумедно звучить, оце «Кетрін». Вимовляєте його зовсім інакше. Та все одно ви хороший хлопець. Дуже добрий.

— Так само каже й наш священик.

— Атож, ви дуже добрий. Ви будете навідувати мене?

— Буду.

— Тільки не треба казати, що кохаєте мене. З цим до часу покінчено. — Вона встала й подала мені руку. — На добраніч.

Я хотів поцілувати її.

— Ні,— мовила вона. — Я так стомилася…

— Поцілуйте мене, прошу, — сказав я.

— Я страшенно стомлена, любий.

— Поцілуйте.

— Ви дуже хочете?

— Дуже.

Ми поцілувались, і вона раптом випручалася.

— Ні… На добраніч, любий, ну будь ласка…

Ми підійшли до дверей, і я бачив, як вона зайшла у вестибюль і попростувала всередину будинку. Мені подобалось дивитися, як вона йде. Нарешті вона зникла з очей. Я подався додому. Ніч була жарка, і ген у горах точився бій. Я бачив спалахи над Сан-Габрієле.

Перед «Вілла-Росса» я спинився. Віконниці були зачинені, але там ще вирувало життя. Хтось співав. Я рушив далі, додому. Коли я вже роздягався, прийшов Рінальді.

— Ага! — мовив він. — Не так усе гладко виходить. Малюк спантеличений.

— Де ви були?

— У «Вілла-Росса». Там було на що подивитися, малюк. Ми всі співали. А де були ви?

— Навідав англійок.

— Хвалити бога, що я не сплутався з тими англійками.

Другого дйя я повертався з нашого підгірного посту й зупинив машину біля svistimento[99], де поранених і хворих розподіляли за їхніми паперами й записували їм призначення до різних госпіталів. Усю дорогу я вів машину сам, отож і тепер сидів за кермом, а водій, що був зі мною, пішов відмітити документи. День був гарячий, небо напрочуд ясне й блакитне, а дорога біляста й курна. Я сидів на високому сидінні «фіата», ні про що не думаючи. Дорогою проходив полк, і я дивився, як ідуть солдати. Вони геть упріли й спливали потом. Деякі були в сталевих касках, та більшість попричіпляла їх до ранців. Майже у всіх каски були завеликі й налазили аж на вуха. Офіцери всі йшли в касках — їхні пасували краще.

То був один з двох полків Базілікатської бригади. Я визначив це за смугастими червоно-білими петлицями солдатів. Полк пройшов, але за ним ще довго тяглися відсталі — ті, що знесиліли й відбилися від своїх взводів. Вони були мокрі від поту, запорошені й виморені. Деякі мали зовсім кепський вигляд. Останнім із тих відсталих плентав один солдат. Він сильно накульгував. Тоді спинився й сів при дорозі. Я виліз із машини і підійшов до нього.

— Що сталося?

Він поглянув на мене, тоді підвівся.

— Зараз іду.

— Щось негаразд?

— Та війна ж, розтуди її.

— Що з вашою ногою?

— З ногою нічого. В мене грижа.

— Чого ж ви не в санітарній машині? — запитав я. — Чого не їдете в госпіталь?

— Не дозволяють. Лейтенант каже, що я навмисне загубив бандаж.

— Ану дайте я помацаю.

— Та вона вилазить.

— З якого боку?

— Отут.

Я обмацав грижу.

— Ану покашляйте, — сказав йому.

— Боюся, щоб дужче не вилізла. Вона й так удвічі більша, ніж ранком.

— Сідайте в машину, — сказав я. — Ось зараз принесуть папери на цих поранених, а тоді я підвезу вас і здам полковим санітарам.

— Вони скажуть, що я зробив це навмисне.

— Нічого вам не буде, — сказав я. — Це ж не поранення. Адже воно було у вас і раніш?

— Але я загубив бандаж.

— Вас пошлють у госпіталь.

— А не можна мені лишитися тут, лейтенанте?

— Ні, я ж не маю ваших паперів.

З дверей вийшов водій з паперами на поранених у машині..

— Чотирьох у сто п'ятий, двох у сто тридцять другий, — сказав він. То були госпіталі по той бік річки.

— Сідайте за кермо, — звелів я. Тоді допоміг солдатові з грижею сісти поруч нас.

— Ви говорите по-англійському? — запитав той.

— Так.

— Як вам подобається ця проклятуща війна?

