— Та й нагода завжди знайдеться, — докинув він.

— Отож стережися, — сказав Білл.

— Стерегтимуся, — пообіцяв він.

Він почував себе чудово. Ніщо не скінчилося. Нічого ще не втрачено. В суботу він піде до міста. На душі в нього було так само легко, як і тоді, коли Білл ще не завів цієї розмови. Завжди знайдеться якийсь вихід.

— Давай візьмемо рушниці й підемо на мис пошукаємо твого батька, — запропонував Нік.

— Гаразд.

Білл зняв з кілка на стіні дві рушниці. Тоді відкрив коробку з набоями. Нік надяг свою картату куртку і взув черевики. Черевики висохли й стали шкарубкі. Він і досі був п'яний, але в голові у нього прояснилося.

— Як ти себе почуваєш? — спитав він Білла.

— Розкішно. Саме те, що треба. — Білл застібав светра.

— Пусте діло впиватись.

— Еге ж. Краще б піти на повітря.

Вони вийшли надвір. Вітер бурхав шалено.

— Мабуть, усі птахи в траві поховалися, — мовив Нік.

Вони попростували вниз до саду.

— Я бачив уранці вальдшнепа, — обізвався Білл.

— Може, сполохнемо його, — сказав Нік.

— За такого вітру однаково не поцілиш, — заперечив Білл.

Тут, на вільному повітрі, та історія з Мардж здавалася зовсім не такою трагічною. Та навіть і не дуже важливою. Усе те розвіяв вітер.

— Дме просто з великого озера, — зауважив Нік.

Ідучи проти вітру, вони почули приглушений звук пострілу.

— То батько, — мовив Білл. — Він там, на мочарах.

— Ходім отак навпростець, — сказав Нік.

— Ходім через нижню луку: може, сполохнемо якусь пташину, — сказав Білл.

— Гаразд, — погодився Нік.

Тепер усе воно нічого не важило. Вітер видув те у нього з голови. Але суботнього вечора таки можна буде піти до міста. Приємно мати в запасі таку можливість.

Тих шістьох міністрів розстріляли о пів на сьому ранку під стіною госпіталю. На подвір’ї були калюжі. Бруківку встеляло мокре руде листя. Періщив дощ. Усі віконниці госпіталю були позабивані. Один з міністрів лежав хворий на тиф. Двоє солдатів винесли його сходами надвір, на дощ. Вони пробували прихилити його до стіни, але він зсувався в калюжу. Решта п'ятеро незворушно стояли під стіною. Нарешті офіцер сказав солдатам, що його все одно не підвести. Коли дали перший залп, він сидів у воді, похиливши голову на коліна.

Нік підвівся. Усе в нього було ціле. Він подивився понад колією на ліхтарі останнього вагона, що вже зникав за поворотом. Обабіч насипу стояла вода, а далі були мочарі.

Він обмацав коліно. Штани були роздерті, шкіра збита. На руках подряпини, під нігті набилося піску й гару. Він пішов до краю насипу й спустився до води помити руки. Старанно вимив їх у холодній воді, виколупуючи з-під нігтів бруд. Тоді сів навпочіпки і обмив коліно.

Мерзенний падлюка той гальмівник. Колись він з ним ще поквитається. Запам'ятав його добре. Де ж це бачено таке чинити.

«Іди-но сюди, синку, — каже, — я щось тобі дам».

А він і спіймався на гачок. Це ж треба бути таким клятим дурнем. Та дарма, більше він так не попадеться.

«Іди-но сюди, синку, я щось тобі дам». А тоді — торох! — і він летить руками й колінами на узбіччя колії.

Нік потер око. Над ним набрякала чимала гуля. Синець буде добрячий. Уже й боліти почало. От сучий син, той гальмівник.

Він торкнув пальцями гулю над оком. Ну що ж, синець — то дріб'язок. Все могло скінчитися гірше. Він ще легко відбувся. Йому хотілося подивитись, який він, той синець. Та у воді було годі щось побачити. Вже давно споночіло, і ген навкруги розлягалася темна пустка.

Нік витер руки об штани й підвівся, тоді зійшов на насип до колії.

Він попростував колією. Залізничне полотно було добре підсипане, і йти виявилося легко: нога твердо ступала на утрамбований пісок і гравій у проміжках між шпалами. Те рівне полотно, мов шосе, бігло попереду через мочарі. Нік простував далі. Кудись він та дістанеться.