— Гірше нікуди.

— Це точно, що гірше нікуди. Побий мене бог, таки гірше нікуди.

— Ви бували в Штатах?

— Еге ж. У Пітсбургу. Я зрозумів, що ви американець.

— Хіба я не добре говорю по-італійському?

— Все одно я зрозумів, що ви американець.

— Маємо ще одного американця, — мовив шофер по-італійському, глянувши на солдата з грижею.

— Слухайте, лейтенанте. Ви доконче повинні завезти мене в мій полк?

— Так.

— Бачте, полковий лікар знає, що в мене грижа. Я сам викинув той бісів бандаж, щоб мені погіршало й мене не послали знов на передову.

— Розумію.

— То чи не могли б ви завезти мене десь-інде?

— Якби ми були ближче до фронту, я міг би здати вас на перший-ліпший санітарний пост. А тут, у тилу, потрібні папери.

— Якщо я знов потраплю в полк, мені зроблять операцію і запроторять на передову без вороття.

Я замислився.

— А ви самі хотіли б утрапити туди без вороття? — запитав він.

— Ні.

— Хай їй чорт, цій проклятущій війні!

— Ось що, — сказав я. — Зараз я вас висаджу, а ви впадіть при дорозі й набийте на голові добрячу гулю. Коли ми будемо їхати назад, я підберу вас і відвезу в якийсь госпіталь. Спиніться тут, Альдо.

Машина зупинилась на узбіччі дороги. Я допоміг солдатові злізти.

— Я буду на цьому самому місці, лейтенанте, — сказав він.

— До побачення, — мовив я.

Ми рушили далі й десь за милю випередили його полк, тоді переїхали каламутну від талого снігу річку, що нуртувала між опорами мосту; далі дорога пішла рівниною, і ми розвезли поранених по тих двох госпіталях. Коли повернули назад, я сам сів за кермо й погнав порожню машину, щоб забрати того солдата з Пітсбурга. Перед тим ми знов поминули його полк, ще дужче впрілий і млявий, а потім і відсталих солдатів, що плентали за ним. А ще далі побачили санітарну підводу, що спинилася при дорозі. Двоє санітарів піднімали солдата з грижею, щоб покласти його на підводу. Вони таки, повернулися по нього. Він подививсь на мене й похитав головою. Каски на ньому вже не було, і на лобі, там, де починало рости волосся, точилася кров. Ніс був обдертий, і на тому кривавому садні видніла пилюга, і в волоссі теж була пилюга.

— Бачите, яка гуля, лейтенанте! — гукнув він до мене. — Та нічого не вдієш. Ось прийшли по мене.

Коли я повернувся на віллу, була вже п'ята година, і я пішов туди, де мили машини, щоб прийняти душ. Потім сів у своїй кімнаті перед відчиненим вікном, у спідній сорочці та штанях, і склав рапорт. За два дні мав розпочатися наступ, і мені належало переїхати зі своїми машинами до Плави.

Я давно не писав нічого в Штати; розумів, що написати треба, але так довго відкладав, що тепер уже зробити це майже не випадало. Просто не було про що писати. Отож я послав кілька армійських листівок Sona di Guerra[100], повикреслювавши там усе, крім повідомлення, що я живий і здоровий. Так їх ніде не затримають. Ці листівки напевне справлять враження  в Америці — такі вони незвичайні й загадкові. Та й сама ця війна була незвичайна і загадкова, проте, як на мене, цілком вправно проваджена й доволі страхітлива порівняно до інших воєн з австрійцями. Австрійське військо було створене на те, щоб його перемагав Наполеон, будь-який Наполеон. На жаль, Наполеона ми не мали, а мали натомість генерала Кадорна, гладкого улюбленця долі, й Віктора-Еммануїла; хирлявого чоловічка з довгою худою шиєю та цапиною борідкою. На правому фланзі був ще герцог Аоста. Чи не занадто показний як на великого полководця, він мав, проте, вигляд справжнього чоловіка. Багато хто з італійців хотів би, щоб він був королем. Зовнішність він мав справді королівську. Він був дядьком корля і очолював Третю армію. Ми належали до Другої армії. В Третій армії було кілька англійських батарей. У Мілані я познайомився з двома артилеристами, що служили там. То були приємні хлопці, і ми чудово провели вечір. Вони були великі, сорм’язливі і дуже бентежились, але водночас і захоплювались усім.