На той вантажний поїзд Нік скочив тоді, коли він уповільнив швидкість на сортувальних коліях перед роз'їздом Уолтон. Темніти почало, коли поїзд, ще з Ніком, поминув Колкаску. Тож тепер десь недалеко має бути Манселона. За три чи чотири милі мочарами. Нік простував колією, розміряючи ходу так, щоб ступати на гравій між шпалами, а мочарі довкола нього поволі огорталися примарним серпанком туману. Око боліло, хотілося їсти. Та він і далі верстав дорогу, залишаючи позаду милю за милею. Обабіч насипу так само пролягали мочарі.

Попереду показався міст. Нік перейшов його, лунко стукаючи черевиками по залізу. Внизу в проміжках між шпалами чорніла вода. Під ногу Нікові трапився покинутий костиль, і він зіпхнув його у воду. За мостом почалися пагорби. Тепер колію з обох боків обступали високі темні схили. Ген попереду Нік побачив багаття.

Обережно ступаючи, він наближався до багаття. Воно горіло збоку від полотна, під насипом. Нікові видно було тільки відблиск вогню. Колія виходила з виярка, і в тому місці, де горіло багаття, схили вирівнювались, зникаючи серед лісу. Нік обережно спустився з насипу й заглибився в ліс, щоб підступити до багаття з-за дерев. Ліс виявився буковий, і Нік, ідучи між дерев, відчував під ногами лушпиння букових горішків. Тепер він уже бачив ясняй вогонь, що горів на самому узліссі. Біля багаття сидів якийсь чоловік. Нік став за деревом, видивляючись туди. Чоловік був начебто сам. Він сидів, підперши голову руками, й дивився на вогонь. Нік виступив з-за дерева й увійшов в освітлене коло.

Чоловік усе так само сидів і дивився на вогонь. Не зворухнувся й тоді, коли Нік став поруч нього.

— Добрий вечір! — мовив Нік.

Чоловік звів очі.

— Де це тобі так присвітили? — спитав він.

— Ґальмівник урізав.

— Скинув з вантажного?

— Еге ж.

— Бачив я того собаку, — сказав чоловік. — Проїхав тут години півтори тому. Йшов по дахах вагонів, ляскав себе в боки і співав.

— От собака!

— То, мабуть, він того й розвеселився, що врізав тобі,— серйозно мовив чоловік.

— Я йому ще не так вріжу.

— Пожбур на нього доброю каменюкою, коли проїжджатиме знов — порадив чоловік.

— Я з ним поквитаюсь.

— Ти хлопчина норовистий, еге ж?

— Та ні,— відказав Нік.

— Усі ви, хлопчиська, норовисті.

— Хоч-не-хоч, а будеш норовистий, — мовив Нік,

— Отож я й кажу.

Чоловік подивився на Ніка й усміхнувся. У світлі багаття Нік побачив, що обличчя його знівечене. Ніс розплюснутий, очі мов дві щілини, губи ні на що не схожі. Нік не одразу все те добачив; спершу помітив тільки, що обличчя в чоловіка дивне й наче покалічене. Кольором воно скидалося на віконну замазку і в світлі багаття мало мертвотний вигляд.

— Як, подобається моя вивіска? — спитав чоловік.

Нік зніяковів.

— А чого ж, — мовив він.

— Осьде, поглянь! — Чоловік зняв з голови кепку.

В нього було тільки одне вухо. Велике й набрякле, воно щільно прилягало до голови. На місці другого випинався рубцюватий хрящ.

— Бачив коли такого красеня?

— Ні,— відказав Нік. Його аж трохи занудило.

— А я все те витримав, — сказав чоловік. — Ти думаєш, таке легко витримати, малий?

— Де там!

— Вони всі руки об мене пооббивали, — провадив далі той невеличкий на зріст чоловік. — Та ніхто мене не здолав. — Він подивився на Ніка. — Сідай. Їсти хочеш?

— Не турбуйтесь, — відказав Нік. — Я йду до міста.

— Слухай-но, — мовив чоловік, — зви мене Едом.

— Добре.

— А знаєш, — озвався той знову, — зі мною не все гаразд.

— Як це?

— Я псих.

Він надів на голову кепку. Нікові стало смішно.

— Усе з вами гаразд, — сказав він.

— Ні, негаразд. Я псих. Слухай, ти був колись психом?

— Ні,— відказав Нік. — А як ними стають?

— Не знаю, — сказав Ед. — Коли стаєш психом, то сам про це не здогадуєшся. Ти ж мене знаєш, правда?

— Ні.

— Я Ед Френсіс.

— Слово честі?